Як тебе не любити. Уривки з двох книжкових новинок про Київ

На День Києва, що буде в цю неділю, можна скласти собі невеличкий план: вигадати прогулянку улюбленим парком, ботсадом, чи двориком, випити чашку кави чи чаю у місті, та прочитати декілька сторінок-зізнань у коханні місту каштанів. Для останнього ми підготували уривки із збірки короткої прози та роману, які не так давно вийшли в українських видавництвах “Комора” та “Фабула”, та цілком присвячені Києву. Нижче шукайте фрагменти із “Збирачів туманів” Олеся Ільченка та “Весни на місяці” Юлії Кісіної.


Ilchenko_3g

Нова книга Олеся Ільченка – про той Київ, який пам’ятають дедалі менше людей: його ритм життя, що нині здався б повільним і розміреним, обжиті двори, в яких господині варили варення, тихі вулиці, де безпечно бавилися діти, нескінченні черги до магазинів і філіжанки без вушок у кафе, місцеві знаменитості – ексцентричні митці та шевці, кумедні «глибоко ідейні» вуличні скульптури й дніпровські пароплави з колоритними пасажирами. Тут знайшлося місце для міських легенд, чуток і родинних історій, паломництва барами й ресторанами та навіть екскурсії на знімальні майданчики кіностудії ім. Довженка… Із відстані лише кількох десятків років це знайоме-незнайоме місто здається мало не екзотичним, та водночас дуже щирим і затишним. І воно чекає в гості.

Олесь Ільченко – один із небагатьох авторів-киян, чия родинна історія останнього століття тісно переплетена з історією міста. Відтворюючи її з мозаїки спогадів та переказів – про іриси на кахлях у старому дідовому будинку, пригоди на знімальних майданчиках кіностудії ім. Довженка, де працював його батько, про напівконспіративні зустрічі на квартирах із часів власного студентства, – автор промальовує риси іншого, свого Києва під маскою сучасного мегаполісу. Відомі персонажі й адреси, реальні події, впізнавані деталі й добірка архівних фото – усе, що потрібно для захопливої екскурсії недавнім минулим.

Олесь Ільченко “Збирачі туманів. Суб’єктивні нотатки з київського життя”, Комора
(фрагмент)

ПАМ’ЯТЬ МІСТА

Паралельні світи – поруч, як і в Києві: безликий мегаполіс і упізнавана давня столиця; поодинокі, рідкісні вже затишні двори із фруктовими садами і заасфальтовані майданчики з машинами і сміттєвими баками; накинута машкара помосковщеного міста і його справжнє українське обличчя; нервовий центр наших стародавньої і модерної культур; місто єврейських ремісників, польських митців, російських літераторів… Серед хаотичної забудови останніх тридцяти років ще можна бачити унікальні собори і натрапити на неймовірні будинки, озирнутися і сказати, немов про колишню красуню: «якою ж гарною була!». Комусь, згодом, Київ початку ХХІ століття видаватиметься найзатишнішим і наймилішим містом. А хтось зараз принципово відкидає всі новації у вічному місті і згадує, згадує…

Але що, власне, залишається у пам’яті? Адже це така непевна, неточна, суб’єктивна річ. За місяць після зникнення будинку, повз який ти ходив щодня, вже не можеш дати його точного опису. Проте деякі моменти життя настільки яскраві, що закарбовуються до останніх днів самовидця. А ще існує особлива авторська пам’ять, яка все робить правдою. Не вигадкою, а власним спогадом, який часто точніший за нечулі документи. Така пам’ять – то читання палімпсесту нещодавнього минулого, ловитва туману спогадів мереживом власних нейронів, спроба бесіди зі зниклими людьми і містом. Наше надзавдання, сказали б фізики, – долати ентропію, а в цій книзі це означає спробу пригадати і таким чином зберегти різні кумедні, сумні, характерні й просто цікаві історії з різнобарвного київського життя останньої третини ХХ століття.

ДЕЩО ПРО ПАРОПЛАВ «М.КАЛІНІН»

Пароплави приставали просто до Дніпрового берега: пристані в першій половині 1960-х років у селі Бучак, що на Канівщині, не існувало. Пасажири заходили на колісний пароплав, який димів здоровенною трубою, сходнями – дошками із набитими упоперек рейками.

Пароплавів ходило на Київ, як пам’ятаю, аж два. Один з них називався «М.Калінін». Всю ніч, пливучи в бік Києва проти течії, колісне диво шуміло, лопотіло, плескало по воді величезними лопатями. Селяни з клумаками сиділи десь унизу, скопом, поблизу страшної парової машини, а «багаті» городяни – палубою вище, в каютах.

То був дивний час і дивне місце. Радше – межичасся і межимісце… Люди з неймовірно мальовничого села, порізаного небаченими за глибиною ярами, з чудовими листяними лісами довкола й справжніми степами на лівому березі (трави на весь зріст, озера… – просто картина з «Тараса Бульби»!) жили своїм неспішним життям. Світла в селі не було. «Лампочки Ілліча» з’явилися в Бучаках, як деколи називали це село, аж на початку 1970-х. Отож всі лягали із заходом сонця і вставали рано-вранці…

Дивним мешканцям міст, які з’являлися в цих краях і не могли довгий час отямитися від довколишньої краси, селяни продавали фрукти: вишні, абрикоси, груші, сливи… На запитання «по чім?» відповідь і міра були одні, не залежно від товару: «Руб відро!».

Абрикосові дерева мене, малого, вражали найбільше: вони росли де їм заманеться. На схилах ярів, між городами, навіть на узліссі, забуваючи про сусідство лапатих кленів, дубів, грабів, акацій, осик…

Ось спогад про абрикоси. Іноді було чути, як одна сусідка кричить іншій – через низенький тин, кричить так, немов то не мала огорожа, а китайська стіна: «Гаааанно! В тебе сливи є? – Єєєє! – А які? – Брикоси!».

Найдивовижнішім видовищем в Бучаку, вірніше, під горою, на Дніпрі, був порон. Селяни переїздили ним на лівий берег косити сіно і випасати худобу. Порон являв собою просто великий пліт, підштовхуваний класичною «моторкою» – човном із двигуном.

Здавалося, що тоді, дуже давно, завжди стояло колосальне, на всю Україну, на все безмежжя обріїв, вічне спекотне літо; простягалося величезне безлюддя чистого піщаного пляжу і тільки іноді в просторі чувся довгий жіночий погук пороннику через ріку: «Даваааай перевоооозууу!».

Одного разу поронник напартачив: забув про «шалену швидкість» своєї моторки й плоту і вирішив проскочити перед самохідною баржею… Неповоротка довга посудина, звичайно ж, ударила в порон. У воду попадали люди, корови, коні, свині… І досі не розумію – чому свині були на пороні? Просто кіно!

А кіно, до речі, в Бучаку полюбляли знімати… Приїздили кіноекспедиції з Києва, шаліли від краси тих місць, дешевих харчів, селян-філософів… «А підемо до Марії по самогон… Чи є вона вдома? От лихо – ключ під порогом лежить, – значить, хата замкнена, нема нікого… Ну нічого, в тітки Ганни, жони бригадира, самограй точно є!».

Колгосп у Бучаку був не просто колгосп: орної землі довкола майже не знайдеш. Отже, в селі працював риболовецький колгосп. Силу-силенну риби тягнули іноді довжелезними сітями, й маса срібних тіл скидалася під ногами і плескала хвостами на березі.
А потім… Потім все закінчилося. Обрії розпалися.

Спогад нагадує, як довкола, уздовж Дніпра, лежали зрубані дерева, або плавали, напівзатоплені, в придніпровських озерах. Порон теж зник. Отак, руйнуючи краєвид, його готували для затоплення водами нового Канівського «моря». Водосховище поглинуло сінокоси з озерами на лівому березі, калинові прибережні гаї, неймовірні пляжі й непрохідні ожинники на правому…

Земля зникла, мов Атлантида. Люди лишилися. Але щось в них змінилося.


spring_on_the_moon

 

«Весна на Місяці» — чудове поєднання сатири й гумору, які не залишають автора навіть тоді, коли йдеться про зіткнення юної героїні з педофілом, а «комунальну міфологію» написано не без впливу Булгакова з Ільфом і Петровим і присмачено концептуалістським поетичним шармом. Недарма сама письменниця зазначає: «Світ круглий і дзвінкий, як м’яч, а бідність, самотність, старість і незнайомі злочинні чоловіки з повними кишенями льодяників, про яких весь час розповідають дітям дорослі, — всього лише засіб для нашого виховання».

Юлія Кісіна (1966) —прозаїк, поет, художник. Уродженка Києва, від 1990 року вона живе в Німеччині. Закінчила київську Художню школу імени Тараса Шевченка, навчалася на сценарному факультеті ВДІК у Москві та в Академії художніх мистецтв у Мюнхені. Від кінця 80-х років 20 століття брала участь у житті московського літературного андеграунду, була наближеною до кола концептуалістів, публікувалася в самвидаві (зокрема, в «Мітіному журналі» і в журналі «Місцедруку»). У Німеччині Кісіна стала відомою як художниця завдяки «перформативній фотографії» й перформансу. Удостоєна художньої стипендії «Дрезднер-банку» ім. Юргена Понто і — двічі — літературної стипендії Берлінського Сенату. Починаючи від 2000 року провела ряд художніх акцій, у тому числі «Божественне полювання» екскурсія для овець у Музеї сучасного мистецтва у Франкфурті-на- Майні). В 2003 році була ініціатором міжнародного фестивалю «Мистецтво і злочин» у театрі «Хеббель» у Берліні. В 2006 заснувала «Клуб мертвих художників». Найбільшу відомість отримали романи Юлії Кісіної «Весна на Місяці» (2012) і «Елефантина, або Кораблекрушенція Достоєвцева» (2014). Роман «Елефантина» удостоєно премії журналу «Звєзда» за 2015 рік, він також номінувався на престижну премію «Російський Букер».

Юлія Кісіна “Весна на місяці”, Фабула

(фрагмент)


Зазвичай після уроків, виповнені отим молоком, набравши презирливого вигляду, ми йшли по парку на тролейбус повз звичайних людей. Парк неподалік від Бабиного Яру на Сирці був особливий, увесь у пилку сонця, завжди нескінченний та глибокий, він ішов далеко вгору своїми величезними приміщеннями, закутками та прохолодними нішами. Тут панувало одвічне бабине літо. Ми знали, що десь над ним височіють жовті поверхи листяних веж.

Унизу були звивисті коридори та доріжки, що вели до байраків, і на перший погляд здавалося, що ми у далеких горах. У зміїстих проточинах тих байраків, що бігли ген у далечінь, ховалися потяги Дитячої залізниці, що була побудована для піонерів ще у п’ятдесяті. Шлях було прокладено звоєм, кільцем, потяги йшли у тупик, до станції «Комсомольська», потім поверталися на коло та проїздили станцію «Піонерська». Була ще одна станція — «Технічна», але пасажири туди не доїздили. Через байрак було перекинуто віадук, міст, на якому висіла тарзанка для особливо навіжених. Потім залізниця занепала, і потяги сумно стояли на станціях. Маленькі це були потяги — для дітей-піонерів, із дітьми-піонерами-провідниками та із дітьми-стрілочниками. То було місто карликів.

Саме завдяки тим потягам мені здавалося, що колись я сяду до зеленого вагона та він понесе мене без зупинок. Усе життя я так і просиджу в тому потязі, а якщо й будуть зупинки, то на якихось засніжених платформах. Без сумніву, мене буде мучити медсестра-провідниця, буде прив’язувати мене на зупинках, щоб я не втекла. Єдиною моєю розвагою стане гіркий чай, що колотиться по стінках склянки, й сама склянка, що стукає об підстаканник із державними гербами, тими ж, що й на карбованцях.

Узимку серед вогких скрутів вулиць, де з будинків звисали химерні клітки чавунних балконів, сніг відгонив ознаками реальності. Я не любила ознак реальності, у якій були тітка Віра, Ю. А., Сергіївна та дитина, що застигла у колбі. Ці ознаки мене ображали та лякали, як черевики мертвого із підгнилими вогкими шнурками.

Ми часто гуляли із батьком містом, і він завжди казав — раніше тут був ось такий пам’ятник чи ось такий будинок. Це означало, що все це було знищене або революцією, або війною.

Але ми й самі бували свідками того подальшого знищення. Поряд із нашим панельним будинком усі сусідні були з бетону. Лише у маленькій вулочці, що вела на гору Московського району, посред тих грубих фабрик із проживання стояла невеличка садиба із квітами на вікнах. Садибу цю не знесли, щоб мешканцям району ставало остаточно нестерпно жити власним залізобетонним життям. Уціліла вона завдяки тому, що колись у ній нібито жила мати Леніна. До тієї садибки ми, власне, ходили на екскурсії кілька разів на рік. Водив нас Микола Юхимович, шкільний історик, шмиглявий, як танцівник, та балакучий, як кликун на ярмарку.

Шлях наш починався зі школи, ми повинні були йти лавами, як каторжани, скуті одним ланцюгом. У наших головах була алгебраїчна тирса, тирса справжня, наївний цинізм та хіть немовляти.

Допоки каторжани штовхалися поблизу входу, розплутуючи свої ланцюги, шарфи та куртки, Микола Юхимович виринав із імпортного піжонського пальта та, незмінно потираючи своїми сухенькими лапцями, починав розпинатися перед сальними вахтершами, так, начебто це були королівські фрейліни. Потім з’являлася жінка-методист із головою тюленя.

Усесвіт коливався від струсів, бо вона вела нас на горішній поверх та одноманітно виголошувала завчені слова про неперехідне значення Жовтневої революції. Затинаючись одне об одного, ми із жадібною цікавістю мацали речі із буржуазного побуту, а жінка-тюлень ляскала нас по руках.

Наприкінці таких екскурсій ми завжди опинялися на темних сходах із різьбленими перилами. І тут починалася вистава, бо ініціатива неодмінно переходила до нашого історика…


ЧитатиПариж — не Вільно. Уривок з роману Яцека Денеля “Матінка Макрина”
Читати: Місто таємниць: книжки про київські, львівські та харківські секрети
ЧитатиЯк підглядати за читанням. Досвід блогу What are you reading?

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

11 thoughts on “Як тебе не любити. Уривки з двох книжкових новинок про Київ

    Залишити відповідь