Як тебе не любити. Фрагменты двух книжных новинок о Киеве

На День Киева, в это воскресенье, нужно придумать себе небольшой план: прогулку любимым парком, ботсадом, или двориком, выпить чашку кофе или чая в городе, и прочитать несколько страниц-признаний в любви городу каштанов. Для последнего мы подготовили отрывки из сборника короткой прозы и романа, которые не так давно вышли в украинских издательствах “Комора” та “Фабула”, и рассказывают о Киеве. Ниже ищите фрагменты из “Збирачів туманів” Олеся Ильченко и «Весны на луне» Юлии Кисиной.

Новая книга Олеся Ильченко — о том Киеве, который помнят все меньше людей: его ритм жизни, сейчас показался бы медленным и спокойным, обжитые дворы, в которых хозяйки варили варенье, тихие улицы, где безопасно играли дети, бесконечные очереди в магазины и чашечки без ушек в кафе, местные знаменитости — эксцентричные художники и сапожники, забавные «глубоко идейные» уличные скульптуры и днепровские пароходы с яркими пассажирами. Здесь нашлось место для городских легенд, слухов и родственных историй, паломничества барами и ресторанами и даже экскурсиям на съемочные площадки киностудии им. Довженко… С расстояния всего нескольких десятков лет этот знакомо-незнакомый город кажется почти экзотическим, и в то же время очень искренним и уютным. И он ждет в гости.

Олесь Ільченко “Збирачі туманів. Суб’єктивні нотатки з київського життя”, Комора
(фрагменти)

ПАМ’ЯТЬ МІСТА

Паралельні світи – поруч, як і в Києві: безликий мегаполіс і упізнавана давня столиця; поодинокі, рідкісні вже затишні двори із фруктовими садами і заасфальтовані майданчики з машинами і сміттєвими баками; накинута машкара помосковщеного міста і його справжнє українське обличчя; нервовий центр наших стародавньої і модерної культур; місто єврейських ремісників, польських митців, російських літераторів… Серед хаотичної забудови останніх тридцяти років ще можна бачити унікальні собори і натрапити на неймовірні будинки, озирнутися і сказати, немов про колишню красуню: «якою ж гарною була!». Комусь, згодом, Київ початку ХХІ століття видаватиметься найзатишнішим і наймилішим містом. А хтось зараз принципово відкидає всі новації у вічному місті і згадує, згадує…

Але що, власне, залишається у пам’яті? Адже це така непевна, неточна, суб’єктивна річ. За місяць після зникнення будинку, повз який ти ходив щодня, вже не можеш дати його точного опису. Проте деякі моменти життя настільки яскраві, що закарбовуються до останніх днів самовидця. А ще існує особлива авторська пам’ять, яка все робить правдою. Не вигадкою, а власним спогадом, який часто точніший за нечулі документи. Така пам’ять – то читання палімпсесту нещодавнього минулого, ловитва туману спогадів мереживом власних нейронів, спроба бесіди зі зниклими людьми і містом. Наше надзавдання, сказали б фізики, – долати ентропію, а в цій книзі це означає спробу пригадати і таким чином зберегти різні кумедні, сумні, характерні й просто цікаві історії з різнобарвного київського життя останньої третини ХХ століття.

ДЕЩО ПРО ПАРОПЛАВ «М.КАЛІНІН»

Пароплави приставали просто до Дніпрового берега: пристані в першій половині 1960-х років у селі Бучак, що на Канівщині, не існувало. Пасажири заходили на колісний пароплав, який димів здоровенною трубою, сходнями – дошками із набитими упоперек рейками.

Пароплавів ходило на Київ, як пам’ятаю, аж два. Один з них називався «М.Калінін». Всю ніч, пливучи в бік Києва проти течії, колісне диво шуміло, лопотіло, плескало по воді величезними лопатями. Селяни з клумаками сиділи десь унизу, скопом, поблизу страшної парової машини, а «багаті» городяни – палубою вище, в каютах.

То був дивний час і дивне місце. Радше – межичасся і межимісце… Люди з неймовірно мальовничого села, порізаного небаченими за глибиною ярами, з чудовими листяними лісами довкола й справжніми степами на лівому березі (трави на весь зріст, озера… – просто картина з «Тараса Бульби»!) жили своїм неспішним життям. Світла в селі не було. «Лампочки Ілліча» з’явилися в Бучаках, як деколи називали це село, аж на початку 1970-х. Отож всі лягали із заходом сонця і вставали рано-вранці…

Дивним мешканцям міст, які з’являлися в цих краях і не могли довгий час отямитися від довколишньої краси, селяни продавали фрукти: вишні, абрикоси, груші, сливи… На запитання «по чім?» відповідь і міра були одні, не залежно від товару: «Руб відро!».

Абрикосові дерева мене, малого, вражали найбільше: вони росли де їм заманеться. На схилах ярів, між городами, навіть на узліссі, забуваючи про сусідство лапатих кленів, дубів, грабів, акацій, осик…

Ось спогад про абрикоси. Іноді було чути, як одна сусідка кричить іншій – через низенький тин, кричить так, немов то не мала огорожа, а китайська стіна: «Гаааанно! В тебе сливи є? – Єєєє! – А які? – Брикоси!».

Найдивовижнішім видовищем в Бучаку, вірніше, під горою, на Дніпрі, був порон. Селяни переїздили ним на лівий берег косити сіно і випасати худобу. Порон являв собою просто великий пліт, підштовхуваний класичною «моторкою» – човном із двигуном.

Здавалося, що тоді, дуже давно, завжди стояло колосальне, на всю Україну, на все безмежжя обріїв, вічне спекотне літо; простягалося величезне безлюддя чистого піщаного пляжу і тільки іноді в просторі чувся довгий жіночий погук пороннику через ріку: «Даваааай перевоооозууу!».

Одного разу поронник напартачив: забув про «шалену швидкість» своєї моторки й плоту і вирішив проскочити перед самохідною баржею… Неповоротка довга посудина, звичайно ж, ударила в порон. У воду попадали люди, корови, коні, свині… І досі не розумію – чому свині були на пороні? Просто кіно!

А кіно, до речі, в Бучаку полюбляли знімати… Приїздили кіноекспедиції з Києва, шаліли від краси тих місць, дешевих харчів, селян-філософів… «А підемо до Марії по самогон… Чи є вона вдома? От лихо – ключ під порогом лежить, – значить, хата замкнена, нема нікого… Ну нічого, в тітки Ганни, жони бригадира, самограй точно є!».

Колгосп у Бучаку був не просто колгосп: орної землі довкола майже не знайдеш. Отже, в селі працював риболовецький колгосп. Силу-силенну риби тягнули іноді довжелезними сітями, й маса срібних тіл скидалася під ногами і плескала хвостами на березі.
А потім… Потім все закінчилося. Обрії розпалися.

Спогад нагадує, як довкола, уздовж Дніпра, лежали зрубані дерева, або плавали, напівзатоплені, в придніпровських озерах. Порон теж зник. Отак, руйнуючи краєвид, його готували для затоплення водами нового Канівського «моря». Водосховище поглинуло сінокоси з озерами на лівому березі, калинові прибережні гаї, неймовірні пляжі й непрохідні ожинники на правому…

Земля зникла, мов Атлантида. Люди лишилися. Але щось в них змінилося.

«Весна на Луне» — замечательное сочетание сатиры и юмора, которые не оставляют автора, даже если речь идет о столкновении юной героини с педофилом, а «коммунальная мифология» написана не без влияния Булгакова с Ильфом и Петровым. Автор нанизывает свои истории мелкими бусинками сквозь эпохи и измерения, сочетая мистические явления с семейными легендами. И так искусно, что читателю порой не отличить аллегорию от истины.

Юлия Кисина (1966) — прозаик, поэт, художник. Уроженка Киева, с 1990 года она живет в Германии. Окончила киевскую Художественную школу имени Тараса Шевченко, училась на сценарном факультете ВГИК в Москвита в Академии художних искусств в Мюнхене. С конца 80-х годов 20 века участвовала в жизни московского литературного андеграунда, была приближенной к кругу концептуалистов, публиковалась в самиздате. В Германии Кисина стала известна как художница благодаря «перформативной фотографии» и перформансу. Начиная с 2000 года, провела ряд художественных акций. В 2003 году была инициатором международного фестиваля «Искусство и преступление» в театре «Хеббель» в Берлине. В 2006 основала «Клуб мертвых художников».

Наибольшую известность получили романы Юлии Кисины «Весна на Луне» (2012) и «Элефантина, или Кораблекрушенция Достоевцева» (2014). Роман «Элефантина» удостоен премии журнала «Звезда» за 2015 год, он также номинировался на престижную премию «Русский Букер».

Юлія Кісіна “Весна на місяці”, Фабула

(фрагмент)

Зазвичай після уроків, виповнені отим молоком, набравши презирливого вигляду, ми йшли по парку на тролейбус повз звичайних людей. Парк неподалік від Бабиного Яру на Сирці був особливий, увесь у пилку сонця, завжди нескінченний та глибокий, він ішов далеко вгору своїми величезними приміщеннями, закутками та прохолодними нішами. Тут панувало одвічне бабине літо. Ми знали, що десь над ним височіють жовті поверхи листяних веж.

Унизу були звивисті коридори та доріжки, що вели до байраків, і на перший погляд здавалося, що ми у далеких горах. У зміїстих проточинах тих байраків, що бігли ген у далечінь, ховалися потяги Дитячої залізниці, що була побудована для піонерів ще у п’ятдесяті. Шлях було прокладено звоєм, кільцем, потяги йшли у тупик, до станції «Комсомольська», потім поверталися на коло та проїздили станцію «Піонерська». Була ще одна станція — «Технічна», але пасажири туди не доїздили. Через байрак було перекинуто віадук, міст, на якому висіла тарзанка для особливо навіжених. Потім залізниця занепала, і потяги сумно стояли на станціях. Маленькі це були потяги — для дітей-піонерів, із дітьми-піонерами-провідниками та із дітьми-стрілочниками. То було місто карликів.

Саме завдяки тим потягам мені здавалося, що колись я сяду до зеленого вагона та він понесе мене без зупинок. Усе життя я так і просиджу в тому потязі, а якщо й будуть зупинки, то на якихось засніжених платформах. Без сумніву, мене буде мучити медсестра-провідниця, буде прив’язувати мене на зупинках, щоб я не втекла. Єдиною моєю розвагою стане гіркий чай, що колотиться по стінках склянки, й сама склянка, що стукає об підстаканник із державними гербами, тими ж, що й на карбованцях.

Узимку серед вогких скрутів вулиць, де з будинків звисали химерні клітки чавунних балконів, сніг відгонив ознаками реальності. Я не любила ознак реальності, у якій були тітка Віра, Ю. А., Сергіївна та дитина, що застигла у колбі. Ці ознаки мене ображали та лякали, як черевики мертвого із підгнилими вогкими шнурками.

Ми часто гуляли із батьком містом, і він завжди казав — раніше тут був ось такий пам’ятник чи ось такий будинок. Це означало, що все це було знищене або революцією, або війною.

Але ми й самі бували свідками того подальшого знищення. Поряд із нашим панельним будинком усі сусідні були з бетону. Лише у маленькій вулочці, що вела на гору Московського району, посред тих грубих фабрик із проживання стояла невеличка садиба із квітами на вікнах. Садибу цю не знесли, щоб мешканцям району ставало остаточно нестерпно жити власним залізобетонним життям. Уціліла вона завдяки тому, що колись у ній нібито жила мати Леніна. До тієї садибки ми, власне, ходили на екскурсії кілька разів на рік. Водив нас Микола Юхимович, шкільний історик, шмиглявий, як танцівник, та балакучий, як кликун на ярмарку.

Шлях наш починався зі школи, ми повинні були йти лавами, як каторжани, скуті одним ланцюгом. У наших головах була алгебраїчна тирса, тирса справжня, наївний цинізм та хіть немовляти.

Допоки каторжани штовхалися поблизу входу, розплутуючи свої ланцюги, шарфи та куртки, Микола Юхимович виринав із імпортного піжонського пальта та, незмінно потираючи своїми сухенькими лапцями, починав розпинатися перед сальними вахтершами, так, начебто це були королівські фрейліни. Потім з’являлася жінка-методист із головою тюленя.

Усесвіт коливався від струсів, бо вона вела нас на горішній поверх та одноманітно виголошувала завчені слова про неперехідне значення Жовтневої революції. Затинаючись одне об одного, ми із жадібною цікавістю мацали речі із буржуазного побуту, а жінка-тюлень ляскала нас по руках.

Наприкінці таких екскурсій ми завжди опинялися на темних сходах із різьбленими перилами. І тут починалася вистава, бо ініціатива неодмінно переходила до нашого історика…

Читать: Париж — не Вильно. Фрагмент романа Яцека Денеля “Матінка Макрина”
Читать: Город тайн: книги о киевских, львовских и харьковских секретах
Читать:  Как подглядывать за читателями. Опыт блога What are you reading?