Табори і приниження: історія польських офіцерів на «нелюдській землі»

Здається, про Другу світову прочитала не мало книг, а однаково знаходяться все нові й нові, які відтворюють іще якісь епізоди й обставини, відкривають досі не знані клаптики історії, замальовують «білі плями». Книга спогадів Юзефа Чапського «На нелюдські землі» стосується поляків удає уявлення про те, що було до, після і крім Катині в польсько-совєтських стосунках. Адже ці стосунки налічують ще багато сторінок убивств, страждань, митарств і відібраної надії.


Офіцер, письменник і художник


Поляк із німецьким корінням, син губернатора Мінська, випускник юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету Юзеф Чацький пройшов дві світові війни. Першу закінчив з орденом «За бойові заслуги». Перед Другою – студіював мистецтво у Варшаві, Кракові й Парижі. Після – працював разом із Єжи  Ґедройцем над виданням відомого польського журналу «Культура» в тому ж таки Парижі. А між тим був совєтський полон, сталінські табори, холод, голод, хвороби, спроби відшукати бодай якісь сліди тисяч польських офіцерів, зниклих безвісти… Саме ці, найтемніші, певно, і найважчі сторінки життя Чапського описані в книзі «На нелюдській землі».


Приватна історія як свідчення злочинів


До цього видання увійшло два тексти. По-перше, короткі, але не менш вражаючі «Старобільські спогади»,  в яких автор згадує життя полонених польських офіцерів у таборі в Старобільську. По-друге, власне «На нелюдській землі» – історія про те, як із поляків, яким дарували свободу в обмін на лояльність до совєтської влади, формувалася Польська армія. Варто сказати, читач майже нікого з героїв першого тексту не зустріне в другому. Причина  проста і трагічна: з кількох тисяч в’язнів старобільських таборів вижити вдалося лише кільком десяткам. Пошукам тих тисяч зниклих, як вважалося на той час (бо, навіть самі пройшовши поневіряння полону, керівники новоствореної Польської армії не могли повірити, що 10000 їхніх співвітчизників могли бути просто знищені) Юзеф Чацький присвячує майже весь свій час, проведений на нелюдській, совєтській землі.

«Старобільські спогади» написані доволі лаконічно й сухо, у них багато цифр і прізвищ тих, з ким Чапський ділив табірний побут. Але за цією стислістю фактів ховається велика трагедія народу, з яким совєтська Росія робила те ж саме, що й з українським, – винищувала найкращих його представників, інтелектуальну, наукову і творчу еліту. Бо серед полонених поляків були не лише професійні військові, а й мобілізовані до війська університетські професори, науковці і вчені, інженери, лікарі, письменники й музиканти. Від маленьких штрихів, якими автор описує їх – поручика Ральського, професора-природознавця, який у таборі почав писати книжку про степові рослини, майора Солтана, який із товаришами по нарах ґрунтовно обговорював суспільні й політичні справи Польщі, Томаша Хенціцього, котрий писав політичні статті на клаптях паперу, – щемить серце. Бо кожна із цих приватних історій – маленький шматочок велетенського пазлу совєтськиї злочинів.

Після того, як Німеччина напала на Совєтський Союз, совєти вирішили «перепросити» своїх учорашніх жертв і зробити їх своїми союзниками: почався процес створення Польської армії, командувати якою мав генерал Андерс, теж принагідно випущений з ув’язнення. Юзеф Чапський потрапив до числа тих полонених офіцерів, яких закликали до нової армії. Водночас у нього було своє завдання: відшукати польських офіцерів, розпорошених по сталінських таборах (а надто – тих, кого вивезли зі Старобільська в невідомому напрямку), аби і їх забрати до армії. Пошуки були довгими й переважно безнадійними. Бо замість товаришів Юзеф Чапський знаходив лише нові – звісно, неофіційні, –  свідчення страшних злочинів і безглуздих масових убивств.

Окрім своєї пошукової роботи, автор описує складні умови, у яких формувалася армія, – задавнені хвороби, виснаження, епідемії тифу й дизентерії косили солдат сотнями. Також він розповідає про місцини, через які доводилося проїжджати – російську «глибинку» з чорними хатами і злиденними людьми, розкішне життя у воєнній Москві, доступне лише обраним, голі степи і спеку Узбекистану і благодатний спокій Ірану. А ще досить багато розмірковує про те, як люди, яких він зустрічає в Совєтському Союзі, ставляться до цієї своєї батьківщини.


Війна й поезія


Юзеф Чапський пише, не шкодуючи читача, ба навіть трохи шокуючи натуралістичними описами тої дійсності, яка його оточувала. Зрештою, це й було його метою – максимально точно зафіксувати деталі та обставини. Але, крім страшних подробиць і трагічних історій, у його книзі є ще один потужний складник – поезія.

Так багато цитат із польських поетів я ще, здається, не стрічала в жодній книжці. Їх зворушливо декламують на спільних зборах і в приватних бесідах. Вони навдивовижу доречно звучать у всіх ситуаціях. Судячи зі спогадів Чапського, польська поезія справді гуртувала й надихала поляків, додавала їм сил, допомагала вижити у ворожому середовищі.

Також на сторінках книги читач зустрінеться з Анною Ахматовою. Автор провів у її товаристві довгий вечір у гостях в Олексія Толстого. І подейкують, само Чапському присвячений вірш поетеси«В ту ночь мы сошли друг от друга с ума…».


Чому й кому варто читати книгу


Безперечно, «На нелюдській землі» – книга не для масового читача. Вона об’ємна, насичена різноманітним фактажем і вимагає вдумливого, неспішного читання. Поза тим, я переконана, що читати її варто не тільки тому, хто безпосередньо вивчає історію Другої Світової війни, польсько-російських стосунків чи життя і творчість Юзефа Чапського. Вона також важлива для журналістів, громадських активістів і діячів, політиків та всіх, хто хоче трохи розширити свої горизонти. Бо знати про такі сторінки історії польського народу, розуміти його травми й больові точки вкрай важливо, особливо в період певного напруження наших стосунків.


Пряма мова


«…Я далі бреду жовтим болотом. Мене обляпують три відкриті платформи, доверху заповнені старими узбеками, переді мною лиш мигтять кам’яні обличчя тих людей. Їх вивозять кудись у табори під посиленою охороною НКВД і озброєних совєтських солдатів.

Россия, Россия, Россия,

Мессия грядущего дня.

Я дивлюся на цей грядущий день від 1939 року й бачу тільки смерть, табори, приниження».


Схожі книжки: «Кулемети і вишні. Історії добрих людей з Волині» Вітольд Шабловський, «Поміж сірих сутінків» Рута Шепетіс, «Чи це людина» Прімо Леві.


Читати: На нелюдській землі. Уривок із книжки

Читати: Люди – найбільша подія

Читати: Новинки лютого. 90 книжок від українських видавництв


Придбати книжку в Yakaboo

(Visited 137 times, 1 visits today)
Віталіна Макарик
Віталіна Макарик
Журналістка, редакторка, блогерка і пристрасна читачка і мама двох дітей. Люблю каву, цікаві тексти різних жанрів і підліткову літературу. Мрію про те, щоб у добі було більше годин, щоб встигнути написати і прочитати усе, що хочеться. Але коли кількість непрочитаних книжок у «списку очікування» скорочується до п’яти, починаю панікувати. Поки збираюся написати свій роман, з насолодою читаю чужі і обожнюю про них говорити.
http://vityska.pp.ua/