Люди – найбільша подія

Ці книжки – дві реакції на одні події. Перша – зовнішня, така, що претендує на об’єктивність, оскільки у відточеній формі художнього репортажу демонструє відсторонений погляд польської журналістки на українські реалії останніх десятиліть.

Друга реакція – внутрішня. Хаотична, невідредагована, стихійна й безпосередня. «Літопис самовидців» – це голоси українського спротиву, що лунали протягом дев’яти місяців – від перших віче Революції гідності до початку російсько-української війни.

Обидва видання вкрай цікаво почитати, усвідомивши: учорашня реальність – сьогодні вже історія. Чи змінила вона нас і як саме?


Хроніка перша: похмура


Книжка «Вбити дракона. Українські революції» Катажини Квятковської-Москалевич – це збірка художніх репортажів про наслідки життя в розруйнованій Україні і про те, що все ж таки сподвигло людей до рішучих суспільних змін. І хоча з першого погляду може видатися, що видання призначене оспівати подвиги людського духу і прагнення до кращого, насправді це діагноз суспільних хвороб, і в підсумку безпросвітності й жалю в книжці значно більше, ніж патетики й оптимізму.

Кожен репортаж (загалом їх тринадцять) – це історія персонажа. Варто сказати, персонажа непересічного. Тут описано як нашумілі події – як-от трагедія Оксани Макар, Врадіївка – так і великі драми «маленьких» людей – повій, хворих на СНІД, працівника луганської трупарні, кримського татарина напередодні анексії Криму… За кожною історією – суспільні негаразди: сваволя посадовців, корупція й бідність, неосвіченість і породжені всім цим безсилля і зневіра.

Водночас у другій частині, присвяченій Революції гідності, світло в кінці тунелю все ж проблискує. Журналістка описує, як життя різних людей урешті дійшло графи «Допекло» і змусило до дій.

У цій частині проблискує гіркий оптимізм. Особливо зачіпає за живе історія волонтерки Ірини Довгань, «жінки з-під стовпа», яку за громадянську позицію катували і прилюдно принижували в так званій «ДНР».

Книжка Катажини Квятковської-Москалевич буде цікава передусім журналістам, спраглим нових засобів у творенні репортажистики. Кожна історія – це дослідження, подане як оповідання із залученням метафор, символів, алюзій, ба навіть специфічного гумору.

Водночас ці художні репортажі потрібно прочитати кожному, хто цікавиться країною, у якій живе, і долями її громадян. Навіть у тих частинах, фактичне підґрунтя яких видається знайомим, авторка знаходить свої ниточки до історій і подає їх трохи з іншого ракурсу. Наприклад, історія про Оксану Макар в інтерпретації авторки – це не переказ трагедії дівчини, а проекція на недосконалість судової системи. А моторошна розповідь працівника трупарні – це не тільки можливість шокувати читача подробицями побуту працівників моргів, а й пояснення механізмів міжнародної торгівлі органами.

Загалом, «Вбити дракона» – це по-похмурому талановита розповідь про біди України і про прагнення українців цих бід позбутися.


Хроніка друга: життєствердна


На противагу, друга книжка – «Літопис самовидців» (упорядниця – Тетяна Терен) – спалах життєствердності, зітканий зі спогадів про Революцію гідності. Це – дописи у фейсбуці, особистих блогах, інтернет-виданнях, а також вірші, уривки листів, приватні сповіді.

«Літопис самовидців» виконав найважливішу функцію документу «по гарячих слідах»: зберегти атмосферу подій і голоси головних її учасників – від Сходу до Заходу. Власне, «Літопис самовидців» – це колективний портрет учасників Революції гідності, кожного з яких до Майдану привела своя дорога.

Головним завданням книжки у 2014 році було зберегти все й описати маленькі й великі подвиги пересічних українців. Тоді «Літопис» здобувся на популярність.

Але читати цю книжку у 2018 – новий цікавий досвід. Від чогось читачеві вдасться дистанціюватися, щоб переосмислити це, деякі спогади вражають так само сильно, як і чотири з лишком роки тому. Та найголовніше в перечитуванні «Літопису самовидців» – відчуття того, що головна подія революції – люди й що про це гріх забувати.

На сторінках «Літопису» оживає Сергій Нігоян із Шевченком на вустах, палахкотить лампадками нічна Інститутська, пахне імбирний чай і дзвонять дзвони Михайлівського. Тут твіт «Я вмираю» волонтерки Олесі Жуковської після пострілу снайпера, тут спів гімну й голосіння за Небесною сотнею… Сотні спогадів, які ранять і які змінюють.

Зараз, коли українське суспільство поступово вражає зневіра, читати такі книжки, попри весь біль, – порятунок. Усіх цих людей хочеться знайти й дізнатися, як вони. Що думають зараз, як борються. Як їхні діти, що там у них на роботі, як вони змінюють країну далі кожен на своєму життєвому фронті. Усвідомлення, що таки змінюють, а не схиляють голови в зневірі, додає особистих сил.

Ось чому цінність «Літопису» – у його оптимізмі й у месиджі не зневірюватися й не забувати. Для іноземців «Літопис» може бути головним доказом, що саме відчуття справедливості спонукало людей виходити з домівок, наражати свої життя на небезпеку, щоб, урешті-решт, у єдиному пориві змінити щось у своїй державі.

Тим, хто особисто брав участь у цьому пориві, книжка нагадає, що нічого не закінчено й що головні зміни ще попереду. І що з такими людьми, якими ми є, ці зміни реальні.


Читати: Електронні новинки січня. 29 книжок від українських видавництв

Читати: Новинки січня. 100 книжок від українських видавництв

(Visited 174 times, 1 visits today)
Тетяна Синьоок
Тетяна Синьоок
Блогерка, авторка збірки новел “Сіра веселка”, викладач студії навчання й розвитку “Tutoria”, мовних курсів “Solovei”, аспірантка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Іноді не можу заснути від щастя, що на світі існує цікава література.
http://chytatsky.blogspot.com/