We were liars, або посторінкова паранойя

П’ять хвилин тому перегорнула останні сторінки книжки “Ми були Брехунами” Емілі Локгарт. І вперше пишу відгук по дуже-дуже гарячих слідах, без роздумів про композицію посту, без особливого добору слів. У процесі короткочасного читання (це книжка на кілька годин) я порівнювала свій стан з відчуттям, ніби величезний чізбургер женеться за тобою по вулиці і стікає ароматним сиром під ноги, але ж ти на гречаній дієті, ібо корисно.У підсумку я все-таки з’їла той чізбургер без докорів сумління.

Я знала, що в книжці неочікуваний фінал, і весь час намагалася його передбачити. Частково мені це вдалося, але все одно здригнулася після того речення. Не можна довіряти книжці з Брехунами у заголовку. Не можна знати, що тебе можуть обманути. Не можна радіти, що тебе все-таки обманули.

Багато острова і трохи божевілля. Цей острів належить одній багатій родині Синклерів. У цій родині — дідусь-власник всього, троє його доньок кожна зі своєю драмою і його онуки — красиві підлітки кожен зі своїми мріями й передбачуваним щасливим майбутнім. Усі живуть легким життям, їдять чорничний пиріг і валяються на моріжку у роздумах про майбутнє, споглядаючи ігрища золотавих ретриверів. У цих розкішних декораціях головна героїня Кейденс закохується у зведеного брата Ґета, головна проблема якого в тому, що він не-Синклер, в сенсі, кров не блакитна, і цього не змінити. Почуття любові між Кейденс і Гетом взаємне, і це терпке літо обвалюється на голову закоханих усім своїм нестерпно радісним тягарем, але раптом щось стається, Кейденс хворіє, потім трохи одужує і не може збагнути, що саме сталося?

Якщо я увімкну зануду, то почну комизитися, що так не буває, що тут надто велика умовність, дешевий прийом із втратою пам’яті, і я не подарую цього авторові.

Разом із Кейденс я намагаюся розплутати, в чому справа і хто насправді Брехун? Я усвідомлюю, що авторка грається з Брехунами, що література — це найпрекрасніша брехня на світі. Я хочу відчути на нюх, де саме авторка мене відволікає, а де кидає ниточки підказки, вони повинні бути, просто зобов’язані! Напівбожевільний дідусь, дивна поведінка тітки… Не можна вірити твору, де є божевільні, бо буде як з “Островом” із ді Капріо в головній ролі. Не можна думати, що собаки — це просто собі собаки, вони теж не просто так бігають на тлі подій.

Багаті теж плачуть, багаті теж дріб’язкові й ледачі, коли тобі дістається все, ти здатен на ніщо. І хочеться дурного дитячого бунту, аби тільки все стало простіше і справжніше, але часом через дурний максималізм трапляється непоправне. На це непоправне тебе і нагнітають усю цю книжку, зі сторінки до сторінки. і хоч відволікають усілякими знайомими казочками на сучасний лад (до речі, це авторці дуже круто вдалися ці вставки), ти все одно не хочеш втрачати пильності, бо точно знаєш, що ось на цій сторінці, тут-і-тепер, тебе намагаються обдурити.

Взагалі, ця книжка для підлітків. Так, я трохи охолола і можу вже сказати, що багато тут підліткового максималізму, наївного і передбачуваного. Тут все якесь спрощене, як і вимагає жанр, де головне — динаміка і нагнітання, нагнітання і динаміка. Але якщо ви іноді любите читати книжки і дивитися фільми, де все з ніг на голову, то купіть цю книжку.

От і я теж іноді полюбляю їсти чізбургери… Ще раз розгорнула книжку. Будиночок на першій же сторінці. За носа водили з першої сторіночки, а я й раденька. Читайте книжечку, читайте. Беріть на морько, запускайте ніженьки в пісочок. Читайте книжечку про літечко, і хай вас теж обдурять. Вам сподобається.

Тетяна Синьоок, блоґ Читацький щоденник

Купити книжку в Yakaboo.ua

Тетяна Синьоок
Блогерка, авторка збірки новел “Сіра веселка”, викладач студії навчання й розвитку “Tutoria”, мовних курсів “Solovei”, аспірантка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Іноді не можу заснути від щастя, що на світі існує цікава література.
http://chytatsky.blogspot.com/

10 thoughts on “We were liars, або посторінкова паранойя

    Залишити відповідь