Урок #6. Національний канон української літератури: естетика vs ідеологія

Як уже йшлося в минулому уроці, класики — це, на жаль чи на щастя, не лише й не завжди ті, кого вивчають у класі. Особливо не випадає ототожнювати шкільну програму з корпусом найкращих текстів у нас, на пострадянському просторі. Через хронологічний принцип структурування, викладання крізь призму біографії автора і пережитки комунізму в освіті уроки літератури до читання не так заохочують, як відлякують, тож дехто з сучасних письменників воліє ніколи не потрапити в підручники, принаймні заживо. Однак програма лишається потужним чинником уявлень про літературний канон, тому суперечки про її реформування не вщухають так само, як не припиняються дискусії щодо ревізії власне канону.

Утім, у ХХ столітті, писав Андрухович, картина мала ще гірший вигляд (писав, до речі, у вікопомному верлібрі – пародійній демоверсії канону «Bad Company»). З 30-х років у літературі першість мав штучно створений т. зв. «мінус стиль» — соціалістичний реалізм із його колгоспно-виробничими романами (ага, це «жанр» був такий), тож до офіційного канону укрліту ХХ ст. входили, наприклад, твори Івана Ле, Івана Микитенка, Олександра Корнійчука та низки інших письменників, які потрапили туди з цілком ідеологічних причин, що до мистецтва стосунку не мали.

Літературознавиця Віра Агеєва в дуже ґрунтовній статті «Канон класики і колоніальна свідомість» визначає його як «уміння пам’ятати» та «спосіб упорядкувати неосяжний культурний спадок», натомість радянський канон називає «мистецтвом амнезії», адже соцреалізм мав на меті «скасувати модернізм», затуливши собою зокрема наших найсильніших прозаїків першої половини ХХ ст.: Володимира Винниченка, Миколу Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Майка Йогансена та В. Домонтовича. Посмертно їх навіть не критикували – просто майже не згадували друком десь аж до «перебудови». Damnatio memoriae – «прокляттям пам’яті» називалося таке покарання у Давньому Римі: вилучення згадок із книг і навіть стирання імен із надгробків політичних злочинців. Тим часом з фігурами, яких позбутися просто не вдалося б, чинили по-іншому, «перефарбовуючи» їх у червоне. До речі про надгробки, Лесі Українці 1939 р. на могилі приписали таке:

Як не прикро, а на ті самі політичні граблі наступають і наші сучасники,  вводячи до шкільної програми окремі не дуже вдалі, зате патріотичні вірші шістдесятників, вилучаючи звідти направду якісні твори Миколи Бажана та Максима Рильського чи вперто ігноруючи через ті-таки ідеологічні забобони блискучі інтелектуальні романи Віктора Петрова-Домонтовича.

Ще три фактори, якими канон української літератури досі штучно обмежений: територіальні, хронологічні та лінгвістичні. До 60-х років минулого століття статус «зачинателя» мав Іван Котляревський, згодом українська література поступово «повернула» собі Григорія Сковороду (якого тим часом уже встигли охрестити першим російським філософом, як і російським зробили нащадка полтавської козацької старшини Миколу Гоголя-Яновського). Проте до Григорія Савовича був іще величезний пласт давньоруської та барокової літератури, вартий уваги не тільки академічної спільноти. Про цей період цікаво розмірковує у своїй статті «Чи існує канон українського літературного Бароко?» італійська славістка Джованна Броджі Беркофф. Проте, коли минулої осені колишня міністерка освіти назвала українську «літературою страждань», то запропонувала ввести до неї більше сучасних творів, а не, наприклад, веселу поезію наших вагантів — мандрівних дяків. 

Загалом досвід показує, що коли роботу літературознавців беруть на себе чиновники, нічого хорошого не виходить, тому канонотворенням повинні займатися люди, які розуміють, що «виховувати» література має виключно добрий смак. Як підсумовує у статті «Український літературний канон: міфи та реальність» завідувач кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії Володимир Моренець, «Потрібно змиритися з недовговічністю творів, з тим, що в літературному каталозі є рубрика “історична спадщина”, яка аж ніяк не дублює рубрику “канон”».

До розповсюдження друкарства в XVI ст., коли книжки перестали бути предметами розкоші, манускрипти й інкунабули в домашніх бібліотеках зберігали частіше не у звичних нам шафах, а в дерев’яних скринях. Ось така скриня, схожа на герметично закриту поличку, може слугувати метафорою національного літературного канону деяких країн: усередині й так доволі тісно, то ще й грибок зі струхлявілих уже томисьок, що свого часу потрапили туди випадково, переповз на стінки, і ніяк не вдається його остаточно позбутися. А нові книжки туди то не влазять, то теж виявляються частково зараженими абсолютно позалітературного походження цвіллю. В різних державах у різні часи вона має інші кольори та назви, але для пеніциліну однаково не годиться.