Теорія літератури. Урок #5. Літературний канон

Слово «канон» має багато значень і неодноразово їх змінювало. Напевне, найперші асоціації, яке воно викликає нині, пов’язані зі священними текстами, музичною формою та виробником оргтехніки. Але на початках канон означав звичайну натоді лінійку — бамбукову чи солом’яну паличку для вимірювання. Шлях цього поняття від геометрії до літературознавства тривав понад два тисячоліття.

В однойменному втраченому підручнику давньогрецького скульптора V ст. Поліклета слово «канон» набуло значення взірця, еталона — норми, до якої потрібно дорівнятися. Поліклетові, як і пізніше Леонардо з його «Вітрувієвою людиною», йшлося про ідеальні пропорції людського тіла. В Арістотеля, у трактатах про етику, канон стосується людської поведінки: філософ мав на увазі чесноту розсудливості, а у Давньому Римі «канонами» називали таблиці астрономів і хроністів: за такими вели відлік часу. У ранньому Середньовіччі вперше заговорили про канонічність, тобто авторитетність одних священних текстів та неканонічність, єретичність інших, із різних причин відкинутих тими, хто ці переліки укладали: так виникли апокрифи. Автори дослідження «Канон і цензура» Ян та Алейда Ассмани пишуть, що щойно в Новий час поняття «канону» нарешті почали застосовувати і до світських текстів — тих, які нині називають «класикою».

Звідтоді, як уже йшлося в попередньому уроці, усталений літературний канон мав доволі стійку владу над уявленнями читачів про справжню літературу аж до епохи романтизму, але впродовж ХІХ ст. колишня жанрова система фактично зійшла нанівець. Виникла низка нових популярних жанрів, а разом із ними — жанрова література, яку недаремно подекуди плутають із масовою.

Жанрова система XVIII ст. (за Й.В. Гете)
Сучасний жанровий хаос

Аби не збитися з пантелику в громадді не завжди якісної, а подекуди відверто вторинної художки, постала необхідність ревізії канону. І хоч би яким застарілим не видавалося постмодерністам уявлення про високу, елітарну літературу, теоретики та «практики» модернізму прагнули саме такої. Модерністи не збиралися догоджати читачам карколомними сюжетами, а головними критеріями якості проголосили естетизм, інтелектуалізм і стильову довершеність твору — не «про що», а «як» написано.

image16

Цього-таки принципу дотримується американський професор Гарольд Блум у своїй 700-сторінковій праці «Західний канон: книги на тлі епох», видану наприкінці минулого століття, але актуальну й досі. Автор формує список авторів і текстів, на його думку (часом доволі суб’єктивну, але завжди добре аргументовану думку), обов’язкових до прочитання. Не для всіх, навіть не для літераторів чи академіків, а просто для читачів із гарним смаком, яких Блум вважає видом на межі вимирання. Осердя «Західного канону» — Вільям Шекспір, усі хто були до чи прийдуть після, переконаний літературознавець, нізащо до нього не дорівняються.

image17
image7
image5

Однак Блум зосереджується ще на 25 авторах: Данте Аліґ’єрі, Джеффрі Чосер, Мігель де Сервантес, Мішель де Монтень, Жан-Батіст Мольєр, Джон Мілтон, Семюел Джонсон, Йоганн Вольфганг фон Гете, Вільям Вордсворт, Джейн Остін, Волт Вітмен, Чарльз Дікенс, Джордж Еліот, Лев Толстой, Емілі Дікінсон, Генрік Ібсен, Зигмунд Фройд (sic! так, видатний психоаналітик, подібно до Монтеня, потрапив сюди як есеїст), Марсель Пруст, Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф, Франц Кафка, Хорхе Луїс Борхес, Пабло Неруда, Фернанду Пессоа та Семюел Бекет.

image1
image14
image8
image11
image15
image18

Проте це далеко не повний перелік згаданих у «Західному каноні» письменників, та й не все, написане класиками, — класика, тож наприкінці Блум додає великий список творів, які радить читати та перечитувати затятим книголюбам заради насолоди, а не задля «спокутування соціальної провини». І це ще один важливий момент — Блум повсякчас тролить т.зв. «школу ресентименту», про яку ми впритул поговоримо вже незабаром.

Війни за канон, які точилися в американських університетах за часів Блумової молодості, трохи нагадують «Битву книг» — фантазію Джонатана Свіфта про масштабний махач фоліантів старих майстрів із томами зухвалих нащадків. Але якщо у XVIII ст. було кумедно читати про батальні сценки в бібліотеці, де піхота Геродота воює з кавалерією Декарта, то зараз радше дивно, адже майже всі зі згаданих там авторів і так давно в каноні як не художньої, то наукової чи філософської літератури. До слова, автори й авторки жанрової літератури у «Західному каноні» теж присутні, як і в авторських канонах українських критиків і літературознавців Ростислава Семківа та Ганни Улюри.

Не варто завжди ототожнювати класиків з тими, кого вивчають у класі, тому наступного разу ми поговоримо про національний канон української літератури.