Історія з екранізацією найбільш відомого та призового роману Елізабет Страут – “Олівія Кіттеридж” унікальна. Тут вже не треба сперечатись, що краще книжка, чи фільм. Бо обидва витвори мистецтва, серіал Лізи Холоденко якраз так і хочеться назвати, варті уваги. Тут будуть задоволені і читачі, й глядачі.
Ми, як читачі обділеного у певному сенсі перекладного ринку, маємо якраз завдячувати роботі американської режисерки українського походження. Якби не чотирисерійна історія Холоденко, яка вийшла на екрани у 2014 році, навряд чи ми б скоро побачили переклад Пулітцерівського лауреата 2009 року.
Але нам пощастило. Елізабет Страут – тиха, безпретензійна, але дуже наполеглива письменниця. Вона народилась в Портленді, штат Мен, на такому собі краю світу за американськими мірками, із самого краєчку північно-східних штатів, на межі із Канадою. Власне це місце її народження та дитинства дуже гарно відбилося у житті її героїв. В певному сенсі Страут і пише про те, як вижити в абсолютно віддаленому від подій місці. Тут дечим згадуються оповідання Еліс Манро, адже герої канадійської письменниці також не є “рибами у воді” великого міста.
Читати: Елізабет Страут: “Мені все одно, наскільки погано поводяться мої персонажі”
Звісно в дитинстві багато читала, джерела навіть вказують на фантастику. Хоча цього жанру в її творах не шукайте. Гралась із братом, або сама, тоді ж виникла любов до матеріального світу. І це також одна із рис новел про Олівію Кіттеридж. Там є, чого торкатись. Страут змальовує дуже матеріальний світ, в якому легко опинитись, і який легко зрозуміти.
Отримала освіту юриста, написала перше оповідання. Але на відміну від багатьох початківців – не зупинилась. Писала оповідання й далі. Перший її роман “Емі та Ізабель” писала від 6 до 7 років. Потрапив до шорт-лісту Orange Prize, а згодом і в PEN/Faulkner. Обидві нагороди не останні в американському літературному світі. А потім була “Олівія”, яка сягнула ще далі – Пулітцерівської премії та італійської нагороди Remio Bancarella, яку до цього із американців отримував лише Хемінгуей. Далі були ще “Брати Берджеси”, які тихенько пройшли повз, а от найновіший роман “Мене звати Люсі Бартон” 2016 року(така собі спроба автобіографії), потрапив у лонгліст Букерівської премії та пронісся усілякими американськими літературними рейтингами. До речі, книжка також нещодавно вийшла українською у тому ж видавництві КМ-Букс.
Читати: Як не написати автобіографічну новелу про відносини між донькою і матір’ю
За структурою “Олівія Кіттеридж” – це не роман, а збірка 13 новел. Усі вони про епізоди життя не лише Олівії, а й інших жителів маленького містечка зі штату Мен. І ця форма досить вдала, вона й створює ефект історії не конкретної людини, а проживання життя загалом.
Страут розповідає історію життя, простого, не надто цікавого, із депресіями, зрадами реальними та вигаданими, де життя кожного залежить ще й від думки людей, що тебе оточують. Де, всі знають про всіх усе.
Тому така жінка як Олівія, вчителька математики, на перший погляд груба, скептична та в принципі неприємна особа, виглядає в такому місті контрастно. На противагу її чоловік, Генрі – найдобріша людина у світі. Але не все так однозначно. В цьому і перевага цього твору. Олівія – насправді лакмусовий папірець. Вона не витрачає часу на ввічливість, проте завжди є щирою. Її бісять нещирі люди. І це найбільше у ній приваблює. Олівія не має страху бути такою як є, і не боїться пізнавати себе. Олівія – це такий собі Голден Колфілд в старості.
Читати: Хто така Олівія Кіттеридж? Уривок з роману Елізабет Страут
Страут дістає із буденності такі стани чи речі, про які ми зазвичай ні з ким не говоримо. Про які ми власне навіть із собою боїмося говорити. Для цього Олівія й потрібна. Показати, що боїмось не того, що потрібно боятись. Що нервова мати не така вже страшна, на противагу виваженій і надто правильній дружині. Що, щоб врятувати своє життя, часом потрібно врятувати когось іншого. Що часом і в старості є шанси на продовження історії. Що в старості не варто на собі ставити хрест як на людині, що можна залишатись такою, як ти була ціле життя, і не зраджувати своїм принципам.
І про екранізацію. Я її переглянула першою, а як почала читати, здалось, що я вже це бачила. Так, міні-серіал Лізи Холоденко дуже вдалий, і Френсіс Макдорманд, як на мене, дуже вдала Олівія. Але в книжці набагато більше історій й лише через це її варто прочитати. Хоча й у серіалі є один прекрасний, чисто режисерський епізод, якого не мала Страут. Це якраз і фактор того, що Холоденко максимально зрозуміла цю історію, зумівши навіть її продовжити.
Тож хто ще ні, беріться, тим паче український переклад маємо. Це гарна щира книжка, щоб подумати, і вкінці посміхнутися до себе.
Схожі книжки: Еліс Манро “Занадто багато щастя” (цього року реліз українською у ВСЛ), інші книжки Елізабет Страут
Ксеня Різник
14 thoughts on “Олівія Кіттеридж як лакмусовий папірець”