Елізабет Страут: “Мені все одно, наскільки погано поводяться мої персонажі”

фото: judithdcollinsconsulting.com

Американська романістка Елізабет Страут цього року потрапила до лонглісту премії Букер. В інтерв’ю The Guardian вона розповіла про натхнення,  нюанси письменництва, та про її довгий шлях до успіху.

Елізабет Страут виросла в штаті Мен та Нью-Гемпширі, ландшафти яких часто виринають в її романах, зокрема й у книжці, яка отримала Пулітцерівську премію – “Олівія Кіттерідж”. Її п’ятий роман My Name Is Lucy Barton (“Мене звати Люсі Бартон”), у якому одноіменна оповідачка розповідає про своє дитинство та стосунки із матір’ю поки перебуває в лікарні, нещодавно потрапив до лонглісту Букерівської премії.

Вітаємо із лонглістом Букера, що ви відчуваєте з цього приводу?

– Дуже щаслива, лонгліст – це казка. І виявилось, усе так просто!

My Name Is Lucy Barton на вигляд дуже простий роман: жінка потрапляє в лікарню. Але воно все розростається і розростається.  Що дало паросток для цієї історії?

-Зазвичай починаю писати, починаючи із маленьких сцен, які приходять мені в голову. Але крім того, у них має бути доля актуальності, щоб вони врешті потрапили на мій письмовий стіл. Якщо її немає, просто їх відкидаю. Я працювала над багатьма різними речами, але знову і знову поверталась до цієї жінки в ліжку, із її матір’ю біля його підніжжя, і врешті почула чіткий голос Люсі. Тоді й звернула на неї увагу. Залишилось сказати собі:  “Гаразд, починаємо”.

Читати: Як не написати автобіографічну новелу про відносини між донькою і матір’ю (рецензія на My Name Is Lucy Barton)

Люсі має дуже жорстке минуле – життя у злиднях, ізоляція, сором. Але в дорослому віці вона тікає до Нью-Йорка, і починається її життя успішного письменника. Що ви хотіли дослідити в цій історії?

– Я сама мала дуже провінційне минуле, ще й у двох різних місцях. У дитинстві моя родина була настільки бідною, і настільки дивною, що їх постійно ігнорувала місцева громада. І це виявилось дуже цікавим фактом для мене, і чим далі, тим більше для мене це пов’язане зі станом речей у всій країні, зокрема. Мені було дуже цікаво взяти члена такої родини, розглянути усі зв’язки із ним, і подивитись, як він буде виглядати, і на що буде схожим.

страут

І тому ви її зробили письменницею?

– Коли зрозуміла, що вона має бути письменницею, тоді ж подумала – ого, яка! В першу чергу, не думаю, що письменники є цікавими героями. Але так сталось, коли я працювала над чернетками. Люсі була поза соціумом у школі та багато читала. Я перечитала щойно написану фразу – “це принесло мені світ”, Люсі сказала, – і тоді ж зрозуміла – ОК, зробімо дівчину письменницею. Тож так і все почалось. Розуміла, що ризикую, але хотілось відірватись на повну.

У сучасну епоху телебачення, ігор, соціальних медіа, ви гадаєте, ще є читачі серед дітей?

Ох, дуже сподіваюсь на це. Я схильна вірити, що досі існують молоді люди, які можуть тинятись біля бібліотеки, а потім одного дня туди потрапити, взяти книжку із полиці та подумати: “це мене єднає зі світом”.

Одна із ваших найвідоміших героїнь Олівія Кіттерідж, яку зіграла в серіалі Френсіс Макдорманд, досить міцний горішок. Питання зі здатністю подобатись виринає знову і знову – що ви про це думаєте?

– Нехай це буде звучати банально, але я люблю усіх своїх героїв, кожну людину, про яку пишу, я люблю. Тож після того, як я написала про них, мене не хвилює, наскільки погано вони себе поводять. Вони є тими, ким вони є, і роблять те, що мають робити.

Я не кажу, що не відповідаю за це, але вони є конкретними героями, і сподіваюсь, що читачі зрозуміють їхні дії. Вони є лише людьми, такими, як і ми усі. З Олівією Кіттерідж, пам’ятаю один момент, коли я подумала – ох, що ж це відбувається – але свідомо сказала собі “не хвилюйся”. Не треба бути обережною. Ти маєш дозволити їй бути такою, як вона є.

Географія та ландшафт – грають велику роль у вашій роботі, особливо штат Мен (батьківщина письменниці). Але Люсі із Середнього Заходу. Чому?

– Я працювала над голосом Люсі – і в той час ми разом із чоловіком відвідали Середній Захід – і я зрозуміла, почекайте хвилинку, це ж саме те місце, звідки вийшла Люсі: багато неба, невеличкий будиночок наприкінці дороги, усе так, як мала б виглядати батьківщина Люсі.

Ви дуже наполеглива письменниця. Довгий час вас не хотіли публікувати. Що підтримувало вас?

– Завжди пам’ятала слова Реймонда Карвера про те, що він продовжував ще довго працювати навіть після того, коли втратив сенс. І тоді я порахувала роки, і зрозуміла, що він досяг успіху раніш, ніж я. Овва, я перегнала Карвера! Не могла в це повірити. Але так, я просто продовжувала. І завжди намагалась цього досягти.

Ваша кар’єра дуже відрізняється від його історії – не просто нагороди, а коло відданих читачів. Як це виглядає після стількох років очікування?

– Ну, я тренувалась протягом 35 років, майже із п’ятирічного віку. І шлях був схожим на марафон, якщо ти ледь ідеш на початку, головне – продовжувати. Я все робила спроби нові й нові. А потім випадково знайшла речення, яке виринуло із темної частини мого розуму, і я змогла це зробити знову, просто повторюючи…це була не просто ніч. Це була дуже довга ніч!

Письменниці часто розповідають, що коли вони пишуть про життя сім’ї, це відразу називають домашнім читанням, і зрештою не таким важливим. Хоча із чоловіками-письменниками такого не трапляється. Чи ви думали про це, коли писали?

“Брати Берджес” були моїм найширшим полотном…зрештою це була історія про мусульман. І я роками намагалась збагнути їхнє мислення. Я відчувала, що мушу це зробити, в іншому випадку, вони просто мали б інший світогляд. Тож це було найбільше дослідження, яке коли-небудь робила, і я його хотіла зробити, і була підготованою до нього.

Фото - The Burgess Boys

Але я розумію, про що ви кажете. Так, інколи мене це хвилює. Але потім думаю собі: ну, особистість – це вже держава, і я завжди пишу про певний клас, у цьому вся моя робота.

Війна також грає велику роль в моїх книжках. Характер батька Люсі є прямим наслідком його досвіду війни, в Abide With Me досвід війни теж грає важливу роль, і врешті “Брати Берджес” із їхніми травмованими сомалійцями. Тож моя відповідь така: моя робота є набагато ширшою, ніж її сприймають інші. Але що я можу зробити? Нічого з приводу цього.

Що далі?

– Наступного року у мене виходить книжка, в якій будуть герої, про яких говорили Люсі із її матір’ю.

Щось схоже на сиквел?

– Щось супутнє. Це не буде голос Люсі. Це буде історія про різних людей – і вони всі мають, що сказати! Ви дізнаєтесь більше про Кеті Найслі та Міссіссіппі Мері та інших героїв.

Джерело: The Guardian

(Visited 274 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com