Хто така Олівія Кіттеридж? Уривок з роману Елізабет Страут

Роман, який у 2008 отримав премію критиків National Book Critics Circle Award, а 2009-го найпрестижнішу американську премію Пулітцера. “Олівія Кіттеридж” Елізабет Страут – це 13 коротких історій-новел від імені різних героїв маленького американського міста Кросбі, в штаті Мейн. У 2014 році HBO відзняло чотирисерійний фільм за мотивами книжки. Роман в українському перекладі вийшов у видавництві КМ-Букс.

Олівія Кіттеридж, вчителька на пенсії, безжально критикує зміни в рідному містечку Кросбі, та не завжди помічає, як змінюються люди, які її оточують: колишній студент, що втратив бажання жити, дорослий син, якого тероризує її ірраціональна чутливість, і нарешті — її чоловік Генрі, для якого їхній шлюб є водночас благословенням і прокляттям. Переклад з англійської Галини Цимбалюк.

Елізабет Страут – американська сучасна письменниця. Авторка романів “Олівія Кіттеридж”, “Емі та Ізабель”, “The Burgess Boys”, “Abide with Me” та “Мене звати Люсі Бартон”, який потрапив у лонгліст Букерівської премії. Незабаром роман вийде в українському перекладі у видавництві КМ-Букс.

Читати: Елізабет Страут: “Мені все одно, наскільки погано поводяться мої персонажі”

Уривок з роману “Олівія Кіттеридж”

— Не думаю, що мене можна назвати святою, і ви чудово
це знаєте, — заперечує Олівія, але тепер вона така сердита, що здатна втратити керування автомобілем і  з’їхати з дороги.
— Цікаво, що Марлен збирається робити з грошима? — питає Моллі. — Ви не заперечуєте, якщо я відчиню вікно?
Я справді вважаю, що ви свята, Олівіє. Та дуже прошу вас не ображатися — в автівці тхне псиною.
— Навіть і не подумаю ображатися, вже повірте на слово, — відповідає Олівія. — Як хочте, відчиняйте хоч усі вікна.
Вона помилково завернула на Олдридж-роуд, тож тепер змушена буде проїхати повз будинок, де раніше жив Христофер. Вона воліє їхати іншим шляхом, старим, що веде вниз до бухти, але зараз опинилася тут і збирається не дивитися, вдаючи байдужість.
— Застраховане життя, — пояснює Моллі Колінз. — Кузина Кері… Вона комусь розповідала, що Ед був застрахований, і ще, я думаю, Марлен продасть крамницю. З усього видно, що останній рік саме Кері вела їхні справи.
Краєм ока Олівія зауважує, що подвір’я заставлене автомобілями, і повертає голову, вдаючи, що дивиться крізь Олівія Кіттеридж ялини і  сосни на воду бухти, та її думки рояться довкола мельком побаченого захаращеного двору. Яким же прекрасним спершу був цей будинок і все навколо нього! Бузок на задньому дворі, вже, мабуть, всіяний дрібними бруньками, напевно, от-от розквітне форзиція навпроти вікна кухні… якщо тільки їх не знищили ті бездушні люди, які все там перетворили на свинарник. Для чого купувати шикарний будинок, щоб потім захарастити його битими автівками, поламаними триколісними велосипедами, гумовими басейнами і опорами для гойдалок? Для чого взагалі таке коїти?
Вони долають пагорб, де ростуть лише кущі ялівцю і  чорниці; сонце над бухтою таке яскраве, що Олівія опускає козирок. Проїжджають повз кав’ярню Муді «Марина» і спускаються вниз до невеликого вибалка, де стоїть будинок Боні.
— Сподіваюся, я  не посіяла ключ, що його мені дала Марлен, — каже Моллі Колінз, порпаючись у  сумці. Коли машина зупиняється, задоволена Моллі піднімає ключ.
— Їдьте далі, Олівіє, — радить вона. — Коли всі повернуться із цвинтаря, тут буде купа автомобілів.
Моллі Колінз — колишня вчителька праці в  тій само школі, в якій Олівія була вчителькою математики, і навіть тоді полюбляла всіма командувати. Олівія слухняно проїжджає подалі вглиб.
— Швидше за все, вона змушена буде продати крамницю, — повторює Моллі, коли вони прямують до бічного входу до великого старого будинку родини Боні. — Для чого їй цей головний біль, коли в  тій крамниці немає потреби? — зайшовши до кухні і оглядаючи все навколо, вона
продовжує міркувати вголос: — Можливо, їй треба буде продати і цей будинок.
Олівія тут ніколи не бувала. Будинок видається їй дещо втомленим. І справа не стільки в тому, що бракує кількох Кошик мандрівок кахель на долівці біля печі або що здулася по краю частина стійки. Навіть повітря в  будинку пропахло виснаженням.
Вмиранням. Ні, не вмиранням. Хай там як, а будинок виснажується. Олівія зазирає до вітальні, в якій велике вікно виходить на океан. Тут треба рук і рук. З іншого боку, це ж будинок Марлен, це її рідна домівка. Звісно, якщо Марлен продасть будинок, то Кері, яка живе в горішній кімнаті над гаражем, доведеться виїхати звідси. «Кепсько», — думає Олівія, зачиняючи дверцята шафи, в  якій вони повісили свої пальта, і  повертаючись на кухню. Кілька років тому Кері Монро запала на Христофера, бо саме тоді він відкрив практику й вона нюхом відчула гроші. Навіть Генрі вирішив попередити сина, щоб той був насторожі. «Не хвилюйте-я, — заспокоїв їх Христофер. — Вона мені не подобається». Тепер це доволі смішно. «Зараз лусну від сміху, ха-ха-ха… Лусь!» — розмовляє вона сама з собою і повертається на кухню, де, постукавши кісточками пальців по столу, каже:
— Моллі, загадайте мені роботу.
— Погляньте, чи є молоко в холодильнику, і розлийте по чашках. — Моллі одягає фартух з  нагрудником, який, мабуть, знайшла на кухні. А може, принесла його з собою. Так чи так, вона, здається, вже почувається тут як удома.
— Олівіє, я вже давно хочу запитати, як там Христоферу ведеться?
Моллі дуже швидко розставляє тарілки на столі, наче у карти грає.

Читати: Загальний простір. Уривок з роману “Свій час” Яни Дубинянської

Читати: Сім кадрів з гуцулкою. Уривок із роману “Яблуко в тайстрі” Валерії Чорней

Читати: Без м’яса. Уривок із роману південнокорейської письменниці “Вегетеріанка”