«Автопортрет з уяви» – роман про трагічну долю Катерини Білокур

Талантом Катерини Білокур захоплювався Пабло Пікассо. І саме цей талант ненавиділи її батьки, бажаючи, аби «донька вийшла заміж, народила дітей, а не малювала чортів». Справжнє визнання прийшло до художниці тільки після смерті. Як це зазвичай й буває…

Роман «Автопортрет з уяви» письменник, лауреат Шевченківської премії Володимир Яворівський писав у 1978-1980 роках. Видавництво «Брайт Букс» перевидали твір напередодні цьогорічного Book Forum Lviv. На обкладинці фрагмент картини Катерини Білокур «Квіти на жовтому тлі».

Автор недаремно зазначив, що роман про трагічну та дивовижну долю художниці – саме такою вона й була. У 1958 році на міжнародній виставці у Луврі Пабло Пікассо побачив вісім картин Катерини Білокур. І після сказав фразу, яка облетіла увесь світ: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». З тієї виставки до України так і не повернулось дві роботи – їх вкрали.

«За що Бог покарав нас такою донькою?»

Це запитання Катерина від своїх батьків чула досить часто. Батьки не просто не підтримували захоплення доньки, а навіть ставили палки в колеса. Мати вважала, що її «наврочено цим чаклунським ремеслом, яке понівечило жіноче щастя доньки, перекапустило її життя, виснажило її серце». Батько любив випити й сп’яна казав, що «квецяє щіткою по полотні, щоби потім тим полотном у рамці зачиняти курник». Сусіди ж сміялись й часто відверто знущались. Коли помер батько Катерини мати просила в колгоспі коня виорати город, а їй відповідали: «У тебе дочка як кобила, запряжи її та й виори!». 

Катерина ж не зважала й на полотні створювала настільки живі квіти, що бджоли інколи плутали намальований мак з живим, й… сідали на нього. Вона майстер з народу, ніколи цьому не навчалась, сама робила пензлі для малювання, а на початку й фарби. Творила вночі, побоюючись, аби не розбудити батьків та братів, а вранці вставала та йшла на город, варила їсти, вела звичне сільське життя. Щоправда, були в її оточенні жителі рідної Богданівки, які цінували її творчість. Під час війни сусідка Марія втратила чоловіка та сина. Вона принесла Катерині Білокур сорочку чоловіка, попросила розпороти її та намалювати Івана-старшого, Івана-молодшого, квіти та десь у куточку трактор на полі… Сама ж віддячувала художниці таємно: то цибулю прополе, то квітів насіє. «Твори, Катерино. Тобі треба творити», – любила казати вдова Марія. 

«Вона ж сидить на лантухах з грошима»

На родину та сусідів Катерина не ображалась. Хоча й у листах до друзів скаржилась на родичів: «І за що мене ці люди жорстокі ображають? Та я ніколи з ними не сварюсь, ніколи ні в чому не перечу, а що коли маю – переділяюсь, для себе залишаю крайнє необхідне. Сама не маю ні одягу путнього, ні взуття – а все не вгоджу!». Не витримала лише одного разу, коли мати сказала, що «чортів малює». 34-річна жінка пішла топитись у річці Чугмак у Богданівці. Перед цим хотіла спалити свої картини, але подумала, що тоді після неї взагалі нічого не залишиться. На щастя, Білокур не втопилася, але на все життя застудила ноги.

Володимир Яворівський пише про заздрощі з боку деяких односельців. Розповідає навіть про випадок, коли на художницю наслали податкового інспектора. Мовляв, продає свої картини за чималі гроші, «сидить на лантухах з грошима, а сама прикидається бідною бабою». Звісно, все це не було правдою – Білокур ніколи не мала великих грошей. Та й не знала, куди їх витрачати. Заздрісникам не мстила, вважаючи, що «ми живемо лише доти, поки здатні робити людям добро». 

Катерина Білокур дружила з Павлом Тичиною та його дружиною. У свою чергу письменник вплинув на те, аби у Парижі відбулась виставка народної художниці. Допомагали у цьому академік Микола Бажан й письменник Олесь Гончар. Закордоном її назвали «художницею, з картин якої можна судити про долю народу». Більша частина картин – квіти. Малюючи з натури, в пошуках потрібної квітки могла пройти декілька кілометрів (в деяких джерелах подається цифра у 30 кілометрів). Але були й портрети. Особливу увагу художниця приділяла очам, оскільки вважала: «Людина – це очі, а потім уже все те, що довкола очей, а тоді знову – очі, очі, очі… Більше за очі знає лише серце, але його – не намалюєш». 

Катерина Білокур померла у 1961 році. Їй було всього шістдесят. 

«Молоденький лікар Дмитро плакав, а перед його очима пропливали й пропливали квіти, намальовані цією жінкою. Потім він бив кулаком на операційному столі й безсило повторював: «Уперше від мене залежить життя генія, а я нічим не можу зарадити. Уже – нічим!»
 

(Visited 369 times, 1 visits today)
Зоя Нікітюк
Зоя Нікітюк
Вважаю, що читати потрібно, шоб мозги не засохли. Саме з такою метою створила групу у фейсбук «Шоб мозги не засохли», проводжу зустрічі книгоманів і веду програму з однойменною назвою на РадіоМ. А ще моєї любові до книг вистачило, аби написати власну :)