Виходить новий переклад Еріка-Емманюеля Шмітта. Фрагмент зі збірки новел «Концерт пам’яті янгола»

Фото: Paris Match

Свята Рита — покровителька тих, кому здається, ніби виходу вже немає. Постать саме цієї святої бельгійський письменник французького походження Ерік-Емманюель Шмітт зробив стрижневою для збірки новел «Концерт пам’яті янгола». Книжка в середині серпня виходить у Видавництві Анетти Антоненко.


Кожна новела у збірці — це парадокс, пошук відповіді на непросте запитання: чи може людина змінитися? Чи існує «сіра зона» між добром і злом? Як бути, коли виходу начебто немає? Шмітт, як завжди, вправно жонглює словами і сенсами та вражає читачів бездоганною майстерністю створювати короткі формою прози.

Ерік-Емманюель ШМІТТ – франко-бельгійський драматург, письменник і кінорежисер. Багаторазовий володар премії ім. Мольєра за найкращу п’єсу і театральну постановку, великої театральної премії Французької академії, кавалер Ордену мистецтв і літератури, член Бельгійської Королівської академії французької мови й літератури. Директор Театру на Лівому березі у Парижі.

У 2016 році Еріка-Емманюеля Шмітта було одноголосно обрано до складу Ґонкурівської академії. 21 липня того ж року король Бельгії Філіпп присвоїв письменнику звання командора Ордену Корони.

Твори Еріка-Емманюеля Шмітта перекладено 50 мовами світу та інсценовані у 50 країнах.


angel-1 (1)

Уривок з новели «Повернення»


Ґреґ не став розпитувати — бо все одно мав почути усе від капітана. Ґреґ узагалі не любив думати. Це не дуже йому вдавалося, та й — головне — платили ж йому не за думки! Стосовно роботодавця, з яким він підписав угоду, надмірне думання здавалося Ґреґові зрадництвом, гаянням часу і сил. У свої сорок років він працював так, як і на початку кар’єри, у чотирнадцять: піднімався вдосвіта, аж до ночі бігав по кораблю, чистив, лагодив деталі двигунів — здавалося, ніби він відчував нав’язливу потребу виконувати все якнайкраще, ніби мучився невситимою і нікому не потрібною відданістю. І на своєму вузькому ложі з тоненьким матрацом Ґреґ відпочивав лише для того, щоб якнайшвидше повернутися до роботи.

Він натягнув картату сорочку, зверху накинув дощовик і рушив за Декстером до капітана. Море того дня було нелагідне; ні збурене, ні спокійне — просто в поганому гуморі. З куцих підступних хвиль стікала піна. Як це часто буває на просторах Тихого океану, все довкола здавалося одноманітним: сіре небо надавало бетонний полиск усьому — ряботинню, хмаркам, палубі, брезенту, трубам, людям; навіть Декстер, який вирізнявся мідяним блиском писку, нині вражав мало не вугільним
кольором шкіри.

Пересилюючи свистючий вітер, вони удвох дістались до кают-компанії. Там, зачинивши двері, Ґреґ раптом відчув себе дуже вразливим: далеко від ревіння машин і океану та гіркого духу мазуту і водоростей він уже почувався не на кораблі, а десь у вітальні на суші. Навколо капітана розгублено купчилися кілька чоловіків, і серед них — радист.

— Капітане… — повів Ґреґ, похиливши голову, ніби капітулюючи.

Капітан Монро буркнув у відповідь щось нерозбірливе і прокашлявся, збираючись із думками.

А Ґреґ мовчав, очікуючи на вирок. Приниження Ґреґа аж ніяк не заохочувало Монро до розмови. Капітан перезирнувся з підлеглими, яким ой як не хотілося бути зараз на його місці! Відчувши, що, вагаючись, він втрачає повагу команди, капітан Монро відкинув емоційний тягар повідомлення, яке мусив переказати, і різко промовив сухим тоном:

— Ми отримали для вас телеграму, Ґреґе. Проблема у вашій родині.
Ґреґ підвів голову і здивовано зирнув на капітана.
— Новини невтішні, — вів далі Монро. — Власне, звістка дуже погана. Ваша донька померла.

Ґреґ вирячив очі. Його обличчям пробіг глибокий подив — інші почуття на ньому ще не промайнули.

А капітан продовжував:
— Ну от… Нас попередив ваш сімейний лікар, доктор Сімбедор із Ванкувера. Більше нам нічого невідомо… Ґреґе, нам усім дуже шкода! Прийміть наші щирі співчуття! Вираз обличчя Ґреґа, щоправда, не змінювався: його риси спотворило позбавлене емоцій безкрайнє зачудування. Навколо ніхто не наважувався навіть дихнути. Ґреґ обертався до кожного, ніби шукаючи відповіді на запитання, яке його мучило. Та, не отримавши відповіді, зрештою мовив:

— Донька? Котра з них?

— Прошу?! — аж підскочив Монро.

— Котра із моїх доньок? У мене ж їх четверо.

Монро почервонів. Він злякався, що неправильно передав послання, вийняв телеграму з кишені і перечитав її, ледве
втримуючи в руках, що тремтіли.

— Хм… Ні, більше нічого. Лише це: «Мусимо попередити вас про смерть доньки».

— Котрої? — наполягав Ґреґ, якого лякала невизначеність і який ще достоту не усвідомив зміст звістки. — Кейт?
Ґрейс? Джоан? Бетті?

Капітан знову і знову перечитував телеграму, сподіваючись на якесь диво, уповаючи на те, що поміж рядків раптом проступить імення. Однак скупий, стислий текст обмежувався вже виголошеним посланням. Монро знеможено простягнув папірець Ґреґу, і механік його уважно перечитав.

Він похитав головою, зітхнув, трохи пом’яв телеграму в руках — і віддав її капітану.

— Дякую.

Монро ледве не відповів «Прошу», аж раптом збагнув, як це недоречно, тож тихо вилаявся крізь зуби й замовк, прикипівши поглядом до горизонту.

— Це все? — запитав Ґреґ, прояснівши поглядом так, ніби нічого не трапилось. Запитання спантеличило команду, що зібралась у каюті.

Їм здалося, що вони не розчули. Капітан, який мав щось відповісти, не знав, як реагувати. А Ґреґ вів далі:

— Можна повернутися до роботи?

Перед обличчям такої безчулості капітан відчув напад люті і вирішив додати гуманності позбавленій сенсу сцені:

— Ґреґе, у Ванкувері ми будемо не раніше, ніж за три дні. Якщо хочете, ми можемо спробувати зв’язатися з лікарем і з’ясувати подробиці.

— Справді?

— Авжеж. Прямих контактів у нас немає, адже він телефонував до бюро компанії, та коли добре пошукати, можна
докопатися до першоджерела і…

— Так, це було б добре.

— Візьму це на себе.

— Справді, — машинально продовжував Ґреґ, — мені хотілося б знати, котра з моїх доньок… На цих словах він замовк. У мить, коли хотів вимовити те саме слово, раптом усвідомив, що сталося — пішло з життя одне з його чад. І Ґреґ, роззявивши рот, зненацька почервонівши, занімів, відчуваючи, як відмовляють ноги.

Він оперся рукою на ломберний стіл, аби не впасти. Люди, що зібрались довкола нього, побачивши муку механіка, відчули полегшення. Капітан підійшов до Ґреґа і поплескав по плечу.

— Я все зроблю, Ґреґе. Ми з’ясуємо це питання.

Ґреґ подивився на руку, що, торкаючись його зненацька охололого тіла, примусила механіка скрикнути. Капітан
миттю прибрав свою руку. Вони заклякли збентежено, не наважуючись дивитись одне одному в очі. Ґреґ боявся виявити свій біль, а капітан не хотів бачити лихо так явно.

— Якщо хочете, візьміть вихідний.

Ґреґ зібрався з силами. Перспектива неробства жахала його. Як він згає час, якщо не працюватиме?! Переляк надав
йому сил говорити.

— Ні, краще не треба!

Кожен із присутніх у каюті добре уявляв муку, яку мав пережити Ґреґ. Прикутий до корабля, мовчазний, самотній — він буде просто розчавлений горем, не легшим за їхній вантаж, і катуватиметься страхітливим питанням: котра із доньок спочила?


Читати: Видавничі плани на 2017 рік. Колекція театральна
Читати: «Зрада Айнштайна» як актуальна п’єса сьогодення. Уривок

(Visited 227 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com