«Зрада Айнштайна» як актуальна п’єса сьогодення. Уривок

Фото: polskieradio.pl

У “Видавництві Анетти Антоненко” готуються до друку п’єси відомого франко-бельгійського письменника, драматурга і кінорежисера Еріка-Емманюеля Шмітта, твори якого є хітами в усьому світі.

Obkladynka_1.aiДо книги увійдуть дві п’єси – «Зрада Айнштайна» та «Готель між двох світів». У першій йдеться про моральну дилему одного з найбільших в історії людства вчених: далі обстоювати свою жорстку позицію пацифіста чи все ж подарувати людству зброю, яка, ймовірно, врятує його від жахливої війни. У творі піднімають актуальні для України питання: патріотизму і гуманізму, пацифізму і мілітарної моці держави, нації й людства. П’єса «Готель між двох світів» – химерний погляд на «ціну» людини, на її справжню сутність. Людські душі, потрапляючи в дивне місце посеред неба й землі, раптом відчувають у собі прагнення другого шансу. Чи буде дозволено їм отримати цей шанс?

Публікуємо уривок із «Зради Айнштайна» у перекладі Івана Рябчія

5

Під небесним склепінням, усипаним зірками, Айнштайн грає Баха на скрипці. Мелодія лине до небесних світил — чиста, спокійна, велична.

Зненацька Айнштайн відчуває, ніби на нього звалилося якесь лихо. Він здригається.

За ним — по той бік земної кулі (і в його уяві) — постає гриб із диму, гриб, утворений атомною бомбою.

Айнштайн відводить смичок від струн і помічає гриб.

Його беруть дрижаки, він приголомшений і нажаханий.

АЙНШТАЙН: Боже мій…

Хмара з частинок забарвлює небо у чорний колір. Айнштайн — маленький, кумедний, безсилий перед тоннами первісної люті, які ллються на планету — стоїть під цим чорним небом.

Світло вимикається. Морок.

6

У темряві вибухає бомба. Гуркіт, тремтіння землі. Повітря насичується вуглецем. З’являється поривчастий вітер, валить дим. Таке враження, ніби життю — кінець.

Потроху на мирний берег озера повертається світло.

Волоцюга й ОНіл стоять поруч, кожен тримає в руках по стосу газет.

Прекрасна погожа днина у серпні 1945 року.

Вони, забувши про різницю в соціальному статусі, палко обіймаються.

ВОЛОЦЮГА: Це перемога! Ми перемогли!

О’НІЛ: Це перемога Америки! Ми найсильніші! Японці відхаркують кров’ю!

ВОЛОЦЮГА: По віскі?

О’НІЛ: Я на службі. До того ж, я взагалі не вживаю.

ВОЛОЦЮГА: Невже?

О’НІЛ: Біс із ним! Якщо не сьогодні, то вже ніколи! Мене мучить спрага!

Поки Волоцюга копирсається в торбині у пошуках чарки, О’Ніл хапає пляшку і починає пити віскі просто з неї. Волоцюга здивовано спостерігає за ним.

Нарешті ОНіл відривається від пляшки і витирає вуста.

О’НІЛ: Будьмо! За Хіросіму!

ВОЛОЦЮГА: За Хіросіму! Тепер японці точно складуть зброю.

О’НІЛ: Та вони божевільні, ті япошки! Скажені пси! Їхні пілоти, помітивши ціль, воліють вибухнути разом із літаком, аніж не влучити! Через це ми втратили стільки людей. А Трумен — гоп! — і скинув бомбу! Молодчина, Трумен! За Хіросіму!

ВОЛОЦЮГА: За Хіросіму!

О’Ніл вириває пляшку з рук Волоцюги і жлуктить віскі. Випиває кількість, небезпечну для людини, не призвичаєної до трунку.

Відірвавшись від пляшки, ОНіл радісно верещить — достоту ковбой, що сідлає дикого огира.

О’НІЛ: Еге-гей!

ВОЛОЦЮГА: Ви часом не з Техасу?

О’НІЛ: Як ви здогадалися?

Знову хапає пляшку і бачить, що вона вже порожня.

О’НІЛ: Заждіть. У моєму авті є ще.

ВОЛОЦЮГА: Не треба. Гадаю, вже досить. Ви ж не звикли до алкоголю. Краще б…

О’НІЛ: Оце вже ні! Я наполягаю! Ту пляшку я конфіскував в одного свідка, якого допитував. Залишив її в багажнику. На згадку. Хвилинку!

Виходить, вигукуючи «Еге-гей!».

Заходить насуплений Айнштайн — він поволі спускається до Волоцюги. Неначе двієчник, який бачить суворого вчителя, Волоцюга намагається прибрати серйозний вираз обличчя.

АЙНШТАЙН: Ви вже чули?

ВОЛОЦЮГА: Цей день увійде в історію!

АЙНШТАЙН: Авжеж, увійде — і позначиться на ній. Звісно, якщо історія ще існуватиме…

ВОЛОЦЮГА (врочисто піднімає руку): Кінець Другої світової війни!

АЙНШТАЙН (бурмоче): Не знаю, який вигляд матиме Третя світова, проте переконаний, що на Четверту людей просто не назбирається. Америка виграла війну, але людство втратило мир! (Розлючено.) Зрадники! Кляті зрадники! Ми готували бомбу, щоб воювати проти німців, а Трумен вирішив скерувати її на японців!

ВОЛОЦЮГА: На ворогів!

АЙНШТАЙН: Рузвельт так не вчинив би! Рузвельтові вистачило би демонстрації сили десь у пустелі, без жертв, щоби трохи охолодити японців. Якби він не помер, то тримав би віце-президента, цього недоумка, тупака Трумена, який винищив стільки японців, тільки щоби переграти росіян, щоби завадити комуністам звільнити Азію!

Повертається пянезний ОНіл, вимахуючи пляшкою.

О’НІЛ: А ось іще одна пляшечка, щоби прилити бомбочку! За Хіросіму!

Айнштайн обертається до нього.

АЙНШТАЙН: Пане, ви святкуєте вбивство?

О’НІЛ: Трясця, це він!

Він зупиняється, похитуючись, намагаючись утримати рівновагу.

АЙНШТАЙН: З ким маю честь?

О’НІЛ: О дідько, дідько!

АЙНШТАЙН (простягаючи руку так, ніби вже почув ім’я): Дуже приємно! А я — Альберт Айнштайн.

О’НІЛ: Взагалі-то ви не повинні мене бачити. (Махає руками.) Бачите мене? (Айнштайн ствердно киває. Тоді ОНіл затуляє очі руками.) А так?

АЙНШТАЙН: А так уже не бачу.

О’НІЛ: Чудово… тоді я залишуся так…

Стенувши плечима, Айнштайн обертається до Волоцюги.

АЙНШТАЙН: Трумен спричинився до наймасовішої бійні в історії людства і хизується цим. Свято! Фанфари! Тріумф! Годує нас дешевими рецептами: «Ми створили сотні робочих місць», «Ми витратили мінімум коштів на максимальний результат», «Ми — найсильніші!».

ОНіл не стримується і вигукує.

О’НІЛ: Еге-гей! За Хіросіму!

Розлючений Айнштайн обертається до нього.

АЙНШТАЙН: Будь ласка, пане, поводьтеся пристойно.

О’НІЛ (п’янючий, ховається за своїми долонями): А ви мене не бачите!

АЙНШТАЙН: Але чую! Бомбу кинули на середнє за розмірами місто населенням приблизно триста тисяч осіб. Ті, хто загинув не одразу, сконають найближчими днями — або від ран, або від опромінення, або від пожеж, спричинених досі небаченим жаром.

О’Ніл прибирає руки від обличчя і усміхається Айнштайнові, який із гіркотою веде далі.

АЙНШТАЙН: Триста тисяч чоловіків, жінок і дітей. Триста тисяч невинних. Триста тисяч цивільних.

О’НІЛ: Заждіть! Хвилинку! (Ледве тримається на ногах.) Триста тисяч японців!

АЙНШТАЙН: І що?

О’НІЛ: О! По-перше, японці — наші вороги. По-друге, японці… це японці!

Айнштайн, намагаючись стримати лють, вирішує ближче познайомитися зі співрозмовником і наближається до О’Ніла, не відводячи від нього примружених очей.

АЙНШТАЙН: Знаєте, ваші міркування надто складні для мене, шановний… шановний…?

О’НІЛ: Айнштайн.

АЙНШТАЙН: Ні, Айнштайн — це я. А вас як звати?

О’НІЛ: О, мене! О’Ніл. Патрік О’Ніл.

АЙНШТАЙН: О’Ніл… Чудове прізвище! Таке… американське! Хотів би я бути О’Нілом. Альберт О’Ніл… непогано, правда ж?

О’НІЛ (зворушено): Дякую…

АЙНШТАЙН: Тож, містере О’Ніл, пропоную розвинути вашу думку. Коли ви кажете, що японці — то просто японці, то чи не маєте ви на увазі, що американець важить більше, ніж японець?

О’НІЛ: Звісна річ!

АЙНШТАЙН: Дозвольте… мені кортить щонайглибше збагнути ваші шляхетні міркування: якби подібна бомба мала впасти тут, у Сполучених Штатах, то якого кварталу вам було б менше шкода: чорного чи білого?

О’НІЛ (так, ніби йдеться про щось очевидне): Чорного, звісна річ!

АЙНШТАЙН: Авжеж… розумію… бо біла людина важить більше, ніж чорна. Ніл ствердно хитає головою.) Тоді дозвольте ще одне запитання: хто важить більше — японець чи чорний американець?

ОНіл мовчить, замислившись.

АЙНШТАЙН: Еге ж, тут швидко не відповіси. Щойно з’являється розуміння, буцімто люди в чомусь нерівні, відразу наштовхуєшся на тонкощі, не зрозумілі недорозвиненому інтелектові. То як, містере О’Ніл? Японець? Чи все ж таки чорний американець?

О’НІЛ (скривившись): Чорний американець важить більше.

АЙНШТАЙН: О, я радий чути ваше зізнання!.. Таке типове для розвиненого інтелекту… Отже, чи можемо ми дійти висновку, що один білий американець важить чотирьох чорних американців, а один чорний американець важить… скажімо, восьми японців?

ОНіл робить жест, який показує, що цифра має бути значно більшою.

АЙНШТАЙН: Шістнадцяти японців?

О’Ніл роздратовано показує, що треба збільшити кількість.

АЙНШТАЙН: Тридцяти двох? Шістдесяти шести? Ста дванадцяти? Атож, ви маєте рацію: ста дванадцяти японців!

ОНіл із захватом звертається до Волоцюги:

О’НІЛ: А він справді геній!.. Такий розумник. (До Айнштайна.) Хочу вам дещо сказати, пане Найн… Найнштайн… ви — не «червоний», чуєте? Ні! Ніякий ви не «червоний»! Я до них донесу… туди, нагору… їм, там, нагорі…

Волоцюга втручається, аби не дати ОНілові бовкнути зайве.

ВОЛОЦЮГА: Ну годі вже, годі! Докторові Айнштайну ніколи тут із вами теревені правити!

О’НІЛ: О, він знає свою справу…

Айнштайн цідить крізь зуби:

АЙНШТАЙН: Будь ласка, хай він замовкне…

Волоцюга хапає О’Ніла і намагається відтягнути.

ВОЛОЦЮГА: Ходімо до авта, гаразд?

О’НІЛ: Гаразд… (Благальним тоном.) У мене ще кілька слів до цього пана…

ВОЛОЦЮГА: В жодному разі!

О’НІЛ: Це дуже важливо…

ВОЛОЦЮГА: Важливо?

О’НІЛ: Я хочу подякувати йому.

ВОЛОЦЮГА: Подякувати?

О’Ніл, підтримуваний Волоцюгою, зупиняється перед Айнштайном і, похитуючись, бурмоче:

О’НІЛ: Дякую, пане Айнштайне, дякую вам за бомбу!

Волоцюга полотніє. Айнштайн, почувши слова п’янички, здригається.

АЙНШТАЙН: Даруйте? Що ви сказали?

О’НІЛ: Дякую за бомбу! Це все завдяки вам!

АЙНШТАЙН: Що?! Але…

Волоцюзі так кортить урвати цей діалог, що він відпускає О’Ніла, хапає пляшку з віскі та пхає її йому в руки.

ВОЛОЦЮГА: Тримай, старий, випий трошки, перш ніж рушати.

ОНіл жадібно блимає очима.

О’НІЛ: А не забагато буде?

ВОЛОЦЮГА: Що ти! У такий день?! Ану, хутенько! За Хіросіму!

О’НІЛ: За Хіросіму!

ОНіл великими ковтками п’є з пляшки. Коли він допиває, Волоцюга скрикує.

ВОЛОЦЮГА: Еге-гей!

О’Ніл — роззираючись блудними очима, хапаючи повітря вустами, геть подібний до звіра — поточується і падає.

Волоцюга нахиляється, щоби перевірити, чи він притомний.

ВОЛОЦЮГА: Чудово! Він вимкнувся! (Виправдовується перед Айнштайном.) Я не хотів, щоб він у такому стані сідав за кермо.

АЙНШТАЙН: Хто це такий?

ВОЛОЦЮГА: Звичайний американець.

АЙНШТАЙН: Дякую, це я й так зрозумів. Але хто він за фахом?

ВОЛОЦЮГА: Комівояжер — як і більшість американців.

АЙНШТАЙН: Комівояжер? Дивно, що він так швидко сп’янів… Що він хотів сказати оцим своїм «Дякую, пане Айнштайне, за бомбу!»? Він що, вважає, що бомбу змайстрував я?!

ВОЛОЦЮГА: Та невже?

АЙНШТАЙН: Але ж це казна-що!

ВОЛОЦЮГА: Це казна-що, отже, про це можна забути.

АЙНШТАЙН (стривожено): Подібні дурниці мають велике значення, адже більшість дурниць швидко поширюються, повторюються, входять у звичку і, зрештою, починають скидатися на правду. Розщепити атом значно простіше, ніж позбутись упередження.

ВОЛОЦЮГА: Хтозна… певно, він припустив, що… завдяки вашій праці…

АЙНШТАЙН: Завдяки моїй праці?

ВОЛОЦЮГА: …Поталанило зробити бомбу.

Пауза. Айнштайн пильно дивиться на Волоцюгу.

АЙНШТАЙН: Чому ви вирішили сказати мені це саме сьогодні? (Хапається за голову.) Боже, яке безглуздя!

ВОЛОЦЮГА: Пане Айнштайне, але ж ви не маєте до цього жодного стосунку!

Айнштайн, мов загнана в пастку тварина, вигукує.

АЙНШТАЙН: Маю, маю! Я написав Рузвельтові — а не варто було! Щойно мені стало відомо, що німці тоді просунулися не так далеко, як я гадав. (Розлючено.) Якби я знав, що нацистам не пофортунить створити атомну бомбу, то й пальцем не поворухнув би! Звідки мені було знати, що Гітлер знеохотив науковців заявою, буцімто ядерна фізика — то єврейська вигадка, заснована на теорії одного єврея!

ВОЛОЦЮГА: Тобто на вашій теорії?

Айнштайн оговтується, ніби зацькований, і, повагавшись мить, ледь чутно белькоче.

АЙНШТАЙН: Ні… ні… (Рішуче.) Атомна бомба — не мій винахід. Я нікого не надихав! Свої формули я складав не заради апокаліпсису. Мої пошуки ніколи не виходили за межі теорії, чистої теорії! Це була звичайнісінька фундаментальна фізика. Я вважав, що…

Захекавшись, він сідає і зізнається:

АЙНШТАЙН: Радіоактивність винайшов у 1896 році один француз — Бекерель, проте саме я у своїй теорії відносності встановив, що маса та енергія — два аспекти одного явища. Авжеж, я інтуїтивно відчув, що у матерії приховується енергія. Це й лягло в основу ядерної фізики. Відтоді кожен намагається передбачити, що ж буде далі. У 1939 році всі були переконані в можливості ланцюгової реакції: енергія, вивільнена під час поділу, утворювала б нові нейтрони, завдяки чому реакція тривала би далі. (До Волоцюги.) Нині наука не має ні автора, ні національності. Вона просувається сама по собі, лише використовуючи нас, науковців, мов маріонеток, які гарують над формулами.

ВОЛОЦЮГА: А якби того вечора, коли ви вигадали оту свою знамениту формулу, вам розповіли про Хіросіму — ви відмовились би від відкриття?

Збентежений Айнштайн дивиться на Волоцюгу й міркує.

АЙНШТАЙН: Оце так запитання!

ВОЛОЦЮГА: Оце так відповідь…

АЙНШТАЙН: Чесно кажучи, якби я міг щось змінити…

ВОЛОЦЮГА (підхоплюючи): Якби могли, то..?

АЙНШТАЙН: То став би сантехніком!

ВОЛОЦЮГА: Це ви так жартуєте, га?

АЙНШТАЙН: Бути Айнштайном чи не бути Айнштайном… Ось у чому питання. (Після нетривалої паузи.) Якби я навіть міг щось змінити, то вчинив би так само.

Цієї миті О’Ніл, що лежить на піску, здригається і хрипко скрикує.

О’НІЛ: Еге-гей!

Волоцюга, навіть не глянувши на ОНіла, дає йому ляпаса, примушуючи замовкнути.

Айнштайн знову хапається руками за голову.

Здаля, мов відлуння вітру, чуються вибух, зойки, шум важких пересувань, плач дітей. Де це насправді — десь у вечірній далині чи в головах цих двох диваків?

Хтозна — неможливо дізнатися правду.

Коли Айнштайн нарешті підводить голову, по його обличчю течуть сльози.

АЙНШТАЙН: Я не зробив нічого поганого… але пробачити собі не можу!

ВОЛОЦЮГА: А хіба в Бога був вибір, коли він створював світ?”

(Visited 220 times, 1 visits today)