Підліткова ностальгія 80-х по-вірменськи

Нарешті український читач також може познайомитися із маленькою вірменською розбишакою Манюнею. Ця вже доволі популярна героїня народилася із записів авторки в ЖЖ, але справжню славу здобула лише після публікації книжки 6 років тому. Тож у чому секрет успіху Манюні?

Наріне Абґарян — письменниця, яка народилася у Вірменії, але вже більше 20-ти років живе в Москві. Закінчила Єреванський державний лінгвістичний університет. Після публікації автобіографічної повісті “Манюня” авторка ще написала трилогію про цю дівчинку, а також декілька романів та повістей. 2013 року Наріне Абґарян отримала премію «BABY-НОС» (Нова російська словесність).

Результат пошуку зображень за запитом "Наріне Абґарян"
Фото: cult.mos.ru / Наріне Абґарян

Рідна кожному Манюня


Це історія двох дівчаток 10-11 річного віку Наріне і Манюні, дитинство яких проходить у злих 80-х у вірменському містечку Берд. Але не очікуйте від цієї повісті одразу песимістичної ностальгії, критики тогочасного політичного режиму та складних суспільних умов. Так, це все є, але це не перешкоджає дівчаткам весело проживати свої юні роки, коли їх ще не турбують дорослі справи та політика. Врешті, вони просто живуть і насолоджуються кожним днем.

14657695_10209455563358874_978287857_n
Ілюстрації з видання, художник Тетяна Філатова

Наріне і Манюня живуть неподалік одна одної, у кожної своя чудернацька сім’я. Якщо Наріне живе з батьками і трьома молодшими сестрами (через одну з яких у мами постійний головний біль), то в Манюні все по-іншому. Вона одиначка, живе під опікою своєї бабусі Ба і батька. Спитаєте, а де ж мама? Це питання радше до грізної Ба, яка “вижила” маму з дому, бо материнські ревнощі Ба таки не до зволили їй віддати свого сина іншій жінці. Матріархат Ба – це яскравий приклад тогочасних справ багатьох сімей, де чоловік не має права голосу і взагалі нічого не вирішує.

14628288_10209455563278872_1302735936_n
Ілюстрації з видання, художник Тетяна Філатова / Бабуся Ба

Попри такі невеселі і часто безнадійні контексти, у повісті надзвичайний гумор. Зрештою, відчувається родинна любов попри майже щоденні чвари – знаєте, оте “б’є значить любить”.

Дівчатка ж у повісті, зрештою як і загалом діти, мають міцний імунітет до умов, в яких живуть. Їм вдається легко переживати бійки і сварки між дорослими, швидко забувати все погане, віднаходити радість навіть у дрібничках.

Сміх крізь сльози


Читати повість легко, смішно і захопливо. Видається, що це навіть не повість для підлітків, а власне для дорослих, які призабули той вік пустощів та безтурботності. Простота тексту максимально передає простоту атмосфери самої розповіді. Щодо українського перекладу, то претензій немає.

Успішний початок


Не завжди дебютні тексти одразу здобувають шалену популярність. І “Манюня” є прикладом високого старту авторки. Повість здатна кожного читача підбадьорити, відірвати від щоденних клопотів, змусити усміхнутися і згадати своє дитинство.

Усім, молодим душею


Відповідно й рекомендувати цю книжку можна абсолютно всім – від дітей 10-ти років і до дідусів з бабусями. Кожен знайде тут щось своє. Текст резонуватиме з юними читачами і їхніми спільними проблемами і турботами; дорослим відкриє цілу палітру суспільного життя 90-х. Особливо зацікавить “Манюня” і тих, у кого проявляються сантименти до Вірменії чи загалом до Кавказу – тут і місцевий гумор, і особлива кухня, і місцева говірка.

Пряма мова


“- Куди ваші батьки дивляться? – обурилася тітонька в малиновій панамі.
– Вони дивляться в інший бік, бо їм соромно, що ми їхні діти, – не розгубилася Манька”.

“Хто б насмілився відмовити Ба в допомозі? Ніхто! Жити хотіли всі”.

Схожі книги


“Пеппі Довгапанчоха” Астрід Ліндгрен, “Вафельне серце” і “Тоня Гліммердал” Марія Парр, “Матильда” Роальд Дал, “Мій дідусь був черешнею Анджела Нанетті, “Лоранга” Барбру Ліндгрен.

Христина Содомора

(Visited 262 times, 1 visits today)
Христина Содомора
Христина Содомора
За дипломом філософ-богослов і філолог, за актуальним місцем праці редактор-журналіст. Але вище понад усе це — любов до книжки. Намагаюся читати усюди і часто, сама і зі своїми дітьми. А після прочитання вже стало рефлексом писати свої враження про прочитане — це як фінальний акорд мого читання. І чим більше читаю, тим більше непрочитаного залишається.
http://zhutext.wordpress.com/