Дощило птахами. Уривок з роману канадської письменниці Жослін Сосьє

Фото: LaPresse.ca

«Дощило птахами» (2011) – не лише масштабна історична драма, а й лірична оповідь про маленьких людей, які втекли від гомінкого світу у праліс. Надзвичайно зворушливий роман Жослін Сосьє відзначено премією «П’ять континентів Франкофонії» (2011), Літературною премією колежів, премією ім. Ренґе Літературної академії Квебеку, преміями «Франція-Квебек» та читачів «Радіо Канада», а також читацькою премією Книжкового салону у Монреалі (2012). Роман перекладено німецькою, шведською, англійською та нідерландською мовами. Незабаром роман вийде в українському перекладі Івана Рябчія у видавництві Анетти Антоненко.


Навіщо жінка-фотограф прямує до таємничого лісу? Хто такий Тед Бойчук? Як йому вдалося вижити під час жахливої катастрофи? Цього фотограф так і не дізналася, адже Бойчук помер якраз перед її прибуттям до маленького хутору посеред хащ. Два літні мешканці хутору – Том і Чарлі – ще не знають, що поява фотографа повністю змінить їхнє життя. Так само, як і поява іншої старенької леді…


Жослін Сосьє (Jocelyne Saucier) народилась у місті Клер (Нью-Брансвік, Канада) у 1948 році. Тривалий час працювала журналістом у місті Абітібі у Квебеку. Перший же роман – «Життя як картина» (1996) – вийшов у фінал літературної премії генерал-губернатора Канади. Це дуже лірична оповідь про вбивство. Другий – «Спадкоємці шахти» (2001), психологічний саспенс – у фінал премії «Франція-Квебек». Роман «Дощило птахами» (2011) зробив Ж. Сосьє чи не найвідомішою франкомовною письменницею Канади. Пише дуже мало, живе вельми скромно.

Книжку оформив Євген Зельман.  ілюстратор, працює в техніці графіки, живопису, художньої фотографії та відео-арта.


 Уривок з роману “Дощило птахами”

Інформації, що її мала, рушаючи в путь, здавалось досить. Минути шлях, який тягнувся вздовж річки,звернути ліворуч і їхати близько пятнадцяти кілометрів до озера Досконалості. Зелена, мов нефрит, вода з льодовика четвертинного періоду та розлогі, мов край тарілки, береги, бездоганно закруглені звідси й назва озера, — не залишають жодного шансу на помилку. Почудувавшись нефритовій тарілці, взяти ліворуч, до проржавілої бурової, прямувати ще з десяток кілометрів, нікуди не звертаючи, —і натрапиш на старі лісові стежкиа далі простіше не буває, бо немає жодного іншого такого шляху, який вів би в нікуди. Глянувши праворуч, помітиш ручай, що каскадом струменіє по базальтових валунах, — отам і знайдеш Бойчукову хижу; та маєш знати: гостей старий недолюбляє.

Річка, нефритове озеро, бурова я не минула жодної вказівки, а проте не побачила й сліду ні ручаю, ні хижі; тож довелося долати шлях до кінцяДалі зміїлася заросла стежина справжня знахідка для гірських велосипедистів,проте не для мого пікапу. Я вже міркувала давати задній хід чи розташуватися тут на ніч, —аж раптом помітила легенький димок ізпід пагорбутонесенька струна ніжно чіплялася за верхівки дерев. Мене ніби запрошували.

Щойно Чарлі побачив мене на галяві, що оточувала жменьку хаток, — як його очі підтвердили здогад. Потрапити сюди можна, тільки отримавши запрошення.

Пес повідомив про мій приїзд задовго до нього, тож Чарлі чекав, заклякнувши перед тим, що мало б бути житлом, — саме звідти підіймався димок. Старий тримав оберемок рубанців, а отже, саме готував вечерюВін не відпускав їх, міцно притуливши до грудей, впродовж усієї розмови. Двері він явно не бажав відчинятиЯ бачила тільки сітку проти комах. Головні ж двері було розчахнуто усередину звідти йшов жар від грубиВідлякувало хаотичне скупчення тіней, проте запахякий долинав звідти, здавався знайомим. Запах людейщо звикли роками жити самотньо у лісі, вмертвляючи плоть. Запах погано вимитих тіл бо в жодній з хатин моїх нових друзів я не побачила ванної кімнати. Запах згірклого жиру бо харчувались вони переважно смаженим, густим рагу та дичиною, приготування якої потребувало чималої кількості жиру. Запах пилу він скамянілими шарами вкривав усе нерухомеА такожсухий запах тютюну, головного наркотику тут, у лісіАнтитютюнові кампанії сюди не дісталися, тож хтось тут і досі пожовує нікотин або ж обережно пахкотить «Копенгагеном». Вони й зеленої думки не мають про те, чим загрожує їм тютюн.

Цигарка Чарлі гуляла з одного кутика вуст до другогомов свійська тваринка, а коли геть скурилася, завмерла в одному з них. Чарлі ж іще не зронив жодного слова.

Спочатку я вирішила, що це він Тед, або Ед, або Едвард Бойчуклюдина,  що пережила Великі Пожоги та доживала днів у лісах. У готелі, де напередодні я провела ніч, його бачили нечасто. Сам готель мав вигляд безглуздої велетенської будівлі посеред безвісті чотири поверхи того, що колись, напевно, було розкішшю, а перетворилося на руїни цивілізації серед лісівТой, кого я спочатку прийняла за власника і хто виявився лише розпорядником — «Називай мене Стівом», сказав він на початку розмови, — пояснив, що готель звів один грошовитий дивакліванець, який розбагатів на підробленому зіллі й тішив себе гігантськими будівлями. Він чомусь вирішив, що залізниця зробить гак до того, що мало б обернутися новим Клондайком, тож хотів першим заарканити потенційних клієнтів. Це стало останньою витівкою ліванця, — зітхнув СтівАдже Клондайк виявився колосальним обманом жоден потяг не плювався димом перед розкішним готелем, тож власник подався до Сполучених Штатів, де взявся розвивати готельну мережу для далекобійників.

Люблю місцини, які позбулися глянсу й манірності та чіпляються за якусь ідею, сподіваючись, що час мине і справдиться написане на роду. Не знаю, на що сподіваються власники подібних місць на процвітання,залізницю чи повернення давніх друзів. Чимало є місцин, що опираються старінню та чудово почуваються в руйнівній самоті.

Цілий вечір господар оповідав про тутешні злидні,та я не почувалася жертвою. Він гордо розповідав про обліплених кліщами ведмедів, які вмирають від голоду і чекають вас на порозі, про дивні звуки, подібні до скреготу і стогонів, про комарів — «о, чекай, забув про комарів! у червні їх тут повно. Москіти, мухи,мокреці, сліпці краще взагалі не митися, ніщо не захищає від маленьких бестій такяк цупка шкіраа січневі морози! о, січневі морозимало чим так пишаються на Півночі, як морозом…» —тож господар конче мав пожалітися, аби отримати щире захоплення своєю мужністю.

А Бойчук?

А Бойчук мов розятрена рана.

Мовчазний заціпенілий старий на порозі хатини не міг бути тим, кого я шукала. Надто спокійний, надто поважний, мало не поблажливийпопри погляд, який ніби вишукував щось заховане на дні моїх очей. Звір отаке слово спало мені на думку. Звіряче око. Проте його погляд не погрожував, не ярів, мов у хижака, аж ніяк, — просто Чарлі був насторожі, нашорошено сприймав порухи, спалахи почуттів, підкреслені усмішки й розпливчасті слова. Тож, вклавши у свої слова всю переконливість, на яку була здатна, я так і не зуміла переконати його відчинити мені двері.

Не можна отак заявитися до людини, в якої за плечима майже століття, з несуттєвими балачками. Тут потрібні точність рухів, вправність, — проте не надмірна, адже старі знаються на розмовах, бо впродовж останніх років тільки те й робили, що розмовляли, тож заяложені теми викликають підозру.

Спочатку я зробила кілька компліментів на адресу пса— «Орел, а не пес!» — що скидався на суміш ньюфаундленда з лабрадором; пес нарешті перестав гавкати, а проте не спускав із мене очей. Орел, а не пес! — зауважила я, похваливши радше пса, ніж господаря. Це лабрадор? Замість відповіді отримала кивок і поглядщо немов би заохочував говорити далі. Але ж не для того здійснила я подорож, щоб говорити про пса!

Я фотограф, — одразу вирішила перейти до справи. Слід було розвіяти недовіру. Я нічого не продавала і немала жодної лихої звісткине була ні соцпрацівницею, ні медсестроюне представлялаборони Боже! — уряд, оте кодло пекельне! Принаймні так вважали всі відомі мені старі. «Люди, вас що, уряд сюди підіславЗвичайноякщо надто довго пояснюю причину візитулунає саме це запитання. Усі сахаються урядовця, який заявляється пояснювати, буцімто щось у вашому житті йде навскісось жедивітьсятак зазначено в паперахбачите, літери й цифри не збігаються, ваше досьє накульгує! То що, повашому,я накульгую теж? Анугеть, клятий уряднику!

«Я фотограф, — повторила. — Знімаю тиххто вижив після Великих Пожогів».

Бойчук втратив усю родину під час Пожогів 1916 року трагедії, яку носив за собою всюди, де намагався почати нове життя.

Зовні пошкоджень на старому не булонавпаки, він здавався гладеньким, опасистим, немов камяний божок, ніби ніщо міркувала я не могло зачепити його. Аж раптом помітила, як підводить він очі, хмурніє, завбачивши загрозливі хмари, що важніють, ваготіють, наче жінки при надії; тож, коли погляд Чарлі повернувся до мене, я побачила в ньому призвістку буріАтожце звір, знову подумала я, він відповідає на поклик природи.

Пояснила йому, що мене привело. Намагалася точно передати всі імена. Трапився мені отакийто, розповів про такогото, а цей останній знався ще з іншим. Я розповіла старому про свій маршрут та благенькі споминищо їх використовувала один за одним, немов перепустки, і які таки довели мене сюди, до цієї краси, — о, пане Бойчук, тепер я розумію, чому ви вирішили тут оселитись: яке дивовижне озеро, яка природа навколо! Якби ж то знайшлося кілька хвилин, я залюбки поговорила б із вами про все

Авжеж, це було нечесно, адже я знала, що він не Бойчук, але трохи брехні не завадить.

Бойчукове імя зачепило старого більше, ніж він хотів показати. Я помітила, як затремтів його погляд, а потім небо спохмурніло, земля заховалась, нетерпляче зануртував буревій, і я нарешті почула голос Чарлі:

Бойчук помер і похований.

Більше він не скаже нічого. Я відчула, що розмову завершено і що маю повертатися туди, звідки прийшлалише з чотирма словами. Старий вже збирався розвернутись до мене спиною погано зализаного ведмедя, аж раптом небо розчахнулось і хлюпнуло. Лило, мов у душі. Чарлі штовхнув мене до середини. Я ледве відчула цей рух природний вияв авторитету, — а він уже відчиняв рамку з сіткою від комарів, і його важка й водночас легенька рука лягла на спину і штурхнула мене до хатки.


Читати: Про пса-поводиря Жуля. Уривок з роману Гонкурівського лауреата Дідьє ван Ковеларта

Читати: Без м’яса. Уривок із роману південнокорейської письменниці “Вегетеріанка”

Читати: Книга про Бланш і Марі. Уривок з роману відомого шведського письменника Пера Улофа Енквіста

(Visited 263 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com