Книга про Бланш і Марі. Уривок з роману відомого шведського письменника Пера Улофа Енквіста

«Книга про Бланш і Марі» — неправдоподібна історія про реальних осіб. У даному разі це історія про французьку науковицю польського походження Марі Кюрі та “королеву істеричок”, пацієнтку професора Жана-Мартена Шарко. Що ж поєднувало цих двох жінок? Найперше — бажання зрозуміти. Марі — природу радіоактивності, а Бланш — не мало, не багато — природу любові. Книжка вийшла у Видавництві Старого Лева.

«Книга про Бланш і Марі» — це також мозаїчне тло епохи, оповідь про жертовність заради науки і зворушливий портрет дружби двох рівною мірою хоробрих і талановитих особистостей. Безліч фактів, пов’язаних з діяльністю Шарко та історією відкриття радію, та й самі біографії цих дивовижних жінок, вперше стають надбанням широкого читача у романі Пера Улофа Енквіста.

Переклад зі шведської: Софія Волковецька. Дизайн обкладинки: Назар Гайдучик. В оформленні обкладинки використано фото з І Сольвейського конгресу та картину П’єра-Андре Бруйє «Лекція доктора Шарко в Сальпетрієрі».


Пер Улоф Енквіст – шведський письменник, лауреат 23 премій, почесний доктор університетів Осло і Упсали. Його називають одним із найвидатніших письменників сучасності — він здобув чимало нагород у світі літератури (зокрема, Скандинавську премію Шведської академії — так звану малу Нобелівську премію), за його творами знято декілька фільмів. Енквіст приділяє велику увагу складній грі суб’єктивного й об’єктивного, відносного й абсолютного, ілюзорного й дійсного.  Найвідоміший роман “Вiзит придворного лiкаря” у Великобританії отримав премію за найкращу іноземну прозу, в Швеції — відзнаку імені Авґуста Стріндберга.

Уривок з роману

Пісня про метелика
1

Одна фотографія Бланш все-таки є.

У третьому томі гігантської колекції фотографій пацієнток Шарко, чи, може, треба казати — жіночого театрального ансамблю «Iconographie photographique de la Salpêtrière» залишилася одна фотографія Бланш Віттман.

Так, вона справді вродлива.

Навколо шиї у неї біле мереживо — таке мала моя бабця Юганна на фотографії, яку я використав для «Виходу музикантів», на ній бабця в круглих окулярах, з зачесаним назад волоссям, це фото поступового замінило посмертну світлину, пам’ять про неї як про покійну. Красива і сильна жінка. Бланш однак не виглядає такою строгою і впевненою в собі, як Юганна Ліндґрен. Бланш опустила погляд вліво, волосся у неї теж зачесане назад, але кілька пасем розвіваються — вивільнені змійки, — ніби на голові у Медузи, її прекрасні очі зажурені.

Тонкий стан і м’яке, чуттєве тіло, занотовую я на аркуші, який знайду набагато пізніше. Це може стосуватися Бланш або Марі Кюрі, але не Юганни. Чому це здалося мені важливим?

Руки, які на час фотографування 1880 року ще не були ампутовані, зімкнуті.

Значно більше світлин зберегли образ Марі.

Такої красивої і забороненої.

На знаменитій картині, де зображено сеанс із Бланш та Шарко, що й досі висить у бібліотеці лікарні Сальпетрієр, обличчя Бланш видно під кутом, збоку.
Привертають увагу ревниво-зацікавлені, ледь не заздрісні обличчя глядачів. Вони проживають цю мить разом з нами. Усім видно: рух падаючого тіла і жіночна покірність Бланш.

Самотність і ревнощі.

Податливість, опущена блузка. Шарко повернувся до глядачів, наче віддає накази або карає. А ось Бабінскі, якого так ненавиділа Бланш, позаду неї. Розкриває руки, ніби Спаситель.

На фотографії з «Iconographie» Бланш уже сама, її красу не порушують чужі погляди, її сукня не розірвана, а красиво декольтована. Жодних ревнивих глядачів. Ми бачимо привабливу жінку ХІХ століття, з сильним почуттям самодостатності.

Сережки, довгі. Дорога сукня? Так, можливо. Це не якась дівчинка з нетрів, а вродлива засмучена жінка, перед якою відкривається життя. Чим не картина? «Мереживниця» Вермеєра? Ні, але я впізнаю цю жінку.

Ту, перед якою відкривається життя.

Якщо роздивлятися два тогочасні зображення Бланш, де одна — свята, а інша — безсила молода зірка в ансамблі Шарко перед очима ревнивих глядачів, якщо сприймати її розумом, вона стає незбагненною.

Тож не робіть так!

Аксель Мунте у «Книзі про Сан-Мікеле» розповідає, як одного разу був глядачем на сеансі в лікарні Сальпетрієр. Показ відбувався у просторому залі — він, напевно, перебільшує, зазвичай це була кімната, в якій поміщалося близько тридцяти глядачів.

Можливо, Мунте хоче підсилити своє враження від того, що називає гіпнотизмом, — від першої стадії експерименту Шарко з істерією. Мунте бачив Бланш. Він ніколи не називає її на ім’я. Це добре.

Це чудово! Він не оскверняє її своєю присутністю!

Доктора Мунте переповнювало презирство.

«Великий актовий зал був до останніх рядів заповнений різношерстою публікою з усього Парижа: письменники, журналісти, відомі актори й актриси, модний демімонд, усі вони з хворобливою цікавістю очікували на дивне явище гіпнотизму. Дехто з об’єктів досліду, без сумніву, таки піддавався впливу навіювання, яке під час сну вони сприймали як постгіпнотичне навіювання. Та багато з них були шахрайками, заздалегідь знали, чого від них очікують. Деякі з насолодою вдихали випари з пляшечки із нашатирним спиртом, коли їм казали, що то одеколон, інші їли шматочки деревного вугілля, коли їх видавали за шоколад. Одна лазила по підлозі на чотирьох й несамовито гавкала, коли їй казали, що вона — собака, розмахувала руками, намагаючись злетіти, коли їй треба було зображати голубку, з переляканим криком підсмикувала спідниці, коли їй навіювали, що кинута на підлогу рукавиця — то змія. Інша походжала, ніжно колишучи на руках циліндр, якщо їй казали, що це — її дитина. У багатьох цих дівчат, яких то тут, то там гіпнотизували десятки разів на день лікарі і студенти, дні минали в якомусь напівтрансі, з потьмареною від найнедолугіших навіювань свідомістю, вони лише частково були при тямі й, мабуть, не могли відповідати за власні дії; вони були приречені рано чи пізно закінчити в Salles des Agités 27, якщо не в божевільні».

Мені це знайомо.

Коли я був дитиною, говорив, як дитина, і міркував, як дитина, тобто у віці шістнадцяти років, я пішов якось на показ, влаштований одним майстром навіювання, гіпнотизером. Це відбувалося в актовому залі у Шеллефтео. Там сиділо десь із сімдесят осіб. Усі заплатили за вхід по три крони.
Я був сором’язливим і тому не дуже хотів виходити на сцену для експерименту, але зібрався з духом і пішов, з цікавості.
Це вперше я стояв на сцені.

Не зрозумійте мене хибно. Я не був пацієнтом величезної клініки в Парижі, не був серед модного демімонду, відомих акторів чи ласих спостерігачів-інтелектуалів, ні — це був просто актовий зал гімназії в Шеллефтео. На сцену нас піднялося, здається, шестеро.

Гіпнотизером був чоловік років п’ятдесяти. Він пітнів.

Все було так, як описував Аксель Мунте у «Книзі про Сан-Мікеле». Можливо, не так вдало чи драматично, але гіпнотизер-аматор і мандрівний навіювач — його так називали? — старався: і я до болю виразно пам’ятаю, як потім переконував самого себе, що усе це я робив заради нього. Бо він так сильно пітнів. Я хотів утамувати його страх. Тому що він передавав цей страх мені. І тому що публіка внизу була ворожою масою і будь-якої миті могла повстати проти нього, якщо він зазнає невдачі, і тоді відповідальним за це буду я! зненацька я зрозумів це! вони повстануть супроти цього підозрілого мандрівного гіпнотизера-аматора з глумом чи невдоволенням, як агресивний грізний звір, ця спрагла крові маса, яку стримує розум, але яка наступної миті може перейти в атаку; тому ми там, нагорі, під яскравим холодним електричним світлом, від якого гіпнотизер так страхітливо пітнів — не від самого світла, а насамперед від страху, — ми всі разом мусили виявити відповідальність, творчу співучасть.

У нас було завдання перед вороже налаштованою підозріливою масою внизу, яка, можливо, якщо нам нічого не вдасться, з глумливими вигуками і сміхом накинеться на нас.

Ми, митці, проти звіра людської маси; і я знав, що ми разом мусимо виконати це страхітливе завдання, яке наганяло жах.
З того часу я більше не виходив на сцену — я постійно там стояв.

Спільність омани — усе, що пам’ятаю. Гіпнотизер мені подобався. Перш ніж піднятися на сцену, я вважав його бридким шарлатаном, але там, нагорі, поспівчував йому, розділив його страх перед ворожим людським звіром.

Таким було моє коротке перебування в Сальпетрієрі — лікарні, яка перенеслася на сцену актового залу гімназії у Шеллефтео, а я заплатив три крони, щоб побачити експеримент і став його співучасником.


Читати: Історія дівчини із перловою сережкою. Уривок з українського перекладу роману Трейсі Шевальє

Купити книжку в Yakaboo.ua

(Visited 214 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com