Про пса-поводиря Жуля. Уривок з роману Гонкурівського лауреата Дідьє ван Ковеларта

Фото автора: Babelio

Роман Дідьє ван Ковеларта «Жуль» — про любов, відданість, добро. Якщо ви любите тварин і дітей, а ще — якщо вірите в справжнє кохання — він не залишить вас байдужими. В українському перекладі роман виходить незабаром у Видавництві Анетти Антоненко.

У тридцять років, одна із головних героїнь історії, Аліса, повернула собі зір. І собака-поводир — найближча істота впродовж багатьох років — стала їй не потрібна. Що робити бідному псові Жулю? Куди бігти? Він приймає стратегічне рішення: поєднати долі чоловіка, який одного разу врятував його в аеропорту, та жінки, яка так невдячно залишила його, і яку він любить більше за все на світі. Переклад на українську Івана Рябчія.


Дідьє ван Ковеларт (Didier van Cauwelaert) народився у 1960 році у Ніцці. Дебютував як театральний режисер — у віці 17 років поставив «У зачині» Ж.-П. Сартра, отримавши схвалення автора. Перший роман Ван Ковеларта вийшов у 1982 році — і на автора відразу звалився успіх. У 1994 році за роман «В один кінець» (Un aller simple) він одержав Гонкурівську премію. Має ще більше десятка премій. Ван Ковеларт — автор двадцяти романів, кількох есе, низки п’єс, радіовистав і кіносценаріїв, співпрацює у створенні коміксів. Сам себе називає «романістом реконструкції». Більшість його героїв — люди зі складною долею, які намагаються знайти своє місце в житті. Своїми вчителями вважає Марселя Еме та Ромена Ґарі.


Уривок з роману “Жуль”

З миті, як ця красуня сяйнула в моєму житті, минуло тринадцять днів, і образ її помалу блякнув. Наступного дня після зустрічі в Орлі я зателефонував до банківської корпорації, зазначеної на візитівці. Запитав месьє Ніколя Брона, сказав, що від Аліси Ґальєн. Банкір миттю з’явився на лінії. Вийшла розмова двох глухих. Він чекав, що я передам слухавку їй; я чекав, що він дасть мені її номер.

— Але в мене його немає! Я знаю тільки ім’я! Це вона попросила вас мені подзвонити?
— Ні, вона випадково дала мені вашу картку замість своєї.
— То поверніть! Бо як інакше вона зі мною зв’яжеться?!
— Але я не знаю, де її шукати! Її немає в телефонному довіднику. Я розраховував на вас…
А він — на мене. Кожен повісив слухавку, почуваючись йолопом. Вочевидь, Аліса однаковою мірою збиває з пантелику всіх самців, які трапляються їй на шляху.

Відтоді щоразу, як прибував рейс із Ніцци, я боляче викручував собі шию, обслуговуючи клієнтів упівоберта і спостерігаючи за ліфтом. Якщо вона захоче знову дати мені свою картку чи купити тістечок, то обов’язково з’явиться саме там — між поштовими скриньками та прилавком «Неспрессо». І я кинуся їй назустріч з упаковкою «макарон» зі смаком апельсинів та полуниць «Тагада» — щоранку я дбайливо складав їх до подарункової коробки, даруючи собі втіху.

Щовечора я сідаю навпроти ліфта, жую свою канапку і працюю над перекладами. О 23:30 дарую сусідам по столу упаковку зі «смаками дня» та спускаюся до підземної стоянки, де на мене чекає старенька «Канґо-Вер-де-Ґрін»; це все, що Ґвендолін залишила мені в якості відшкодування за звільнення. Їду до свого лігва на п’ятому поверсі в будинку без ліфта на вулиці Фермопіл — провулку, загубленому в хащах 15-го округу, де гліцинія та жимолость сплітаються над розхитаною бруківкою. Це єдине у світі місце, де я почуваюся більш-менш щасливим.

Коли Ґвендолін перевезла мої речі на склад, я повернувся до свого літературно-бедуїнського коріння, розташувавшись під наметом «Кечуа-XL2» у парку замку Шантільї. Удень я водив екскурсії парком. Вивчив напам’ять усю флору та фауну, а ще — життя герцога д’Омаля, який у 1884 році заповів маєток Французькій академії. Секретар Товариства друзів замку Шантільї мадам Бертон, зворушена моїми знаннями, бронхітом, спричиненим вологою у наметі, та звільненням через скорочення штату, здала мені кабінет свого покійного чоловіка, який захоплювався герцогом д’Омалем. Шістнадцять квадратних метрів, обставлених меблями часів Другої імперії та з видом на найчарівніший завулок Монпарнасу. Мадам Бертон запевнила, що тішиться, коли в неї над головою хтось ходить. В обмін на платню — мізерну для цього кварталу — вона попросила мене співіснувати з чотирмастами тридцятьма дев’ятьма вершниками, що брали участь у битві при Боґарі; я мусив що три місяці струшувати з них пил, не міняючи розташування війська д’Омаля, що на скляному столі атакувало почесний загін Абд аль-Кадіра. Боюся, що це завдання я виконував із справжнім задоволенням.

У просторі, не захаращеному битвою за Алжир, я жив в оточенні йогуртів, у які я опускав електроди, досліджуючи поведінку молочних ферментів та їхню взаємодію у різних пляшечках; такою була тема моєї дисертаційної роботи з біоінженерії, яку я рано чи пізно сподівався захистити. Решту часу я вирощував у ванній медичні рослини з метою отримання протиракових молекул, до яких я марно намагався привернути увагу лабораторій. А щоб оплатити рахунки, перекладав з англійської або російської повідомлення про останні наукові відкриття на кшталт чорних дір, простору-часу та одомашнення бактерій… Поринаючи в мрії, я щоразу вигадував цим винаходам незвичні пристосування і квапився — авжеж, урок було добре засвоєно! — отримати патент у Національному інституті інтелектуальної власності; а оплата патентів не дозволяла мені мати інші витрати. Все ж час від часу я дякую Ґвендолін за те, що розлюбила мене і була неймовірно жадібною, подарувавши тим самим другу частину життя, яка настільки схожа на мої юнацькі мрії.

Єдиний недолік цього житла — щоденна шарпанина поверхом вище, де розташовуються апартаменти Кумби, відчинені з шостої до восьмої ранку і з п’ятої до сьомої вечора. Клієнти Кумби — переважно високопосадовці та менеджери найвищої ланки, які прагнуть хоч на мить втекти від відповідальності; вони приходять або до початку роботи, або перед поверненням додому. Кумба спеціалізується на садо-мазо — на прохання клієнтів вона їх прив’язує, шмагає й лупцює; інші мешканці терплять її винятково через шляхетність «пацієнтів» (так Кумба називає своїх відвідувачів) — адже вона єдина, хто в змозі вчасно оплачувати житло та внести в профспілку аванс, коли наш старенький будиночок дає нову тріщину.

По завершенні робочого дня Кумба іноді заходить до мене на омлет. Ця рослава гладка чорношкіра диктує мені листи до Малі, а дякує дружньою дрочкою, відкладаючи вбік звичніші для неї знаряддя праці. Зрештою, вона — єдина, хто мене розуміє. Йогурти, підключені до електроенцефалографа, викликають у неї тільки повагу. Еге ж, адже в мене є кілька дипломів — певно, я знаю, що роблю. Бувають чоловіки, які щось шепочуть на вухо коням — я ж дослухаюсь до йогуртів. Кумба намагається зрозуміти кожного.

Коли я розповів їй про Алісу, вона перехрестилася.

— Бідосю! Хіба не знаєш? Якщо трахнеш сліпу, то запалиш світло, яке вже не матимеш права гасити! Як тобі це?!
«Як-то-бі-це» щоразу горланиться, мов Божий присуд, на адресу поштаря, незаможних клієнтів та сусідських дітлахів, яким Кумба викручує вуха, репетуючи так, що бідахи глухнуть; мені цей вислів було адресовано вперше. Проте Кумба миттю заспокоїлася, розсміялася, потріпала мене за волосся та вийняла колоду карт.
— Вона знову з’явиться там, де явилась тобі уперше! — врешті-решт прорекла чорношкіра гадалка після довгої низки трефи, що вочевидь її не порадували.
Ось я й вирішив, що один із рейсів «Ніцца — Париж» таки приведе Алісу до прилавка з тістечками; однак у шиї болить уже третій тиждень — вона про мене напевно забула. Хіба що повернулась у вівторок — мій вихідний день. Та коли я зауважую Кумбі, що вже не побачу прекрасної сліпої, вона закликає мене до спокою.
— Я тобі сто разів казала — Боженька зневірених не любить!

Залежно від дня наші богословські дискусії спустошують або дратують мене. Що ж до релігії, то тут названа мати залишила мені вибір. У романі, виблювавши свій перший халяльний біфштекс, я з власної волі хрещуся в церкві Святого Іоанна на Монмартрі — це парафія авторки. У дійсності, хоч я й уважно прочитав Біблію і Коран, усе ж перевагу віддавав Жулеві Верну та Александру Дюма. Вегетаріанцем я став через захоплення біологією, а до буддизму наблизився через вивчення філософії Тріна Сюана Тхуана — мого вчителя з астрофізики.

— Не забувай, що звешся «Смітником»! Достоту як президент Гуфует-Буані, ім’я якого означало «патолоч»! Це відлякує злих духів і дарує успіх! Адже насправді ти щасливчик, навіть якщо… Бо навіть якщо!

Я погоджуюсь, киваючи головою. «Навіть-якщо» — таким новим іменем вона наділяє мене, і воно мені до лиця. За зовнішністю злостивої буркотухи приховується добра фея. П’ять місяців тому, повертаючись із пекарні з порожніми кишенями — як завжди після реєстрації моїх задумів, коли їх забагато, — на сходах я зіткнувся з черговим відшмаганим (він прийшов раненько, на 7:30); довготелесий лисань присоромлено спускався, не відриваючи погляду від килимка.

— Даруйте за шум, — басом вибачився він, поки я скреготав ключем у дверях. — Кумба розповіла про ваші комунікативні здібності та глибоку обізнаність у галузі молочних продуктів. Якщо це вас зацікавить, то в аеропорту «Орлі-Східний» відкрилася вакансія продавця. Підходьте до крамниці «Ладюре», скажіть, що ви з відділу кадрів групи «Гольдер», і запитайте начальника — а я його попереджу.

Ось так — хай там що скажуть у центрі зайнятості — повія з Малі допомогла отримати найкращу пропозицію з працевлаштування на французькому ринку, на яку нині може розраховувати сорокарічний інженер.

Читати:  Best friend ever: топ книжок про песиків

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

195 thoughts on “Про пса-поводиря Жуля. Уривок з роману Гонкурівського лауреата Дідьє ван Ковеларта

    Залишити відповідь