Про пса-поводиря Жуля. Уривок з роману Гонкурівського лауреата Дідьє ван Ковеларта

Фото автора: Babelio

Роман Дідьє ван Ковеларта «Жуль» — про любов, відданість, добро. Якщо ви любите тварин і дітей, а ще — якщо вірите в справжнє кохання — він не залишить вас байдужими. В українському перекладі роман виходить незабаром у Видавництві Анетти Антоненко.

У тридцять років, одна із головних героїнь історії, Аліса, повернула собі зір. І собака-поводир — найближча істота впродовж багатьох років — стала їй не потрібна. Що робити бідному псові Жулю? Куди бігти? Він приймає стратегічне рішення: поєднати долі чоловіка, який одного разу врятував його в аеропорту, та жінки, яка так невдячно залишила його, і яку він любить більше за все на світі. Переклад на українську Івана Рябчія.


Дідьє ван Ковеларт (Didier van Cauwelaert) народився у 1960 році у Ніцці. Дебютував як театральний режисер — у віці 17 років поставив «У зачині» Ж.-П. Сартра, отримавши схвалення автора. Перший роман Ван Ковеларта вийшов у 1982 році — і на автора відразу звалився успіх. У 1994 році за роман «В один кінець» (Un aller simple) він одержав Гонкурівську премію. Має ще більше десятка премій. Ван Ковеларт — автор двадцяти романів, кількох есе, низки п’єс, радіовистав і кіносценаріїв, співпрацює у створенні коміксів. Сам себе називає «романістом реконструкції». Більшість його героїв — люди зі складною долею, які намагаються знайти своє місце в житті. Своїми вчителями вважає Марселя Еме та Ромена Ґарі.


Уривок з роману “Жуль”

З миті, як ця красуня сяйнула в моєму житті, минуло тринадцять днів, і образ її помалу блякнув. Наступного дня після зустрічі в Орлі я зателефонував до банківської корпорації, зазначеної на візитівці. Запитав месьє Ніколя Брона, сказав, що від Аліси Ґальєн. Банкір миттю з’явився на лінії. Вийшла розмова двох глухих. Він чекав, що я передам слухавку їй; я чекав, що він дасть мені її номер.

— Але в мене його немає! Я знаю тільки ім’я! Це вона попросила вас мені подзвонити?
— Ні, вона випадково дала мені вашу картку замість своєї.
— То поверніть! Бо як інакше вона зі мною зв’яжеться?!
— Але я не знаю, де її шукати! Її немає в телефонному довіднику. Я розраховував на вас…
А він — на мене. Кожен повісив слухавку, почуваючись йолопом. Вочевидь, Аліса однаковою мірою збиває з пантелику всіх самців, які трапляються їй на шляху.

Відтоді щоразу, як прибував рейс із Ніцци, я боляче викручував собі шию, обслуговуючи клієнтів упівоберта і спостерігаючи за ліфтом. Якщо вона захоче знову дати мені свою картку чи купити тістечок, то обов’язково з’явиться саме там — між поштовими скриньками та прилавком «Неспрессо». І я кинуся їй назустріч з упаковкою «макарон» зі смаком апельсинів та полуниць «Тагада» — щоранку я дбайливо складав їх до подарункової коробки, даруючи собі втіху.

Щовечора я сідаю навпроти ліфта, жую свою канапку і працюю над перекладами. О 23:30 дарую сусідам по столу упаковку зі «смаками дня» та спускаюся до підземної стоянки, де на мене чекає старенька «Канґо-Вер-де-Ґрін»; це все, що Ґвендолін залишила мені в якості відшкодування за звільнення. Їду до свого лігва на п’ятому поверсі в будинку без ліфта на вулиці Фермопіл — провулку, загубленому в хащах 15-го округу, де гліцинія та жимолость сплітаються над розхитаною бруківкою. Це єдине у світі місце, де я почуваюся більш-менш щасливим.

Коли Ґвендолін перевезла мої речі на склад, я повернувся до свого літературно-бедуїнського коріння, розташувавшись під наметом «Кечуа-XL2» у парку замку Шантільї. Удень я водив екскурсії парком. Вивчив напам’ять усю флору та фауну, а ще — життя герцога д’Омаля, який у 1884 році заповів маєток Французькій академії. Секретар Товариства друзів замку Шантільї мадам Бертон, зворушена моїми знаннями, бронхітом, спричиненим вологою у наметі, та звільненням через скорочення штату, здала мені кабінет свого покійного чоловіка, який захоплювався герцогом д’Омалем. Шістнадцять квадратних метрів, обставлених меблями часів Другої імперії та з видом на найчарівніший завулок Монпарнасу. Мадам Бертон запевнила, що тішиться, коли в неї над головою хтось ходить. В обмін на платню — мізерну для цього кварталу — вона попросила мене співіснувати з чотирмастами тридцятьма дев’ятьма вершниками, що брали участь у битві при Боґарі; я мусив що три місяці струшувати з них пил, не міняючи розташування війська д’Омаля, що на скляному столі атакувало почесний загін Абд аль-Кадіра. Боюся, що це завдання я виконував із справжнім задоволенням.

У просторі, не захаращеному битвою за Алжир, я жив в оточенні йогуртів, у які я опускав електроди, досліджуючи поведінку молочних ферментів та їхню взаємодію у різних пляшечках; такою була тема моєї дисертаційної роботи з біоінженерії, яку я рано чи пізно сподівався захистити. Решту часу я вирощував у ванній медичні рослини з метою отримання протиракових молекул, до яких я марно намагався привернути увагу лабораторій. А щоб оплатити рахунки, перекладав з англійської або російської повідомлення про останні наукові відкриття на кшталт чорних дір, простору-часу та одомашнення бактерій… Поринаючи в мрії, я щоразу вигадував цим винаходам незвичні пристосування і квапився — авжеж, урок було добре засвоєно! — отримати патент у Національному інституті інтелектуальної власності; а оплата патентів не дозволяла мені мати інші витрати. Все ж час від часу я дякую Ґвендолін за те, що розлюбила мене і була неймовірно жадібною, подарувавши тим самим другу частину життя, яка настільки схожа на мої юнацькі мрії.

Єдиний недолік цього житла — щоденна шарпанина поверхом вище, де розташовуються апартаменти Кумби, відчинені з шостої до восьмої ранку і з п’ятої до сьомої вечора. Клієнти Кумби — переважно високопосадовці та менеджери найвищої ланки, які прагнуть хоч на мить втекти від відповідальності; вони приходять або до початку роботи, або перед поверненням додому. Кумба спеціалізується на садо-мазо — на прохання клієнтів вона їх прив’язує, шмагає й лупцює; інші мешканці терплять її винятково через шляхетність «пацієнтів» (так Кумба називає своїх відвідувачів) — адже вона єдина, хто в змозі вчасно оплачувати житло та внести в профспілку аванс, коли наш старенький будиночок дає нову тріщину.

По завершенні робочого дня Кумба іноді заходить до мене на омлет. Ця рослава гладка чорношкіра диктує мені листи до Малі, а дякує дружньою дрочкою, відкладаючи вбік звичніші для неї знаряддя праці. Зрештою, вона — єдина, хто мене розуміє. Йогурти, підключені до електроенцефалографа, викликають у неї тільки повагу. Еге ж, адже в мене є кілька дипломів — певно, я знаю, що роблю. Бувають чоловіки, які щось шепочуть на вухо коням — я ж дослухаюсь до йогуртів. Кумба намагається зрозуміти кожного.

Коли я розповів їй про Алісу, вона перехрестилася.

— Бідосю! Хіба не знаєш? Якщо трахнеш сліпу, то запалиш світло, яке вже не матимеш права гасити! Як тобі це?!
«Як-то-бі-це» щоразу горланиться, мов Божий присуд, на адресу поштаря, незаможних клієнтів та сусідських дітлахів, яким Кумба викручує вуха, репетуючи так, що бідахи глухнуть; мені цей вислів було адресовано вперше. Проте Кумба миттю заспокоїлася, розсміялася, потріпала мене за волосся та вийняла колоду карт.
— Вона знову з’явиться там, де явилась тобі уперше! — врешті-решт прорекла чорношкіра гадалка після довгої низки трефи, що вочевидь її не порадували.
Ось я й вирішив, що один із рейсів «Ніцца — Париж» таки приведе Алісу до прилавка з тістечками; однак у шиї болить уже третій тиждень — вона про мене напевно забула. Хіба що повернулась у вівторок — мій вихідний день. Та коли я зауважую Кумбі, що вже не побачу прекрасної сліпої, вона закликає мене до спокою.
— Я тобі сто разів казала — Боженька зневірених не любить!

Залежно від дня наші богословські дискусії спустошують або дратують мене. Що ж до релігії, то тут названа мати залишила мені вибір. У романі, виблювавши свій перший халяльний біфштекс, я з власної волі хрещуся в церкві Святого Іоанна на Монмартрі — це парафія авторки. У дійсності, хоч я й уважно прочитав Біблію і Коран, усе ж перевагу віддавав Жулеві Верну та Александру Дюма. Вегетаріанцем я став через захоплення біологією, а до буддизму наблизився через вивчення філософії Тріна Сюана Тхуана — мого вчителя з астрофізики.

— Не забувай, що звешся «Смітником»! Достоту як президент Гуфует-Буані, ім’я якого означало «патолоч»! Це відлякує злих духів і дарує успіх! Адже насправді ти щасливчик, навіть якщо… Бо навіть якщо!

Я погоджуюсь, киваючи головою. «Навіть-якщо» — таким новим іменем вона наділяє мене, і воно мені до лиця. За зовнішністю злостивої буркотухи приховується добра фея. П’ять місяців тому, повертаючись із пекарні з порожніми кишенями — як завжди після реєстрації моїх задумів, коли їх забагато, — на сходах я зіткнувся з черговим відшмаганим (він прийшов раненько, на 7:30); довготелесий лисань присоромлено спускався, не відриваючи погляду від килимка.

— Даруйте за шум, — басом вибачився він, поки я скреготав ключем у дверях. — Кумба розповіла про ваші комунікативні здібності та глибоку обізнаність у галузі молочних продуктів. Якщо це вас зацікавить, то в аеропорту «Орлі-Східний» відкрилася вакансія продавця. Підходьте до крамниці «Ладюре», скажіть, що ви з відділу кадрів групи «Гольдер», і запитайте начальника — а я його попереджу.

Ось так — хай там що скажуть у центрі зайнятості — повія з Малі допомогла отримати найкращу пропозицію з працевлаштування на французькому ринку, на яку нині може розраховувати сорокарічний інженер.

Читати:  Best friend ever: топ книжок про песиків

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

55 thoughts on “Про пса-поводиря Жуля. Уривок з роману Гонкурівського лауреата Дідьє ван Ковеларта

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a game where you can do anything you want. Second life is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these second life articles and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a online game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these Second Life authors and blogs

  3. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a online game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these sl articles and blogs

  4. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these second life articles and blogs

Залишити відповідь