Висока і низька, серйозна й розважальна, масова та елітарна, формульна і авангардна, мейнстрімна й маргінальна, проста і складна, легка й нудна, класика та попса — ці бінарні опозиції описують традиційне розрізнення літератури на жанрову і ні. У книговиданні такий поділ часом небезпідставно впливає на товщину палітурки, а в західних книгарнях навіть безжально розмежовує полиці на «fiction» і «literature», художку та Літературу. У сьогоднішньому уроці ми спробуємо розібратись, чому це розрізнення взагалі виникло та як категорія жанру історично пов’язана не лише з темою, а й із якістю художнього тексту.
Коли позаминулого уроку я писала про стиль, то зумисне не зупинялась на ще одному значенні цього поняття для літературознавства. Йдеться про античну ще, від Цицерона і Вергілія, риторико-поетичну класифікацію, за якою, залежно від інтенсивності вживання усіляких мовленнєвих фігур та співвідношення логосу, пафосу і етосу, стиль поділяли на високий, середній і низький. І були вони, відповідно, закріплені за традиційними натоді жанрами. Класифікація проіснувала аж до епохи класицизму — не раз уже згадуваний Нікола Буало може розповісти про це детальніше. Однак прийшли проторомантики, а тоді романтики і реалісти та всю цю чітко кодифіковану систему взяли й поламали, створивши та розвинувши нові жанри і в поезії, і у прозі.
Саме тоді, у XVIII-ХІХ ст., виникають подосі найпопулярніші серед читачів мелодрама (Йоганн Гете, Фрідріх Шиллер), історичний роман (Вальтер Скотт), пригодницький роман (Фенімор Купер, Олександр Дюма-батько, Ежен Сю), саспенс (Ен Редкліф), готика, або горор (Горацій Волпол, Е.Т.А. Гофман, Меррі Шеллі, Брем Стокер), детектив (Едґар По, Артур Конан-Дойл, Вілкі Коллінз), науково-фантастичний роман (Жуль Верн, Роберт Льїс-Стівенсон, Герберт Веллс) і навіть фентезі (так, не Толкін був першим і навіть не Керрол, а такий собі Джордж Макдоналд). Ці люди винайшли певні правила, традиційні сюжетні ходи й типи персонажів, канони всередині жанрів і — не всі, але більшість, — самі згодом увійшли до канону світової літератури.
Симптоматично, що саме 1895 р. французький письменник Жорж Польті видав свою найвідомішу книжку «36 драматичних ситуацій», де утвердив ідею про обмежене число сюжетів, як-от бунт, адюльтер, викрадення, випадкове вбивство тощо. А в наступному столітті Хорхе Луїс Борхес скаже, що сюжетів усього 4: про оборону взятого в облогу міста, про повернення, про пошуки та про самогубство бога.
Тим часом у перерахованих вище класиків з’явилася тьма послідовників, які понад плеканням ставили авторського стилю ставили сюжет — хвацько закручену інтригу. Звичайно, літературне епігонство виникло давним-давно, але в ХІХ ст. йдеться не про одиниці, а про сотні авторських імен і псевдонімів, які, попри тимчасову гіперпопулярність і подекуди десятки прижиттєвих перевидань, нам нічого не скажуть. В українській літературі, наприклад, можна говорити про ціле явище котляревщини, але хто всі ці люди — Кость Бузина, Кость Думитрашко, Павло Білецький-Носенко — знають хіба окремі фахові філологи.
Звідтоді масову літературу не лише масово пишуть, а й масово читають, і сприяють цьому не тільки політичні чи освітні реформи, а й новітній видавничий кунштюк — пейпербек — дешева книжка у м’якій обкладинці, на поганенькому папері, блок якого не зшитий, а склеєний. Дешева, отже легко продавана, — вживання поняття «бестселер» уперше зафіксоване 1889 р. Збіг чи ні, та словосполучення «бульварне чтиво» виникає майже синхронно: подейкують, воно пов’язане не так із французькими бульварами, як із вельми плодючим англійським романістом Едвардом Булвер-Літтоном, але це неточно. Щоправда, сучасні українські видавці та читачі м’який формат недолюблюють, не кажучи про авторів: навіть дебютанти надають перевагу «солідній» твердій палітурці.
Термін «белетристика» (від фр. belles lettres — «красне письменство») через засилля ринку низькопробними текстами втратив первинне значення і змінив на протилежне: критики вживають його, протиставляючи інтелектуальній. У французькому літературознавстві виникла навіть концепція «паралітератури» (ні, до паранаук вона стосунку не має). Про відмінність і подібність жанрової та масової, популярної, белетристики і паралітератури розмірковує у свої монографії Софія Філоненко.
Словом, у часи другої промислової революції та з початком технічної відтворюваності мистецтва література теж поступово стає індустрією, а письменство перетворюється на цілком затребувану професію. У наш час копірайтингу, рерайтингу та ґоустрайтингу цим уже нікого не здивуєш, а ось літератори межі ХІХ-ХХ ст., зокрема Метью Арнольд і Томас Стернз Еліот били на сполох. Як і теоретики модернізму Квінні Дороті Лівіс і Френк Реймонд Лівіс, що проголосили кризу культури й наполягали на створенні канону класичних літературних творів. Що з того вийшло, що таке канон, хто його формує, за якими принципами, а також чи входять туди зрештою твори жанрової літератури — читайте вже в наступному уроці.
242 thoughts on “Теорія літератури. Урок #4. Що таке жанрова література”