Теорія літератури. Урок #2. Стиль vs епоха, або Історія літератури в 10½ абзацах

Ні, ми не вирішили підсунути Вам замість теорії літератури її історію — просто, аби розібратися в деяких теоретичних термінах, доведеться-таки вряди-годи ходити по сусідах — звертатися до суміжних літературознавчих наук. Зокрема коли йдеться про таке базове поняття, як «стиль». Колись це слово означало найдавнішу на світі ручку — з очерету, кістки, дерева або металу, що нею шкрябали по воскових і глиняних табличках книжники стародавніх цивілізацій, а тепер користуються господарі дорогих ґаджетів і незрячі люди для письма Брайлем. У літературознавстві ж це поняття має, як мінімум, два значення: стиль індивідуальний, авторський, або ідіостиль із характерними для письменника особливостями, як-от знамениті довгі речення Забужко, смачні галліцизми Винничука, саморобний суржик Бриниха чи афористичні матюки Подерв’янського, та стиль власне літературний, мистецький, який зазвичай корелює з епохою, в якій живе автор.

Дмитро Чижевський
Схема із книги "Українське літературне бароко"

Крутий український вчений Дмитро Чижевський завважив філософський дуалізм історії: як її крізь століття хитає від раціо до емоціо й навпаки — і назвав це «теорією культурних хвиль». Як бачимо на синусоїді, цей стильовий маятник часом робить кульбіти у вигляді підстилів, та загалом спостереження слушне. Літературний стиль — щось на кшталт настрою, притаманного людині в ту чи іншу пору року, тільки за Чижевським їх не чотири, а як на екваторі, дві: раціональна, аполлонічна, яка прагне цілісності, статичності, гармонії, світла, спокійної величі й шляхетної простоти, та романтична, діонісійська, що тяжіє до мороку, незавершеності, переобтяженості, внутрішньої суперечливості, динамізму, химерності й мінливості.

Лоехар. Аполлон Бельведерський (120 р. н.е.)
Пітер Пауль Рубенс. Бахус (1638-1640 рр)

Європейський літературний канон, що не дивно, європоцентричний, тож говорячи про античну, тобто древню літературу, зазвичай мають на увазі давньогрецьку від Гомера й давньоримську від Теренція, хоч насправді усе почалося не з них, а зі стародавніх шумерів, єгиптян, аккадів, хетів, вавилонян і китайців. Найпершим відомим на ім’я письменником була аккадська поетка й священиця, тобто жриця Енхедуанна (ХХІІІ ст. до н.е.).

Якщо антична література тісно пов’язана з міфологією, яка слугувала сюжетною канвою епосу, із музикою, яка акомпанувала поезії, та з театром, який втілював на сцені драму, то головними компаньйонами середньовічної літератури були сама античність, християнство та фольклор. Виникають нові держави, які потребують своєрідних свідоцтв про народження — письмових пам’яток народною мовою на основі народної творчості, а релігійні тексти незгірше за релігійні війни допомагають постулювати власну ідентичність на противагу чужій іншості.

Література Відродження апелює до ідеалізованого елліністичного світу. Із середовища гуманістів, які подекуди ставлять Платону свічки, мов святому, виростає новий соціальний креативний клас — інтелігенція. Книга, яка в добу Середньовіччя здобула форму пергаментного кодексу, перероджується знову: стає паперовою і друкованою, тому тепер читають більше — більше й пишуть. У цей урожайний час з’являються центральні автори кількох національних канонів.

Девід Тенірс-Молодший. Memento mori (XVII ст.)

Література Бароко вирує: поезія модна як ніколи досі. У жіночих салонах нарощують не нігті, а авторитет, формують не зачіски, а пабліситі, декламуючи власні твори. Сам світ митці сприймають як Книгу і, як це властиво молодшим поколінням, взорують не на оптимістичних батьків, а на похмурих дідів, тому відроджують готику й «пам’ятають про смерть». При цьому барокові письменники створюють не лише нові жанри, а й цілісінькі підстилі: маринізм, гонгоризм*, евфуїзм**. Українське бароко найтривкіше й найпродуктивніше: у нас поруч з усією цією вишуканою пишнотою спокійнісінько співіснує бароко низове — бурлескне до непристойності.

*гонгоризм — напрям в іспанській бароковій літературі XVII століття; поезія гонгоризму характеризується заплутаністю, складністю побудови.

**евфуїзм — пишний, вишуканий стиль англійської прози, що характеризується великою кількістю художніх засобів і прийомів

Раціоналізм, матеріалізм, скептицизм — риси, культивовані добою Просвітництва, за якої, одначе, найрозкутіше почувалися спірити, месмеристи, маги, окультисти та релігійні шахраї всіх сортів. Назва популярного натоді класицизму походить від латинського слова «взірцевий», що вповні окреслює, як себе позиціювали представники цього стилю. У драматургії порушення класицистичного закону єдності часу, місця й дії знаменувало естетичний бунт романтиків.

Романтична література — романтична, тобто вона сповідує культ почуттів, але цим не вичерпується. На епоху романтизму припадають процеси націєтворення більшості європейських держав, плекання історичної пам’яті, ба навіть історичні містифікації: шотландські «Пісні Оссіана», чеські Краледворський і Зеленогорський рукописи, наша «Історія русів»… То були часи, коли література пробувала замінити історію, а фейки створювали зі шляхетною метою, — і її почасти досягали. Інші принади романтизму — гротеск і містика, позичені у стилю бароко та його попередників.

Реалізм, навпаки, постановив собі правдиве зображення дійсності: література наче спробувала заперечувати саму себе, не творячи власну реальність, а імітуючи дійсність. Стадією реалізму, таким собі відростком став натуралізм, винайдений Емілем Золя, що взяв цю ідею з… медицини.

Доба fin de siècle, або Прекрасна епоха, кінця ХІХ — початку ХХ ст., ознаменована цілим вибухом -ізмів та -измів під загальною назвою модернізм: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неореалізм, авангардизм, футуризм, імажинізм, акмеїзм, сюрреалізм, дадаїзм, декаданс… сподіваюся, нікого не забула. В укрліті модернізм спалахував і згасав хвилями — йому присвячено блискучу монографію Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі».

А притаманний постмодернові постмодернізм — це… це коли гра, іронія, алюзії та інтертекст, як у назві цього уроку. Про них читайте в нових уроках 😉