Ця книжка – суцільний згусток болю і жалю. Тут слова про любов, яка не має геппі-ендів, про смерть, яка щодня забирає життя молодих синів, чоловіків, наречених, батьків. Про війну, яка руйнує душі, сім’ї, будинки, міста, країни.
Це не перша книжка Ольги Деркачової, яку я прочитала. Письменниця – справжній митець слова. Вміє достукатись. Деркачова – лауреат численних літературних премій і за сумісництвом викладачка Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. Читаючи її книжки, завжди думаю, як же пощастило її студентам, бо спілкуватися з письменником на парах – це дорогого вартує і спонукає здобувати професію скрупульозніше. Як виявилося, саме студенти, які захотіли прочитати щось про любов студентки і викладача, надихнули її на один із романів – «Крамниця щастя» (читала про це в одному з інтерв’ю письменниці).
«За лондонським часом» — книжка, де кожне оповідання наче відчайдушний крик душі. На сторінках ви знайдете знедолених жінок, які втрачають своїх ненароджених дітей, наречених, які так і не виходять заміж. А ще тут відверті сцени інтимного характеру, але не зефірно-ванільні замальовки — тут про секс, як тваринний інстинкт.
Зґвалтування, побої, знущання, зрада – про це мало хто пише, більшість уникає незручних тем, намагаючись не привертати увагу до соціальних проблем, з якими, за статистикою, в реальному житті зустрічається кожна третя жінка. Можливо, хтось серед героїв оповідань відшукає і свою історію, яка наштовхне на думку, що можна жити й без цих кайданів. Дасть зрозуміти, що геппі-енд — це результат непростої роботи і часто саме роботи над собою.
«Війна стає роботою»
Книжка поділена на дві частини – в одній живуть янголи, а в іншій люди. Я читала її на диво довго, але не тому, що нудно чи нецікаво. Ні, причина в іншому – читати було боляче. Мені важко сприймати фразу, що війна вже стала роботою. Втім, це правдива фраза. Важко читати про малюків, яких не люблять батьки, про дітей, які питають в батьків чому чужі люди викрикують, що Крим — їх. Тут немає зайвих слів, все чітко й лаконічно. Без прикрас.
В цій книжці головні герої – жінки, зрештою у війни ж теж жіноче обличчя. Іноді жінка беззахисна і налякана, часом сильна й зі сталевими нервами, деколи ніжна або палка коханка. Якою вона буде в цю хвилину, залежить від чоловіка, який поряд, навіть, якщо це маленький хлопчик.
«Повертайся. Зі щитом. Не на щиті. Нам інакше не можна!» – хочеться прокричати вслід хлопцям. Хочеться прошепотіти Богу на вухо, щоб почув і напоумив всіх своїх нерозумних дітей. А, можливо, якщо в новорічну ніч загадати всім-всім таке бажання, то воно обов’язково здійсниться?
Так хочеться, щоб війна залишилась тільки на папері і щоб про неї читали в минулому часі.
Для кого ця книга? Хто її потенційний читач? Вона для всіх українців і українок, для всіх, хто хоче миру. Для того, щоб побачити інший бік прози Деркачової, раджу «Крамниця щастя» та «Дім Терези».
12 thoughts on “Кожне оповідання – крик душі: рецензія на книгу Ольги Деркачової «За лондонським часом»”