Фото Жені Перуцької
Якщо ви регулярно читаєте українські переклади коміксів, ви ймовірно мали справу з перекладами Ярослави Стріхи, якщо ви слідкуєте за англомовним інтелектуальним нон-фікшном чи британською класикою ХХ століття – ви також знайомі з роботами цієї перекладачки. Людина, завдяки якій Арта Шпіґельмана («Маус», «Комікс у музеї сучасного мистецтва»), Кейт Аткінсон («Руїни Бога», «Життя за життям»), Алана Мура («Вартові») та багатьох інших можна читати українською.
У розмові Ярослава Стріха розповідає, як вона встигає перекласти понад 15 книжок на рік, скільки заробляють перекладачі в Україні та чому насправді в перекладача завжди більше аргументів, ніж у критика.
Як ви вирішили стати перекладачкою?
Буває, текст так подобається, що хочеться витатуювати його собі на лобі чи з’їсти, а лікарі ж забороняють їсти тексти. І доводиться шукати якийсь здоровий і соціально незасуджений спосіб взаємодії з цим текстом. Переклад – це найбільша близькість із текстом, тому що ти розбираєш текст на запчастини, дивишся, як він працює, шукаєш, як можна відтворити певний ефект засобами твоєї мови. Це все від жадібної любові до тексту.
У 12 років я прочитала фентезі, яке мені шалено сподобалося – це була «Печера» Дяченків. Я почала його перекладати в зошиті, відчитуючи, певно, не все, що хотіли сказати автори. Відтоді моє життя суттєво покращилося: тепер хороші тексти мені довіряють, і не треба писати в зошиті ручкою.
Потім був «Володар перснів», якого я не пробувала перекладати, але перечитала всі переклади українською, російською та польською. Мені було 15, і я була не менш обсесивна, ніж зараз. Переклади були різні: від радикально одомашнюваних (у російській перекладацькій школі багато текстів змінюють під слов’янський епос імена, прізвища, стилістику) до форенізуючих текстів, які зберігають ефект чужості й давності.
Читаючи все це розмаїття, я почала думати, скільки в перекладача карт у руках, наскільки по-різному можна повестися з текстом, і яке є розмаїття інтерпретацій, від яких залежить кінцевий вигляд тексту.
Якби мене цікавила субстанція тексту, я би писала щось своє. А оскільки мене цікавлять стилістичні «фінтіфлюшечки» і можливості викрутити мову так, щоб із неї витиснути трошки додаткових смислів, – обрала переклад.
Скільки років ви працюєте з перекладом книжок?
Активно працюю років п’ять. Здається, що я всюди, я працюю в різних жанрах. Тому хай би чим людина цікавилася, у неї є загроза натрапити на щось, із чим я працювала.
Як ви ставитеся до локалізації? У фейсбуці це один з улюблених предметів суперечок.
Існує кілька підходів, однаково легітимних і старих, як історія перекладів. Дискусія про одомашнення перекладу чи збереження флеру оригіналу зав’язується, щойно європейська цивілізація починає рефлексувати переклад. Німецькі романтики Шлегель і Ґьоте стояли на протилежних барикадах. Шлегель говорив, що потрібно зберігати чужість тексту: оригінальний синтаксис, граматику – щоби читач опинявся мандрівником у чужій землі. А протилежний підхід стверджує, що жарт треба перекладати жартом, а ідіому – ідіомою, щоби здавалося, ніби перед читачем текст, створений у межах його культури. У кожного з цих підходів є свої плюси та мінуси, ти в будь-якому разі щось втрачаєш і щось набуваєш. Тут уже кожен із нас вирішує, із якими втратами можеш дивитися собі в очі.
Я радше з тієї школи, яка одомашнює. Якщо мені здається, що топонім промовистий і там є гра слів, я буду це перекладати. Із реаліями теж доводиться щоразу по-різному вирішувати питання. От, щойно переклала комікс «Монстриця», де світ – азійський ф’южн. Питання: що робити зі звертанням «леді»? У нас це «леді» прив’язане до англійської, а в коміксі ж не європейське середньовіччя – фентезі незрозумілої епохи в Азії. Тож викручувалися з «пані». У будь-якому разі ти керуєшся оригіналом і своєю інтерпретацією оригіналу. Вирішуєш, що хотів сказати автор у кожному окремому випадку.
А щодо набуттів перекладу. Що робите зі словами, у яких немає українських відповідників? Якось ви розповідали, що в «Зрозуміти комікси» Скотта Макклауда була термінологія, якої в нас не існує.
Там, де в Скотта Макклауда гра слів, у нас її не може бути, тому що слово «gutters» ввійшло як англіцизм. Ідеться про простір між панелями в коміксі, де в автора ці «gutters» водночас є і елементом дизайну сторінки – і канавами з кров’ю. Тут алюзія до «Вартових», що починаються з репліки Роршаха «Канави переповнюються кров’ю». Так само в Скотта Макклауда ці канави між кадрами переповнюються кров’ю, і ця кров на руках у читача, який мусить додумати в коміксі дію, поєднавши статичні кадри в одну оповідь. Це була паскудна ситуація, де ти безсила.
Є цілі стилістичні пласти, які в англійській розвиненіші, ніж у нас. Англійська дуже ієрархічна, й там за стилем чітко видно, що це розмова середнього класу, а це – вищого.
Якби мене цікавила субстанція тексту, я би писала щось своє. А оскільки мене цікавлять стилістичні «фінтіфлюшечки» і можливості викрутити мову так, щоб із неї витиснути трошки додаткових смислів, – обрала переклад.
А в нас часто все закінчується на суржикові й академічній українській.
Із суржиком насправді легко схибити, як і з будь-яким соціолектом. Один із найвідоміших прикладів суржику — в українських перекладах із серії про Гаррі Поттера. Віктор Морозов перекладає Мелфоя суржиком, підкреслюючи, що він «гопота на районі». В оригіналі ж цей ефект чужості персонажа створений не класовим зниженням, а класовим підвищенням. Драко з аристократії, і він говорить класово маркованим соціолектом. Меседж Ролінґ полягає в тому, що людина з аристократії не обов’язково не буде повним мудаком. І навпаки, якщо людина говорить, як геть неосвічений чувак від землі – Геґрід – він може не бути поганою людиною, просто в нього не було грошей на круту професійну освіту, яка дала б цей аристократичний соціолект. Натомість в українському перекладі Мелфой радикально знижений суржиком, а Геґрід говорить гуцульською, що для багатьох є літературним діалектом – як в книзі «Тіні забутих предків».
У нас на львівському форумі був круглий стіл про те, що робити з діалектами й суржиком у перекладі. Марта Госовська розповідала феєричні історії про цю класову стратифікацію, бо вона перекладала «Спостерігаючи за англійцями» Кейт Фокс. Там «sofa», «couch», «banquette» – синонімічний ряд на позначення дивану має чіткі маркери. Кожне з цих слів тягне за собою якісь ампліфікації. Перекладаючи українською, вона складала цілі списки синонімів, і розпитувала знайомих: «Вам не здається, що слово “бамбетель” вище класом, ніж “лавочка”?».
Коли ви перекладаєте комікси, маєте зважати ще й на візуальну складову. Хто керує тим, як має виглядати текст і скільки в ньому має бути знаків?
Справді, репліка за довжиною мусить приблизно збігатися з оригіналом, щоб слова вмістилися в простір на малюнку. Я сама підраховую в процесі. Буває, так красиво фразу завернула, підібрала ідіому, яка ідеально на місці, а потім виявляється, що в оригіналі 78 знаків, а в тебе 164. За цим процесом у «Рідній мові» стоїть Марія Шагурі, яка вичитує верстку. Якщо фраза сильно випадає за довжиною, вона шукає, як можна змінити порядок слів і перетасувати фразу, щоби вона вмістилася. Там ціла наука. Якщо овальний бабл, він має починатися з короткого слова й закінчувався коротким словом тощо. Я іноді забуваю ці штуки.
У дизайнерів фантастична робота. Бувають написи, які вмальовані у фон. Над «Вартовими» працювала шедевральна графічна команда, там увесь простір записаний: вивіски, постери, плакати, газети. І перекласти ці написи – це ще півбіди. Усе це треба перемалювати, підібрати шрифт, а часто затерти й малювати з нуля. У перекладах коміксів є неоспівані герої, які заслуговують великої пошани – люди, які віртуозно адаптують словесну складову тла й роблять це так, щоби в читача не витікали очі.
Ви часто пишете на фейсбуці й гудрідс про перекладене чи прочитане. Що останнім часом захопило найбільше? Розкажіть трохи детальніше не про враження від читання книжки, а саме про роботу над нею.
Із кожним текстом проводиш багато часу, тож навіть якщо він спершу дратує чи робота над ним важко йде – його все одно починаєш любити. Це як родичі: не всі вони однаково прості, серед них є відверто складні для тебе люди, які труться об твої мозолі своїми мозолями. Але від них ти нікуди не дінешся. Так само й із текстом – сидиш над ним два місяці, і він стає частиною твоєї ментальної географії.
Особливо глибокі почуття за останній рік у мене були до «Мауса» Арта Шпіґельмана. Це комікс про Голокост, де герої зображені різними тваринками. Я ніжно любила цей текст ще до того, як мала його перекладати. Я довго ниділа багатьом видавцям: «Купіть права на “Мауса” – хороший текст, потрібний текст, ми всі посттравматики». Текст справді важливий, у нас же не проговорена ця травма другого-третього покоління. Ми всі виховані людьми, які пережили якусь травму. Багато речей вони сприймали як стратегію виживання, а ми вже сприймаємо як даність. Насправді це ніфіга не даність і ці речі ненормальні, вони – сліди трагедії у свіжому історичному минулому.
«Волден» Торо також був абсолютно пекельним текстом для роботи – найдавніший текст, із яким мені доводилося працювати. Його автор – інопланетянин, я не розумію, як він думає. Треба його довжелезне речення розкрутити й зрозуміти, що в нього в голові пріоритетне, і як це відтворювати. Я згадала, що Лишега захоплювався саме цим текстом і перекладав щось із щоденників Торо. Подумала, що буду читати Лишегу і надихатися. Стилістично вони дуже різні, але в суб’єктній позиції є щось схоже й медитативне. Насправді на переклади Лишеги я не дивилася, бо це складна перекладацька ситуація, у якій я не хотіла опинитися – коли є сильний і явний попередник-суперник. Скажімо, так у Андрія Содомори, який веде діалог, із одного боку, із античною традицією й максимально точно відтворює її формальну своєрідність – а з іншого боку, із сильними попередниками штибу Миколи Зерова – нехай вони й менш точні. Звісно, анітрохи не порівнюю ситуацію з масштабами роботи Андрія Содомори – просто така напруженість може виникнути саме з давніми текстами.
Колись ви робили добірки книжок. Чому це почалося й чому не пишете зараз?
Рушієм цього стала Іра Троскот, людина величезної сили й структурного мислення. Вона весь час робить класні масштабні проєкти. Їй здалося, що буде здорово зробити колонку, де низка людей, які читають більше, ніж середнє по палаті, розповідатимуть про прочитане за місяць. Я останнім часом випала з рубрики, але дуже люблю її читати, бо всі ми любимо зазирати на чужі полиці. Коли приходимо в гості, відразу йдемо до книжкової шафи, хоча це й недостатньо репрезентативно, бо на полицях може осісти багато нечитаного: подарованого та імпульсивних покупок. Тому я люблю рубрики, де можна стежити, що людина читає. Там може бути щось непричесане: бестселер, який був у книгарні зі знижкою або видавництво роздавало на шару.
Наскільки велика ваша домашня бібліотека? За яким принципом ви збираєте книжки?
Я виросла у квартирі, де було близько 10 тисяч книжок, там їх збирали три покоління читачів. Ці книжки нагромаджувалися, виживали всіх із квартири – з чотириметровою стелею. Якось я ледь не полягла за Вітчизну – на мене буквально звалилася підшивка журналу «Вітчизна» за 1982-1989 роки згори шафи, із висоти тих самих чотирьох метрів.
Очевидно, у цій ситуації я була приречена обсесивно збирати книжки. Думала, мене трохи відучить поїздка на аспірантуру в Америку. Життя на два континенти мусить спонукати легше розставатися з книжками, але ж це жахливо! І ніби розумієш, що конкретну книжку вже не прочитаєш, це слід твоєї альтернативної інтелектуальної біографії – коли ти могла вирости, скажімо, спеціалісткою зі сучасного мистецтва. З цією колишньою собою треба мирно розпрощатися, і це було боляче.
У теперішній квартирі книжки нагромаджуються, мені приємно від їхнього сусідства. Звісно, я не буду перечитувати їх щодня. Але мені приємно від думки, що в мене стоїть десяток томиків листування Чикаленка, тому що там химерні люди зламу століть. Так усе воно починає мене потроху виживати з квартири.
Життя на два континенти мусить спонукати легше розставатися з книжками, але ж це жахливо! І ніби розумієш, що конкретну книжку вже не прочитаєш, це слід твоєї альтернативної інтелектуальної біографії – коли ти могла вирости, скажімо, спеціалісткою зі сучасного мистецтва.
У багатьох перекладачів є умовні списки текстів чи авторів, із якими вони б хотіли попрацювати. У вас усе склалося з «Маусом», ви захоплювалися «Вартовими». Про які тексти мрієте зараз?
Тут важливий фактор, наскільки ти любиш себе та здоровий сон. Наприклад, є прекрасний текст Себастьяна Баррі, він отримав премію «Costa Book Awards» 2016 року – «Days Without End». Його треба перекладати мовою Стефаника. Він про мігрантів із голодної Ірландії до Америки в ХІХ столітті, і написаний такою ж вигаданою мовою, як буковинський діалект у творах Стефаника. Для себе якийсь абзац переклала, щоб оцінити масштаб катастрофи, і зрозуміла, що це хороша перекладацька вправа для м’язів, але я люблю себе й здоровий сон.
Ніжно люблю Антонію Байєт, володарку Букерівської премії 1990 року (за роман «Possession: A Romance» – М.Б.). Це величезного культурологічного масштабу людина, яка пише довжелезні родинні саги, де крізь призму читабельного сюжету показана ціла культурологічна історія епохи: як змінювалися стосунки людей із культурою, як змінювалися інтелектуальні моди. Не найпростіший для перекладу текст. У неї завжди є якісь стилізовані під певну епоху вставки книжок, які пишуть її герої, і стилізації під різні напрямки літературознавства. Але це вже підйомний масштаб, на відміну від стилізації під Стефаника на 300 сторінок.
Я хотіла б – і повільно лежу в цьому напрямку – перекласти класика їдишного модернізму Довіда Бергельсона. У нього є роман «Opgang», де нічого не відбувається, окрім розпаду старої спільноти в містечку Рокитному Київської губернії.
У нас узагалі їдишна література – малозаповнена прогалина.
Як часто ви пропонуєте видавцям книжки для перекладу? Наскільки це взагалі поширена практика в Україні?
Очевидно, ця практика поширеніша там, де існує грантова програма підтримки перекладів. Тобто більше серед перекладачів із німецької, ніж з англійської. У англомовних текстів грантова підтримка не така розвинена, потрібно переконувати: цей текст добре продається, номер три на амазоні в надвузькій номінації, премія від спілки читачів «Бабуся автора і її подружки». Цим можна займатися, але для цього потрібна менш лінива перекладачка, ніж я. Тому безмежно вдячна людям, які знають, що я люблю якийсь текст, і мені його приносять. Марія Шагурі, координаторка перекладів коміксів у «Рідній мові», знала про мою любов до «Вартових», а Ілля Стронґовський (засновник «Видавництва» – М.Б.) підкинув «Мауса».
Думаю, рано чи пізно ти потрапляєш у якусь стереотипну нішу. Ти переклала Кейт Аткінсон, тому ймовірно впораєшся з Джуліаном Барнзом. Це не завжди працює, оскільки в кожного є свої ідіосинкразії, не кожен може вдало передати будь-яку стилістику. Цей стереотип складається не тільки з випадковості, є внесок інтелектуальної біографії також – ти не просто постійно перекладаєш цей жанр, але читаєш і розумієш його.
Скільки перекладач заробляє в Україні?
«Перекладачі в дії» нещодавно робили опитування, і роблять це другий рік поспіль. Там є приблизна вилка. Залежить від того, скільки людина перекладає.
Найбільш одіозні варіанти – це 34 гривні за сторінку (1800 знаків). Нормальний гонорар, якщо посилатися на Постанову Кабміну № 72, близько п’яти доларів за сторінку перекладу з неекзотичних мов. Далі вже залежить, скільки людина перекладає сторінок на день, і чи не влізла в кабальну угоду, де платять ці 34 гривні. Якщо є грантова підтримка, цифри можуть бути більші.
Як довго ви можете перекладати роман, скажімо, на 300 сторінок?
Як довго – та нескінченно. Як швидко – (якщо це максимально легкий текст і з автором працюєш не вперше, і я цього не рекомендую) то теоретично в місяць вкластися можна.
От зараз перекладаю четверту книжку з тетралогії Авеярд (серія «Багряна королева» – М.Б.) – «Буря війни». Це нескладний текст: підліткове фентезі, стилістичних витребеньок немає, максимально прямий текст, що створює сюжетну динаміку. Окрім того, багато тамтешніх перекладацьких проблем вирішила протягом перших томів – тому перекладається порівняно швидко. Щоправда, цей том величезний за об’ємом – понад мільйон знаків.
А є тексти, над якими зависаєш. З тим же «Маусом» було питання, що робити з мовою батька головного героя. Він говорить англійською з польським акцентом. У оригіналі цей ефект акценту зроблено синтаксисом – збережена синтаксична структура польського речення. В українському перекладі цей ефект довелося створювати не синтаксисом, тому що в нас синтаксис ближчий до польського, і порядок слів не дасть такого ефекту очуднення.
Ви рахували, скільки книжок ви переклали за рік?
Одна справа перекладати «Леонардо да Вінчі. Біографія», де більше мільйона знаків, а інша – комікс для дітей, де 10 тисяч знаків. Можна сказати, що за цей рік вийшло більш як 10 книжок (понад 17, якщо точно – М.Б.), але це книжки різного розміру.
Сергій Легеза якось розповідав, що коли він працює з довгими серіями, у нього є файл, куди записуються назви, варіанти перекладу імен, локації. Ви робите щось подібне?
Я не зробила такого чек-ліста й шкодую про це. У результаті мені треба тримати відкритими пдф-ки з усіма верстками та оригіналами й шукати, у якому з попередніх томів та чи інша назва вже звучала. Усім, хто перекладає серії: послухайте мене й не повторюйте помилок.
Поширеною помилкою при перекладі серії є не лише неозирання назад. Потрібно заглядати й наперед. Скажімо, російський радянський перекладач Фолкнера в його трилогії «Сноупс» не читав серію наперед. І коли з’являється героїня Юла Варнер, вона не подобається перекладачеві. Тож він вирішує, що треба писати, яка вона недолуга: жирна, очі ліниві, як у корови. А потім стає ясно, що ця героїня – метафорично майже божество родючості. Перекладач мусив повертатися й шукати синоніми: не «очі, як у корови», а волоока; не жирна, а пишна; не лінива, а «с ленцой».
Думаю, рано чи пізно ти потрапляєш у якусь стереотипну нішу. Ти переклала Кейт Аткінсон, тому ймовірно впораєшся з Джуліаном Барнзом.
Як ви впорядковуєте свій to-read list? Чи є категорії на кшталт «робота», «відпочинок», «самоосвіта»?
Зараз у мене читання – сфера чистого задоволення. За 12 років вищої гуманітарної освіти все моє читання було підпорядковане академічним потребам: здавати кандмінімум, писати дисертацію, слухати якісь курси. Тому зараз я бунтую: якщо хочеться читати горор – читаю. Абсолютно під настрій і без системи.
Гостро відчуваєш свою смертність і скінченність кількості книжок, які встигнеш прочитати. Я читаю на рік близько 120 книжок. Середня тривалість життя – десь 70 років. Помножуємо цю цифру на кількість прочитаного на рік – і виходить зовсім небагато. Напевно варто розподілити ці тисячі книжок, які залишаються: класику, із якою хочеш ознайомитися, щоб відчувати під собою міцний культурний ґрунт; книжки для розваги, якщо хочеться полякатися; книжки для роботи. Але це потребує більшої організованості, ніж у мене. Тому обираю настроєво й компульсивно.
Які книжки вам із нещодавно прочитаних сподобалися?
Перечитувала Данила Кіша, югославського письменника 1970-х. «Гробниця для Бориса Давидовича» – це збірка оповідань, нібито не пов’язаних між собою, про людей, які так чи інакше стають жертвами репресій у ранні роки Радянського Союзу. Про те, як донос, судовий виступ – усі ці форми говоріння про себе – стають чинниками формування ідентичності. Герої не лише знищенні фізично, їм ще й нав’язаний такий спосіб говорити про себе. У переказі книжка звучить безмежно депресивно, і вона справді така, але Данило Кіш неймовірно гарно пише. Він блискучий і казковий стиліст.
«Fly Already» – найновіша збірка оповідань ізраїльського письменника Етґара Керета, який пише короткі сюрні оповідання. Кілька з них викладені в інтернеті: тут і тут.
«65 українських шедеврів. Визнані й неявні» Діани Клочко – ArtHuss-івський альбом із цікавими несподіваними есеями про особистий канон авторки в українському мистецтві від Пекторалі аж до сучасності.
296 thoughts on “Перекладачка Ярослава Стріха: про одомашнений переклад, роботу з текстом та читання як сферу задоволення”