Як відкрити свій творчий потенціал? Автори бестселера за версією The New York Times, брати Девід та Том Келлі, напевно знають відповідь на це запитання.
Протягом років своєї роботи брати Келлі та їхня команда допомогли тисячам компаній вийти на ринок із проривними ідеями — від першої комп’ютерної миші Apple, що наблизила складну техніку до широкої аудиторії, до інкубаційного конверта Embrace Infant Warmer, завдяки якому вдалося врятувати сотні тисяч недоношених дітей в усьому світі.
Книга «Творча впевненість» зібрала і описує приклади їх найбільш помітних проектів, а також інструменти, що допомагають організаціям та командам бути більш творчими. Цього року книга вийшла у перекладі українською у видавництві «Основи».
Одна з якостей, що їх ми найбільше поважаємо в людях із творчою впевненістю, — це те, що вони ніколи не поводяться як пасивні спостерігачі. Навіть у складних ситуаціях вони не почуваються пішаками чи жертвами. Вони живуть дією. Вони самі сценаристи свого життя і завдяки цьому здатні ефективніше впливати на світ навколо. Зазвичай на шляху найменшого спротиву не треба ухвалювати надважкі рішення і входити в різкі повороти, та людям творчо впевненим цього й не треба. Вони повсякчас налаштовані щось робити. Вони впевнені, що своїми діями можуть змінити світ на краще, і тому діють. Вони визнають, що складати ідеальний план — це як чекати з моря погоди, тому просто рушають уперед, знаючи, що помилятимуться, та однаково віритимуть у свою спроможність експериментувати й дорогою корегувати курс.
Джон Кіф, головний редактор мангетенського радіо WNYC, одного дня почув, як колега скаржиться, що її літня мати частенько мусить чекати на зупинці, гадки не маючи, коли ж буде наступний автобус. Просто замисліться на хвильку: якби ви працювали в нью-йоркському транспортному управлінні й керівник доручив вам вирішити цю проблему, як швидко ви пообіцяли б дати результат? За півтора місяця? Три? Джон, який не мав жодного стосунку до міського транспорту, сказав: «Дайте подумати до вечора», — і взявся особисто вирішити проблему колеги. За добу він створив робочий прототип сервісу, який дозволяв пасажирам автобусів повідомляти номер своєї зупинки і дізнаватися, за скільки хвилин з’явиться наступний автобус, навіть якщо у них немає смартфона.
Щоб так швидко втілити ідею, Джону довелося творчо використати вже наявні послуги. За один долар на місяць він передплатив безкоштовний номер телефону в оператора Twilio, який, своєю чергою, з’єднує телефонну мережу з онлайн-сервісами. Далі він написав програмку, яка надсилає номер зупинки на сайт нью-йоркського транспортного управління, оцінює дані про швидкість руху на маршруті і місцезнаходження, отримані від автобусів, а тоді конвертує текст відповіді в голосове повідомлення. Кілька секунд — і пасажир чує повідомлення: наступний автобус, який рухається за таким-то маршрутом, за стільки-то зупинок від вас. Джон створив цю послугу за один день. Рік потому ми зателефонували на той номер і виявили, що вигадана ним хитрість працює.
Так само безстрашно Джон ставиться до своєї роботи на радіо. «На мою думку, найпростіший спосіб практикуватися в дизайнерському мисленні — це показувати, а не розповідати. Замість довгих пояснень я просто кажу, що результат можна буде побачити за тиждень», — розповів він. І його ставлення до роботи прижилося на радіостанції. У 2008 році WNYC залучила студентів d.school до пошуку свіжих ідей для майбутньої ранкової радіопередачі. Скажімо, студенти, сидячи в Каліфорнії, пропонували нові ідеї у вівторок, і того ж таки тижня їх випробовували в нью-йоркському ефірі.
Якщо вам здається, що підхід Джона Кіфа до роботи — це щось унікальне, ми радимо не недооцінювати заразність його творчої енергетики. За пару днів після того, як Том почув історію про Джона й зупинки, з ним теж сталося своєрідне прозріння. Він їхав на велосипеді додому вулицями Менло-Парку і звернув увагу, що одну стару зупинку знесли, а замість неї встановили нову, зелену, на сонячних батареях. Та в діжці меду такого важливого громадського починання була й ложка дьогтю — зупинку встановили не там. Нова зупинка, на відміну від старої, на два метри видавалася поперек доріжки, протоптаної піхотою й проїждженої велосипедною кавалерією учнів середньої школи неподалік. Томові не йшло з голови, що тільки-но настане осінь, півтонне металеве одоробло, яке наполовину перегородило собою доріжку, спричинить хаос на звичному для школярів маршруті.
Том міг би поїхати собі далі, скоса глянувши на таке недбальство й безсило знизавши плечима, бо «з комунальниками боротися собі дорожче». Міг би, якби не свіжі спогади про автобусну історію Джона Кіфа. Том зупинився, сфотографував зупинку з різних ракурсів і того ж таки вечора надіслав знімки на електронну пошту мерії, не дуже сподіваючись на відповідь. Це було перше звернення до виборного органа місцевої влади у його житті. І от о десятій ранку наступного дня Том отримав від мера бадьору відповідь, мовляв, вона залучила до обговорення чиновника, відповідального за облаштування громадського простору. Минув тиждень, і дорогою до роботи Том побачив, як величезний кран пересуває зупинку на старе місце.
До чого ми ведемо? Перший крок до творчості — це найчастіше відмова від ролі пасивного спостерігача і перехід від думок до дії. Трохи впевненості у власних творчих силах — і іскру позитивних змін у світі запалено. Тому коли наступного разу ви скажете «Було б добре, якби…» — зупиніться, згадайте про Джона Кіфа і скажіть собі: «А раптом із цим можна впоратися до вечора».
213 thoughts on “Перейти від думок до дії: уривок з книги «Творча впевненість»”