Перейти от мыслей к действиям: фрагмент из книги «Творча впевненість»

Как раскрыть свой творческий потенциал? Авторы бестселлера по версии The New York Times, братья Дэвид и Том Келли, наверняка знают ответ на этот вопрос.

В годы своей работы брать Келли и их команда помогли тысячам компаний выйти на рынок с прорывными идеями — от первой компьютерной мыши Apple, что приблизила сложную технику к широкой аудитории, до инкубационного конверта Embrace Infant Warmer, благодаря которому удалось спасти сотни тысяч недоношенных детей во всем мире.

Книга «Творча впевненість» собрала и описывает примеры их наиболее заметных проектов, а также инструменты, помогающие организациям и командам быть более творческими. В этом году книга вышла в переводе на украинский в издательстве «Основи».

С 24 по 30 сентября в рамках акции «Книга тижня» на Yakaboo вы можете приобрести книгу «Творча впевненість» со скидкой в 20%. А чтобы вам было легче определиться, публикуем фрагмент из нее.

Одна з якостей, що їх ми найбільше поважаємо в людях із творчою впевненістю, — це те, що вони ніколи не поводяться як пасивні спостерігачі. Навіть у складних ситуаціях вони не почуваються пішаками чи жертвами. Вони живуть дією. Вони самі сценаристи свого життя і завдяки цьому здатні ефективніше впливати на світ навколо. Зазвичай на шляху найменшого спротиву не треба ухвалювати надважкі рішення і входити в різкі повороти, та людям творчо впевненим цього й не треба. Вони повсякчас налаштовані щось робити. Вони впевнені, що своїми діями можуть змінити світ на краще, і тому діють. Вони визнають, що складати ідеальний план — це як чекати з моря погоди, тому просто рушають уперед, знаючи, що помилятимуться, та однаково віритимуть у свою спроможність експериментувати й дорогою корегувати курс.

Джон Кіф, головний редактор мангетенського радіо WNYC, одного дня почув, як колега скаржиться, що її літня мати частенько мусить чекати на зупинці, гадки не маючи, коли ж буде наступний автобус. Просто замисліться на хвильку: якби ви працювали в нью-йоркському транспортному управлінні й керівник доручив вам вирішити цю проблему, як швидко ви пообіцяли б дати результат? За півтора місяця? Три? Джон, який не мав жодного стосунку до міського транспорту, сказав: «Дайте подумати до вечора», — і взявся особисто вирішити проблему колеги. За добу він створив робочий прототип сервісу, який дозволяв пасажирам автобусів повідомляти номер своєї зупинки і дізнаватися, за скільки хвилин з’явиться наступний автобус, навіть якщо у них немає смартфона.

Щоб так швидко втілити ідею, Джону довелося творчо використати вже наявні послуги. За один долар на місяць він передплатив безкоштовний номер телефону в оператора Twilio, який, своєю чергою, з’єднує телефонну мережу з онлайн-сервісами. Далі він написав програмку, яка надсилає номер зупинки на сайт нью-йоркського транспортного управління, оцінює дані про швидкість руху на маршруті і місцезнаходження, отримані від автобусів, а тоді конвертує текст відповіді в голосове повідомлення. Кілька секунд — і пасажир чує повідомлення: наступний автобус, який рухається за таким-то маршрутом, за стільки-то зупинок від вас. Джон створив цю послугу за один день. Рік потому ми зателефонували на той номер і виявили, що вигадана ним хитрість працює.

Так само безстрашно Джон ставиться до своєї роботи на радіо. «На мою думку, найпростіший спосіб практикуватися в дизайнерському мисленні — це показувати, а не розповідати. Замість довгих пояснень я просто кажу, що результат можна буде побачити за тиждень», — розповів він. І його ставлення до роботи прижилося на радіостанції. У 2008 році WNYC залучила студентів d.school до пошуку свіжих ідей для майбутньої ранкової радіопередачі. Скажімо, студенти, сидячи в Каліфорнії, пропонували нові ідеї у вівторок, і того ж таки тижня їх випробовували в нью-йоркському ефірі.

Якщо вам здається, що підхід Джона Кіфа до роботи — це щось унікальне, ми радимо не недооцінювати заразність його творчої енергетики. За пару днів після того, як Том почув історію про Джона й зупинки, з ним теж сталося своєрідне прозріння. Він їхав на велосипеді додому вулицями Менло-Парку і звернув увагу, що одну стару зупинку знесли, а замість неї встановили нову, зелену, на сонячних батареях. Та в діжці меду такого важливого громадського починання була й ложка дьогтю — зупинку встановили не там. Нова зупинка, на відміну від старої, на два метри видавалася поперек доріжки, протоптаної піхотою й проїждженої велосипедною кавалерією учнів середньої школи неподалік. Томові не йшло з голови, що тільки-но настане осінь, півтонне металеве одоробло, яке наполовину перегородило собою доріжку, спричинить хаос на звичному для школярів маршруті.

Том міг би поїхати собі далі, скоса глянувши на таке недбальство й безсило знизавши плечима, бо «з комунальниками боротися собі дорожче». Міг би, якби не свіжі спогади про автобусну історію Джона Кіфа. Том зупинився, сфотографував зупинку з різних ракурсів і того ж таки вечора надіслав знімки на електронну пошту мерії, не дуже сподіваючись на відповідь. Це було перше звернення до виборного органа місцевої влади у його житті. І от о десятій ранку наступного дня Том отримав від мера бадьору відповідь, мовляв, вона залучила до обговорення чиновника, відповідального за облаштування громадського простору. Минув тиждень, і дорогою до роботи Том побачив, як величезний кран пересуває зупинку на старе місце.

До чого ми ведемо? Перший крок до творчості — це найчастіше відмова від ролі пасивного спостерігача і перехід від думок до дії. Трохи впевненості у власних творчих силах — і іскру позитивних змін у світі запалено. Тому коли наступного разу ви скажете «Було б добре, якби…» — зупиніться, згадайте про Джона Кіфа і скажіть собі: «А раптом із цим можна впоратися до вечора».

 

(Visited 238 times, 1 visits today)