#ДвіДумки Джон Фанте «Спитай у пилу»

«Спитай у пилу» — найвідоміший роман американця італійського походження Джона Фанте. Це один із так званих «романів з ключем», бо в багатьох описаних у творі подіях вгадується сам Джон. Твір став натхненням для Чарлза Буковскі, а тепер його мають змогу прочитати і українські читачі у перекладі Юрія Паустовського (видавництво «Книги-ХХІ»). Прочитали його і оглядачки блогу Yakaboo, про що вже мають #ДвіДумки.

Оглядачки

Юлія Дутка: Американська література – моя найулюбленіша. Люблю шепіт пустелі, ревіння двигунів та скажений ритм життя людей, які вірять, що всього можна досягти своєю працею. Якщо мені потрібно буде вибрати десятку улюблених авторів, то сім з них будуть американцями, чи знайдеться там місце для Фанте – після прочитання одного роману важко сказати.

Віталіна Макарик: Відкривати нових авторів – це одна з насолод, які мені дарує читання видавничих новинок. Про Джона Фанте я досі не знала майже нічого – крім того, що ось цей роман, «Спитай у пилу», кілька років тому було екранізовано (але фільм теж досі не бачила). Але коли дізналася, що головний герой роману – письменник, і він – альтер-его самого автора, зрозуміла, що нам судилося нарешті познайомитися. Романи про літераторів, реальних чи вигаданих, я аж ніяк не можу пропустити!

«Песик засміявся»

Віта: «Спитай у пилу» – це, по-перше, прекрасна, жива й іронічна замальовка з життя «творчої молоді» Америки міжвоєнних років. Молодий письменник Артуро Бандіні приїхав у Лос-Анджелес, щоб стати відомим і успішним, як і десятки братів по перу до і після нього. Він уже пригледів на бібліотечній полиці місце, де стоятимуть його книжки. Лишилося небагато – взяти і хоча б одну книжку написати. Бо поки що в майбутнього автора бестселерів є лише одне опубліковане в журналі оповідання – «Песик засміявся», і журнал із цією публікацією Бандіні чи не кожному зустрічному тицяє. Дехто навіть читає і хвалить, а дехто цим текстом відверто нехтує. Гроші тануть, борги ростуть, а Бандіні досі не може приєднатися хоча б до когорти невизнаних геніїв – бо ніяк не може написати бодай щось путнє.

На мою думку, його проблема не у відсутності таланту, а в цілковитому нерозумінні, що з цим талантом робити. Іноді йому вдається створювати хороші художні тексти, пишучи листи – але сам він цього навіть не помічає. Можливо, річ у тому, що Бандіні більше хоче стати відомим і успішним письменником, аніж розповісти якусь конкретну історію у своєму романі. А ти як гадаєш, Юлю?

Юля: Думаю, коли плутаєш мету (написати книжку, розповісти історію) і її побічні продукти (славу, визнання), то може вийти, як з Бандіні. Так само кажуть, що великих грошей не заробиш, коли мислитимеш тільки категоріями купюр, валюти й збагачення… Прославитись – це прекрасно, звісно, але література – це не вірусний ролик на YouTube, який на кілька днів робить людину впізнаваною, а систематична та важка праця. Дозволю собі навести цитату з «Книги Балтиморів», яка вустами дядечка Сола гарно ілюструє цей феномен: «Слава – це тільки одяг. І той одяг урешті стає замалим, зношується або ж його крадуть в тебе. Головне – це те, який ти голий». Тобто, який ти письменник, як і що ти можеш розповісти читачам.

Артуро може і вміє писати, але йому бракує організованості. Тексти рвуться з нього, хочуть на волю, та потрібен якийсь моральний стрибок, який зробить хаос осмисленим, спрямує його у правильне русло. Можливо, хлопець надто молодий, наївний і недосвідчений. Можливо, йому потрібен чарівний копень в дупу, знак з неба чи муза. Але як персонаж і творець Бандіні – дуже симпатичний, бо ми бачимо, як він росте. Пил і спека ЕлЕю його не поглинає і не плавить. Він себе шукає, і ці пошуки матимуть результат. ⠀

Мексиканська принцеса

Юля: Артуро Бандіні ніколи не був з жінкою і комплексує з цього приводу. Коли друзі зважились, він залишився осторонь. Тому він шаріється перед мандрьохами, які не проти заробити копійку з симпатичним молодиком, тому з головою пірнає у захоплення, яке здається таким нелогічним (хоча в кого з нас перше кохання було адекватним…). Мексиканська принцеса Камілла, офіціантка занюханої кнайпи, де навіть каву не можуть нормально зварити (Артуро жаліється, та все одно замовляє), гнучка, мов кішка, і весела, як ціла команда КВК. Враження псують тільки зношені сандалі, але з ними вона така метка і прудка.

Вони гасають поночі на шаленій швидкості – 30 км/год – це вам не жарти, купаються в океані, а потім сохнуть на одній ковдрі, і, здається, могли б цілком бути гарною парою. Мексиканка та американець з італійським корінням – люди з гарячою кров’ю та молодими серцями, але… Це кохання відчуває тільки він, для неї ж це просто пригода, можливість розігнати молоду кров, поки той, хтось сниться їй ночами, вперто не хоче прийняти любов. Віто, як ти думаєш, що відчувала Камілла до Артуро?

Віта: Суміш цікавості, зневаги, гніву і дрібки захоплення – мабуть, приблизно отакий коктейль емоцій. Камілла – запальна і «гаряча» штучка, гонорова, як справжня принцеса, але й зацькована, як звичайна мексиканська офіціантка. Артуро її одночасно й інтригує, і бісить. Каміллі лестить його увага й обурює його нерішучість. А ще вона розуміє, що він може допомогти їй завоювати серце того, кого вона справді кохає.

Любовні стосунки у цьому романі – не лінійна історія і навіть не звичний трикутник. Скоріше, це якась незамкнена крива, де кожен хоче якоїсь любові чи бодай приязні від людини, яка того дати не може або не хоче. У житті Бандіні – у тому його відрізку, який припадає на час дії роману – Камілла – не єдина жінка. Є й інша, яка зрештою наповнила його дні (і, що найважливіше, його тексти) більшим і глибшим сенсом. Але тужить він за Камілою – не стільки реальною офіціанткою у стоптаних гуарачах, скільки мексиканською принцесою із мрій, виплеканим уявою фантомом, який розчинився між піску і пилу пустелі.

Справжній американець

Віта: Сперечатися про те, хто більший американець у мультинаціональній країні, якою завжди були Сполучені Штати Америки, – справа невдячна, але вона чомусь викликає неабиякий азарт. Для Артуро Бандіні, нащадка італійських мігрантів, чомусь конче важливо донести до оточуючих, що він – таки справжній американець. Можливо, через неприязнь квартирної хазяйки, яка недвозначно зауважила, що у її будинку мексиканцям та євреям не раді. Можливо, це спосіб самоствердитися і зцілитися від дитячих травм.

Так чи інак, а у свідомості Артуро Бандіні, як, очевидно, і сучасників цього героя, бути американцем – значить мати більше прав і свобод, не лише юридичних, а й неписаних, суспільних. Це значить бути особою, яка має певний кредит довіри, респектабельність, міцніші, ніж у нелегальних або просто недавніх іммігрантів, позиції в очах громади.

Юля: Здавалось би, що може закинути мексиканці американець італійського походження, якому батьки навіть дали ім’я на рідний манір? Але Артуро дозволяє собі кепкувати з Камілли, мовляв, вона гірша за нього, нижча, смаглявіша, емігрантка-заробітчанка. Трохи нагадує сучасну риторику Дональда Трампа, яких хоче зводити стіни та нервувати сусідів… Хоча, мені здається, що це в Бандіні такий захисний механізм: він сам хоче переконати себе, що не має кохати цю жінку, що вона не варта його почуттів. Чому? Та тому що мексиканка, а їм не можна довіряти. Він – письменник, а вона – всього лиш офіціантка у рваних гуарачах.

Та водномить негідниця перетворюється на принцесу, повелительку пустелі і океанських хвиль, войовницю, яка спіймала вітер за хвіст і мчить разом з ним. Артуро любить і не любить, щоразу все більше заплутуючись у своїх почуттях. Та все ж він трохи кращий за неї, він – білий американець. Його походження не видає смаглява шкіра чи співучий акцент. У ті часи расизм вважався цілком нормальним явищем, частиною національної традиції.

Пряма мова

«Я сів за друкарську машинку. Дуже шкода було Артуро Бандіні. Часом кімнатою пролітала якась ідея. Наче біла пташечка – нікому не бажала шкоди, навпаки, хотіла мені допомогти, добра пташечка. А я ловив її й так молотив бідолашною по клавішах, що вона одразу й подихала у мене на руках».

 

«Ой, Камілло, бідна дівчинко! Поверни мені мою змучену душу! Поцілуй мене, бо зголоднів я вже без хліба з безкраїх мексиканських полів. Дай вдихнути роз’ятреними ніздрями аромати загублених міст, дай мені померти, торкаючись ніжних вигинів твоєї шиї, наче півзабутих білих південних берегів. Візьми тугу цих тривожних очей і розвій по вітру, що гуляє кукурудзяними полями, бо я кохаю тебе, Камілло, й ім’я твоє священне, ім’я хороброї принцеси, яка не побоялася померти за своє нерозділене кохання».

 

«У кінці жовтня я отримав відкорегований текст свого роману для підтвердження. Купив машину, «Форд» 29-го року. Відкидного даху не було, зате ганяв він швидше вітру. Коли перестало дощити, я постійно катався блакитним узбережжям далеко на північ аж до Вентури й Санта-Барбари чи на південь до Сен-Клементе й Сан-Дієґо – уздовж білої смуги під сяйвом зірок, ноги на педалях, а в голові ідеї для наступної книжки. І так вечір за вечором – чарівне життя, якого в мене ніколи не було, безтурботні дні, про які раніше я навіть не мріяв. Я прочісував місто на своєму «Форді», відшуковуючи нові таємничі провулки, самотні дерева й напіврозвалені старі будинки з давно забутого минулого. Я днював і ночував у свому «Форді», зупиняючись тільки для того, щоб замовити гамбургер і випити кави в незнайомих придорожніх кафе. Життя справжнього чоловіка – мандруєш, спиняєшся і їдеш далі, тримаючись білої смуги й звивистого узбережжя; а за кермом можна розслабитись і покурити, намагаючись відшукати хоч якісь приховані смисли у хитромудрому небі над пустелею».

Кому варто читати

Юля: Тим, хто любить книжки про письменників та їхню працю.

Віта: Тим, хто шанує творчість Чарльза Буковскі і хоче познайомитися з книгою, яка дуже на нього вплинула.

Кому не варто читати

Віта: Якщо любите чіткий поділ на позитивних-негативних героїв і яскраво окреслені конфлікти, цей роман вам навряд чи зайде. Тут усе непросто – як і в житті.

Юля: Як на мене, ця класика – для всіх. Не зайде, мабуть, тільки тим, хто хоче більш романтичних описів та персонажів, тут все ж реалізм.

Схожі книги

Юля: Мені одразу згадалось одне з наших недавніх читань: «Справжнє життя Себастьяна Найта» Володимира Набокова, а ще письменництво і кохання чудово розказано у «Правді про справу Гаррі Квеберта» Жоеля Діккера.

Віта: А я пораджу «Поштамт» або «Жінок» Буковскі. У них ви вловите схожі інтонації.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

6 thoughts on “#ДвіДумки Джон Фанте «Спитай у пилу»

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a video game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these Second Life articles and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a game where you can do anything you want. Second life is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life articles and blogs

  3. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these sl authors and blogs

  4. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a video game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these sl websites and blogs

Залишити відповідь