«Спитай у пилу» — найвідоміший роман американця італійського походження Джона Фанте. Це один із так званих «романів з ключем», бо в багатьох описаних у творі подіях вгадується сам Джон. Твір став натхненням для Чарлза Буковскі, а тепер його мають змогу прочитати і українські читачі у перекладі Юрія Паустовського (видавництво «Книги-ХХІ»). Прочитали його і оглядачки блогу Yakaboo, про що вже мають #ДвіДумки.
Оглядачки
Юлія Дутка: Американська література – моя найулюбленіша. Люблю шепіт пустелі, ревіння двигунів та скажений ритм життя людей, які вірять, що всього можна досягти своєю працею. Якщо мені потрібно буде вибрати десятку улюблених авторів, то сім з них будуть американцями, чи знайдеться там місце для Фанте – після прочитання одного роману важко сказати.
Віталіна Макарик: Відкривати нових авторів – це одна з насолод, які мені дарує читання видавничих новинок. Про Джона Фанте я досі не знала майже нічого – крім того, що ось цей роман, «Спитай у пилу», кілька років тому було екранізовано (але фільм теж досі не бачила). Але коли дізналася, що головний герой роману – письменник, і він – альтер-его самого автора, зрозуміла, що нам судилося нарешті познайомитися. Романи про літераторів, реальних чи вигаданих, я аж ніяк не можу пропустити!
«Песик засміявся»
Віта: «Спитай у пилу» – це, по-перше, прекрасна, жива й іронічна замальовка з життя «творчої молоді» Америки міжвоєнних років. Молодий письменник Артуро Бандіні приїхав у Лос-Анджелес, щоб стати відомим і успішним, як і десятки братів по перу до і після нього. Він уже пригледів на бібліотечній полиці місце, де стоятимуть його книжки. Лишилося небагато – взяти і хоча б одну книжку написати. Бо поки що в майбутнього автора бестселерів є лише одне опубліковане в журналі оповідання – «Песик засміявся», і журнал із цією публікацією Бандіні чи не кожному зустрічному тицяє. Дехто навіть читає і хвалить, а дехто цим текстом відверто нехтує. Гроші тануть, борги ростуть, а Бандіні досі не може приєднатися хоча б до когорти невизнаних геніїв – бо ніяк не може написати бодай щось путнє.
На мою думку, його проблема не у відсутності таланту, а в цілковитому нерозумінні, що з цим талантом робити. Іноді йому вдається створювати хороші художні тексти, пишучи листи – але сам він цього навіть не помічає. Можливо, річ у тому, що Бандіні більше хоче стати відомим і успішним письменником, аніж розповісти якусь конкретну історію у своєму романі. А ти як гадаєш, Юлю?
Юля: Думаю, коли плутаєш мету (написати книжку, розповісти історію) і її побічні продукти (славу, визнання), то може вийти, як з Бандіні. Так само кажуть, що великих грошей не заробиш, коли мислитимеш тільки категоріями купюр, валюти й збагачення… Прославитись – це прекрасно, звісно, але література – це не вірусний ролик на YouTube, який на кілька днів робить людину впізнаваною, а систематична та важка праця. Дозволю собі навести цитату з «Книги Балтиморів», яка вустами дядечка Сола гарно ілюструє цей феномен: «Слава – це тільки одяг. І той одяг урешті стає замалим, зношується або ж його крадуть в тебе. Головне – це те, який ти голий». Тобто, який ти письменник, як і що ти можеш розповісти читачам.
Артуро може і вміє писати, але йому бракує організованості. Тексти рвуться з нього, хочуть на волю, та потрібен якийсь моральний стрибок, який зробить хаос осмисленим, спрямує його у правильне русло. Можливо, хлопець надто молодий, наївний і недосвідчений. Можливо, йому потрібен чарівний копень в дупу, знак з неба чи муза. Але як персонаж і творець Бандіні – дуже симпатичний, бо ми бачимо, як він росте. Пил і спека ЕлЕю його не поглинає і не плавить. Він себе шукає, і ці пошуки матимуть результат. ⠀
Мексиканська принцеса
Юля: Артуро Бандіні ніколи не був з жінкою і комплексує з цього приводу. Коли друзі зважились, він залишився осторонь. Тому він шаріється перед мандрьохами, які не проти заробити копійку з симпатичним молодиком, тому з головою пірнає у захоплення, яке здається таким нелогічним (хоча в кого з нас перше кохання було адекватним…). Мексиканська принцеса Камілла, офіціантка занюханої кнайпи, де навіть каву не можуть нормально зварити (Артуро жаліється, та все одно замовляє), гнучка, мов кішка, і весела, як ціла команда КВК. Враження псують тільки зношені сандалі, але з ними вона така метка і прудка.
Вони гасають поночі на шаленій швидкості – 30 км/год – це вам не жарти, купаються в океані, а потім сохнуть на одній ковдрі, і, здається, могли б цілком бути гарною парою. Мексиканка та американець з італійським корінням – люди з гарячою кров’ю та молодими серцями, але… Це кохання відчуває тільки він, для неї ж це просто пригода, можливість розігнати молоду кров, поки той, хтось сниться їй ночами, вперто не хоче прийняти любов. Віто, як ти думаєш, що відчувала Камілла до Артуро?
Віта: Суміш цікавості, зневаги, гніву і дрібки захоплення – мабуть, приблизно отакий коктейль емоцій. Камілла – запальна і «гаряча» штучка, гонорова, як справжня принцеса, але й зацькована, як звичайна мексиканська офіціантка. Артуро її одночасно й інтригує, і бісить. Каміллі лестить його увага й обурює його нерішучість. А ще вона розуміє, що він може допомогти їй завоювати серце того, кого вона справді кохає.
Любовні стосунки у цьому романі – не лінійна історія і навіть не звичний трикутник. Скоріше, це якась незамкнена крива, де кожен хоче якоїсь любові чи бодай приязні від людини, яка того дати не може або не хоче. У житті Бандіні – у тому його відрізку, який припадає на час дії роману – Камілла – не єдина жінка. Є й інша, яка зрештою наповнила його дні (і, що найважливіше, його тексти) більшим і глибшим сенсом. Але тужить він за Камілою – не стільки реальною офіціанткою у стоптаних гуарачах, скільки мексиканською принцесою із мрій, виплеканим уявою фантомом, який розчинився між піску і пилу пустелі.
Справжній американець
Віта: Сперечатися про те, хто більший американець у мультинаціональній країні, якою завжди були Сполучені Штати Америки, – справа невдячна, але вона чомусь викликає неабиякий азарт. Для Артуро Бандіні, нащадка італійських мігрантів, чомусь конче важливо донести до оточуючих, що він – таки справжній американець. Можливо, через неприязнь квартирної хазяйки, яка недвозначно зауважила, що у її будинку мексиканцям та євреям не раді. Можливо, це спосіб самоствердитися і зцілитися від дитячих травм.
Так чи інак, а у свідомості Артуро Бандіні, як, очевидно, і сучасників цього героя, бути американцем – значить мати більше прав і свобод, не лише юридичних, а й неписаних, суспільних. Це значить бути особою, яка має певний кредит довіри, респектабельність, міцніші, ніж у нелегальних або просто недавніх іммігрантів, позиції в очах громади.
Юля: Здавалось би, що може закинути мексиканці американець італійського походження, якому батьки навіть дали ім’я на рідний манір? Але Артуро дозволяє собі кепкувати з Камілли, мовляв, вона гірша за нього, нижча, смаглявіша, емігрантка-заробітчанка. Трохи нагадує сучасну риторику Дональда Трампа, яких хоче зводити стіни та нервувати сусідів… Хоча, мені здається, що це в Бандіні такий захисний механізм: він сам хоче переконати себе, що не має кохати цю жінку, що вона не варта його почуттів. Чому? Та тому що мексиканка, а їм не можна довіряти. Він – письменник, а вона – всього лиш офіціантка у рваних гуарачах.
Та водномить негідниця перетворюється на принцесу, повелительку пустелі і океанських хвиль, войовницю, яка спіймала вітер за хвіст і мчить разом з ним. Артуро любить і не любить, щоразу все більше заплутуючись у своїх почуттях. Та все ж він трохи кращий за неї, він – білий американець. Його походження не видає смаглява шкіра чи співучий акцент. У ті часи расизм вважався цілком нормальним явищем, частиною національної традиції.
Пряма мова
«Я сів за друкарську машинку. Дуже шкода було Артуро Бандіні. Часом кімнатою пролітала якась ідея. Наче біла пташечка – нікому не бажала шкоди, навпаки, хотіла мені допомогти, добра пташечка. А я ловив її й так молотив бідолашною по клавішах, що вона одразу й подихала у мене на руках».
«Ой, Камілло, бідна дівчинко! Поверни мені мою змучену душу! Поцілуй мене, бо зголоднів я вже без хліба з безкраїх мексиканських полів. Дай вдихнути роз’ятреними ніздрями аромати загублених міст, дай мені померти, торкаючись ніжних вигинів твоєї шиї, наче півзабутих білих південних берегів. Візьми тугу цих тривожних очей і розвій по вітру, що гуляє кукурудзяними полями, бо я кохаю тебе, Камілло, й ім’я твоє священне, ім’я хороброї принцеси, яка не побоялася померти за своє нерозділене кохання».
«У кінці жовтня я отримав відкорегований текст свого роману для підтвердження. Купив машину, «Форд» 29-го року. Відкидного даху не було, зате ганяв він швидше вітру. Коли перестало дощити, я постійно катався блакитним узбережжям далеко на північ аж до Вентури й Санта-Барбари чи на південь до Сен-Клементе й Сан-Дієґо – уздовж білої смуги під сяйвом зірок, ноги на педалях, а в голові ідеї для наступної книжки. І так вечір за вечором – чарівне життя, якого в мене ніколи не було, безтурботні дні, про які раніше я навіть не мріяв. Я прочісував місто на своєму «Форді», відшуковуючи нові таємничі провулки, самотні дерева й напіврозвалені старі будинки з давно забутого минулого. Я днював і ночував у свому «Форді», зупиняючись тільки для того, щоб замовити гамбургер і випити кави в незнайомих придорожніх кафе. Життя справжнього чоловіка – мандруєш, спиняєшся і їдеш далі, тримаючись білої смуги й звивистого узбережжя; а за кермом можна розслабитись і покурити, намагаючись відшукати хоч якісь приховані смисли у хитромудрому небі над пустелею».
Кому варто читати
Юля: Тим, хто любить книжки про письменників та їхню працю.
Віта: Тим, хто шанує творчість Чарльза Буковскі і хоче познайомитися з книгою, яка дуже на нього вплинула.
Кому не варто читати
Віта: Якщо любите чіткий поділ на позитивних-негативних героїв і яскраво окреслені конфлікти, цей роман вам навряд чи зайде. Тут усе непросто – як і в житті.
Юля: Як на мене, ця класика – для всіх. Не зайде, мабуть, тільки тим, хто хоче більш романтичних описів та персонажів, тут все ж реалізм.
Схожі книги
Юля: Мені одразу згадалось одне з наших недавніх читань: «Справжнє життя Себастьяна Найта» Володимира Набокова, а ще письменництво і кохання чудово розказано у «Правді про справу Гаррі Квеберта» Жоеля Діккера.
Віта: А я пораджу «Поштамт» або «Жінок» Буковскі. У них ви вловите схожі інтонації.
34 thoughts on “#ДвіДумки Джон Фанте «Спитай у пилу»”