Минуле не вмирає

Минуле не вмирає

Інколи книги самі нас знаходять. Ти не розумієш спочатку, чому тебе чіпляє та чи інша історія, але поступово все стає на свої місця. Так сталося і з книгою Каті Петровської «Мабуть Естер». Важко сказати, чим саме мене зацікавила ця книга спочатку. Можливо тим, що я люблю сімейні історії. А можливо і отим загадковим «мабуть».


Про Катю Петровську


Катя Петровська народилася та виросла в Києві, в сім’ї літературознавця Мирона Петровського. Вивчала літературознавство та славістику в Тартуському університеті. В 1994-1995 навчалася в Стенфордькому та Колумбійському університетах. Захистила дисертацію присвячену прозі та поезії Владислава Ходасевича. В 1999 році переїхала до Берліну, де працювала журналісткою.

Фото: Олександр Заклецький / zbruc.eu
Фото: Олександр Заклецький / zbruc.eu

В 2013 році за роман «Мабуть Естер» отримала премію Інгеборг Бахман. Ця книга написана німецькою мовою, нерідною для Каті, що є дуже важливим для авторки. Це дає їй можливість отримати більшу свободу думки, інакше подивитись на змальовані нею болючі події. Українською книгу переклав Юрко Прохасько.


Подорож крізь час і простір


Катя Петровська досліджує історію своєї сім’ї. Вона подорожує Європою, намагаючись зібрати інформацію про своїх родичів. Ці подорожі переплітаються з її власними спогадами про дитинство та розповідями рідних.

Читати: Місто пам’яті: книги про важливі історичні епохи Києва

Зокрема, першою спадає на думку розповідь батька Каті про евакуацію в Києві. Всі дуже поспішали, потрібно було взяти найнеобхідніше. Разом з іншими речами на вантажівці опинився і фікус. Але він займав багато місця, тож його довелося залишити, щоб звільнити місце для дітей. Так фікус ніби рятує життя батьку авторки. Іншого разу, розповідаючи цю ж історію, батько не згадує про фікус. То чи був він насправді? Що ж є правдою чи вигадкою в цій історії?

Таке ж питання виникає і до назви роману – «Мабуть Естер». Хто ця загадкова Естер? І чому «мабуть»?


«Gesсhiсhten»* – (нім.) історії


«Мабуть Естер» не є цілісним романом. Це сукупність коротких історій про війну, про дослідження коріння, про міста, в яких жила, чи які відвідувала авторка, про сім’ю, про долю цілого народу. Історій, знайдених в архівах, старих скринях, розказаних різними людьми – рідними і чужими. Хоча інколи чужі, навіть коли вони перебувають від вас за тисячі кілометрів, стають рідними до болю в серці.

Для Каті Петровської ця книга – не просто дослідження історії сім’ї, це – пошук самої себе. Їй важливо не тільки розказати історію її радянсько-єврейської-польської-української сім’ї, а й віднайти себе і своє місце.


Рани, які ніколи не загояться


Минуле не зникає з часом, воно назавжди закарбовується в пам’яті. І перед нами постає не окрема сім’я, а ціле покоління, ціла епоха. На прикладі своєї родини, Катя Петровська змальовує життя всього ХХ століття. Голокост, Друга світова війна – напевно, не існує жодного, кого б не торкнулися ці жахливі сторінки нашої історії.

Але, не зважаючи на тяжкі епізоди та переживання, що випали на долю сім’ї, книга вражає своєю затишністю і теплом. Адже ніщо не зломило цих людей, тільки зробило їх сильнішими. Вони не втратили здатність любити і вірити в добро.

«Мабуть Естер» буде цікавою для тих, хто хоча б раз цікавився історією родини, чи намагався віднайти щось в минулому. Також книга приверне увагу тих, хто любить історію взагалі.


Пряма мова


“Спочатку я думала, родинне дерево – це наче ялинка, деревце з прикрасами з давніх скринь, деякі кулі розбиваються, бо крихкі, деякі ангели, огидні й тривкі, переживають всі переїзди. В кожному разі, ялинка була єдиним родинним деревом, яке ми мали, її купували щороку знову, а тоді викидали, завжди лише за день до мого дня народження.”

“Коли Ліда, мамина старша сестра, померла, я збагнула, що означає слово «історія». Моє пожадання знати визріло, я була готова зійтися в бою з вітряками спогадів – і тут вона померла. Я стояла, набравши повітря, готова питати, та так і застигла. Якби це був комікс, хмарка з моїх вуст була б порожня. Історія – це коли раптом не стає людей, яких можна запитати, а залишаються самі джерела.”

“Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?”


Схожі книжки: Вінфрід Зебальд “Аустерліц”, Мартін Поллак “Мрець у бункері. Історія мого батька”, Оля Гнатюк “Відвага і страх”.


Ольга Галай

Ольга Галай
Викладач німецької мови. Мрійниця і фантазерка. Не люблю сидіти на місці, тому постійно шукаю нові захоплення – рукоділля, посткросинг, подорожі, кулінарія. Незмінними залишаються тільки книги. Це можуть бути детективи, трилери, казки, романтичні історії, класика, автобіографії. А до них ідеально підходять кава та плед. І кішка, якщо вона в настрої.

14 thoughts on “Минуле не вмирає

    Залишити відповідь