«Мертві — це найбільша категорія населення, а їхні права ніхто не захищає»: #ДвіДумки про «Містера Сплітфута» Саманти Гант

Буває так, що дві сюжетні лінії в романі, які на перший погляд можуть здатися незв’язними, дивними і нелогічними, у самому кінці переплітаються воєдино, і читач отримує розгадку моторошної таємниці. Так і в книзі «Містер Сплітфут», що нещодавно вийшла друком у видавництві #книголав. Чи сподобалася нашим оглядачкам ця американська містична історія з присмаком готики? Маємо #ДвіДумки.


Оглядачки

17_21_07


Віта Макарик: так, я — та людина, яка може купитися на обкладинку книжки, особливо якщо вона авторства Стронґовського: чомусь переконана, що він береться тільки за вартісні тексти. А ще не можу встояти перед готичними текстами сучасних авторів.

Юля Дутка: люблю моторошні історії, тому готика мені заходить на ура. Заінтригувала сектантська тема в анотації, табуйована і загадкова. Візуальна складова привабила, але в цій книжці я запала насамперед на фантастичної краси форзаци.


Сектантство, сестринство, материнство


Віта: «Містер Сплітфут» — це не одна, а відразу дві історії, які розгортаються паралельно і лише наприкінці переплітаються. А фігурують у них дві дивні пари. Рут і Нет, які називають себе «сестрами», хоча одна з них дівчина, а інший — юнак, мешкають в дитячому притулку, який більше нагадує секту, аніж сім’ю.

Юля: він не просто нагадує секту, це секта і є, з одержимим Батьком у самому центрі. Тільки от у цієї великої сімейки немає матері, тому тема материнства розвиватиметься особливо. Ми бачитимемо натяк на взаємозв’язки між Корою та її матір’ю, а ще спостерігатимемо за тим, як Кора крок за кроком все більше і більше любить своє ненароджене маля і шукає материнської підтримки у мовчазній тітці Рут, яка, схоже, все ж знає, куди йде.


Дорога в нікуди і розмови з мертвими


Юля: куди вони йдуть? Яка кінцева зупинка цього пішого вояжу? — ці запитання мучили мене всю книжку, яку, до речі, читала саме в дорозі. А поза тим авторка нам розповідала химерну історію Рут і Нета, які разом з шахраюватим містером Беллом створили дует підлітків-медіумів і влаштовували для всіх охочих за невеликі гроші (чи великі…). Мертві є у кожного, тому їхні послуги мали успіх.

Особливо мені запам’ятались слова однієї дивачки, яку Кора зустріла на шляху про те, що мертві — це найбільша категорія населення, а їхні права ніхто не захищає…

Віта: а я згадую слова іншої героїні про те, що мертві завжди говорять, просто не кожному дано їх почути. Зрештою, і довколишній світ більшість людей слухати розучилися – у цьому переконується Кора, яка покірно іде за мовчазною Рут. Коли тиша довгої дороги не заповнена розмовами, коли ти не маєш зв’язку із «цивілізацією», коли ти занурюєшся у цю мандрівку-без-мети, ти стаєш чутливішим до того, що тебе оточує. Так Кора хоч і змушена чути всі ці неприємні речі про материнство, які їй прагнули донести випадкові знайомці, але дослухалася більше до своїх відчуттів і до своєї ще не народженої дитини.


Темний бік Америки


Віта: пам’ятаєш картину Гранта Вуда «Американська готика»? Вона як концентрат the dark side of the America — з цими закритими патріархальними спільнотами, дивними сектами, похмурими людьми. «Містер Сплітфут» так само показує цю Америку, не в сяйві мегаполісів, а в мороці маленьких містечок, приречених на вимирання, маленьких спільнот, приречених на розпад або виродження. У цьому романі помітні  сліди найпохмуріших взірців американської масової культури, від «Секретних матеріалів» (привіт, секти і метеорити!) до «Дитини Розмарі».

Поза тим цей текст настільки непростий, що весь час ловиш себе на відчутті, наче важливий для його розуміння елемент постійно вислизає з поля зору. І хоча багато епізодів для мене були не те щоб моторошними, але малоприємними, фінал залишив якесь дуже світле відчуття. А в тебе які враження?

Юля: я все-таки не до кінця зрозуміла «Містера Сплітфута». Тут, Віто, цілком згодна з тобою — щось таке невловиме постійно тікає з поля зору. Той нечистий з ратичкою, яка прикрашає кожен розділ, одночасно і поруч, і далеко. Саманта Гант показує США зовсім не такими, якими їх зображують рекламки Green Card та Work&Travel. Мені місцевість нагадала ті глухі місцини, якими подорожують брати Вінчестери з «Надприродного», щоб проганяти бісів та мстивих духів.

Хоч належу до тих книжкових маніяків, які з середини історії вже здогадуються, що там буде у фіналі з точність 85%, кінцівка «Містера Сплітфута» залишила мене у легкому шоці. Тому любителі несподіванок — подумайте, запишіть до списку бажань.


Кому варто прочитати


Юля: тим, хто любить готику і вміє читати повільно, бо не все у «Містері Сплітфуті» легке для засвоєння.

Віта: а також тим, хто не чекає однозначних відповідей (бо їх тут і не буде) і хто цінує книжки не стільки за сюжет, скільки за атмосферу.


Кому не варто читати


Віта: тим, хто любить екшн з чітким лінійним сюжетом чи романтичні історії.

Юля: тим, кому взагалі не заходить химерна проза. Ймовірно, що не осилите.


Схожі книжки


Юля: за атмосферою чимось нагадала мені «Цветы на чердаке» В. К. Ендрюс і перший роман Стівена Кінга «Кэрри», де теж є релігійна одержимість і проблема материнства, і його ж «Долгая прогулка», де так само довго крокують пішки.

Віта: а мені за настроєм перегукується з іншим романом Кінга — «Протистояння» і з темою довгої дороги. А темою материнства в містичній атмосфері — з «Дитям Розмарі» Айри Левіна.



 

Читати  «Підніміть мені повіки — я хочу дочитати цей роман». #ДвіДумки: «Білий попіл» Ілларіона Павлюка
(Visited 407 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)