#ЧитаємоРазом: Яцек Денель «Кривоклят»

Головний герой цієї книжки обливає шедеври мистецтва кислотою. Вибирає тільки ті картини, що найбільше заслуговують на таку честь. Навіщо він це робить? Про це – книжка Яцека Денеля «Кривоклят», що вийшла осінню у видавництві «Комора» у перекладі Андрія Бондаря. 

Оглядачки

Віталіна Макарик: Якщо чесно, з анотації я зробила висновок, що це такий мистецький детектив, де поліція і журналісти шукатимуть того, хто намагається знищити шедеври світового живопису, і це виглядало страшенно цікаво. Спойлер: я помилилася. Спойлер-2: я не шкодую 🙂

Юлія Дутка: Могла навіть анотації не читати, бо тільки через назву «Кривоклят» дуже хотіла цю книжку. Що воно таке той «Кривоклят» — якесь погане слово чи власна назва? Читайте далі, все розповімо.

таня

Тетяна Гонченко: Недавно їздила на виставку Брейгеля у Відень. Як після цього не прочитати книжку, в якій йдеться про Відень та мистецтво? А ще зацікавила форма: 150 сторінок одним абзацом. Це читабельно взагалі? 

Гірка правда про стосунки з мистецтвом

Віта: Розгортаєш книжку – і тебе збиває з ніг щільний і потужний, як струмінь води з брандспойта, монолог головного героя. Це суцільний, без відступів і абзаців, майже без прямої мови і з численними повторами гіпнотичний текст, який спершу трохи лякає, а потім затягує все глибше і глибше. Ти знайомишся з хронікою злочинів Кривоклята, з принципами, відповідно до яких він обирає об’єкти для нападу, з тим, що він називає своєю місією, своїм завданням. Тож не треба ніяких розслідувань: ось він, злочинець, ось його зброя – пляшка 96-відсоткової сірчаної кислоти, з якою він нападає на шедеври живопису у різних європейських музеях.

Але в кожному порядному детективі важливим є не лише встановлення особи злочинця і обставин злочину, а й з’ясування мотивів. І з цим доведеться зачекати. Доведеться вчитатися у сповідь Кислотного Вандала, аби дізнатися, що насправді керує його рукою із пляшкою кислоти – ненависть, протест чи… любов.

Юля: Кривоклят – божевільний, одержимий мистецьким вандалізмом, називайте, як хочете, і суцільний текст, який рідко переривають навіть крапки (що б не казали, але читати це важко, поки не виходиш на один ментальний рівень з оповідачем на сторінці 30…), дозволяє запірнути на найбільшу глибину бажання нищити. Разом з ним ми мандруємо галереями, боячись охоронців, намагаємось купити кислоту, мліючи перед аптекарями, і вперто вишукуємо те місце, де два шедеври будуть настільки близько, щоб встигнути зіпсути обидва одним махом.

Кривоклят завжди сам, спілкується тільки з божевільним художником Цеєтмаєром, якого, мабуть, вважає єдиним справжнім митцем, роботи якого теж облив би кислотою із задоволенням, але ж… Цеєтмаєр – геть не відомий, тож цю дію сприйматимуть не більш, як просте шкідництво.

Таня: Я довго ходила кругами довкола цієї книжки. Оця її форма – один абзац на 150 сторінок – передбачала, що і прочитати це треба залпом, одним ковтком, на одному вдиху повітря. Тільки так можна відчути настрій цієї книжки повною мірою – ніби прослухавши монолог знайомого, ніби сидиш з Кривоклятом у лікарні і замість Цеєтмаєра слухаєш його сповідь. Тут краще не відриватись, бо вся магія розсіється і зникне.

На диво, книжка, написана в такі стилістиці прочиталась дуже легко. Потік букв несе і несе вперед. Дочитати до кінця глави тут не вийде – бо глав немає. Тож так і прочитуєш її всю. Гадаю, найкраще це читати у транспорті – в літаку, або потязі – думки будуть нести по тексту, а колеса (чи крила) – фізично нести читача вперед.

А потім ще послухати дискусію про цю книжку і здивуватись, що у головного героя був цілком реальний прототип.

Післясмак

Віта: Хто він, Кривоклят? Схиблений на шедеврах живопису божевільний чи поціновувач-сноб, душа якого не витримує повсюдної профанації мистецтва? Відповідь спершу видається очевидною, але не все так просто й однозначно. З часом навіть здається, що те, як оригінально Кислотний Вандал втілює в життя твердження “Справді цінуєш лише тоді, коли втрачаєш”, дійсно схоже на якесь месіанство, покликане пробудити людей від споживацького ставлення до чистого мистецтва. Втім, ефективність його діяльності лишається сумнівною: Кривокляту приписують які завгодно мотиви, окрім справжніх.

А яким побачили Кривоклята ви, дівчата?

Юля: Я побачила його худющим чоловіком, який у кіно міг би зіграти витонченого скрипаля, якби не до болю стиснуті щелепи та погляд Ганнібала Лектера. Уявляю, як він стискає у кишені пляшечку з кислотою і та ховається за високим коміром. Він ходить рвучко, але мовби надламаний, бо ніколи не тримає голову рівно. У нього своє бачення мистецтва, тому він і протестує. Можливо, саме він бачить справжню цінність шедеврів, а не ті, хто фотографується біля картин і вивчає тонни інформації про живописців. 

Таня: Мені Кривоклят здався глибоко нещасною людиною, що хоче прокричати на весь світ, щоб суспільство схаменулось і задумалось. Не дарма ж герой вимірював медіа-ефект від кожного свого акту. Фактично, він вчиняв не знищення предмету мистецтва, він хотів розбурхати світ, викликати дискусію. Сама дія була не важливою, головне – результат, реакція. 

Що таке, загалом, божевілля? Можливо це ми – божевільні, бо живемо так “як прийнято”, пливемо за течією, ставимось до мистецтва, як прийнято ставитись, і вкладаємо себе в рамки, часом абсолютно нелогічні? Може це ми – божевільні, бо вимірюємо цінність мистецтва папірцями? 

Ця книжка – чудовий привід вийти за межі усталених уявлень про світ і зрозуміти трохи більше про те, що для людства справді означають будь-які фізичні предмети, і предмети мистецтва зокрема. Чому їх вважають цінними і чому головна міра цінності – гроші? Чи можна тоді грошима виміряти любов, чи прив’язаність? 

Окрім того, в «Кривокляті» мене зачепило, як змінюється значення однієї й тієї ж події в очах людей і наскільки ми передбачувані. Кривокляту було дуже важко знайти такий витвір мистецтва, щоб суспільство не додало власного сенсу до його акту знищення. Якщо на картині оголені тіла – її нищити неможна, бо скажуть, що у нього проблеми з сексом. Якщо релігійні мотиви – вирішать, що це був фанатик. Як же поверхнево ми судимо про дії людей і як легко оголошуємо вердикти! 

А ще це історія про те, як важливо в цьому світі знайти саме свою людину. З якою буде комфортно робити будь-які божевільності. Хай це буде безкінечне відвідування галерей в усіх куточках світу. Або будь-яке інше захоплення, зрозуміле тільки вам. Коли таку людину знаходиш, живеться якось простіше. Бо якби дружина Кривоклята лишилась живою – чи став би він робити те, що робив? Хороше питання. 

Цитата

“Якщо пораховано, не знаю, якими методами, скільки часу протягом життя ми витрачаємо на сон, скільки на гоління, скільки на їжу, скільки на випороження, якщо ці підрахунки публікуються у щоденній пресі й кольорових журналах під крикливими чорними і жовтими заголовками “Чи знаєш ти, що…” або “Факти з твого життя”, або “Цікавинки про кожного з нас”, то чому нікому не хочеться порахувати, скільки часу ми проводимо щодня, щомісяця, щороку, й урешті-решт протягом усього життя на перебування з ідіотами та негідниками, розмови з ними, вислуховування їхніх нескінченних монологів, відповіді на їхні ідіотські та негідницькі репліки, на їхні ідіотські та негідницькі питання, на їхні ідіотські та негідницькі пропозиції і стократ ідіотські та негідницькі думки на тему мистецтва?”

 

“Не можна суспільство дієвіше сплюгавити, казав я Цеєтмаєрові, дієвіше каструвати, зробити повільним, ніж за допомогою ґрунтовного зогидження та плутанини у справах мистецтва, і хоч це нелегкий процес, оскільки суспільство інстинктивно відчуває, що його ведуть до найглибшого ув’язнення, а отже, цей процес має бути розтягнутий на роки, десятки років, поколінь, однак, урешті-решт, його вдається провести, і тоді він стократ відплачує тим, що вклали так багато енергії в зогидження та викорінення мистецтва, дозволяючи, щоб відтоді з таким кастрованим суспільством вони робили те, що їм заманеться”.

 

“Я завжди намагався підходити до твору з порожньою головою, з головою, за словами Цеєтмаєра, провітреною, натомість моя дружина завжди намагалась підходити з головою заповненою, головою, за словами Цеєтмаєра, забитою, і, попри все, ні моя провітреність, ні її забитість насправді не мали ані найменшого значення, тому що ми завжди підходили, в буквальному сенсі, в сенсі ступання по музейному паркету чи кам’яній долівці, отже, ми завжди підходили до витвору геть збентеженими його внутнішньою і неослабленою віками, пошкодженнями і перемальовуваннями силою, і, незважаючи на те, які ми хотіли йому поставити запитання, на що звернути увагу, завжди, – і тут ми сходились з дружиною на думці, – він завжди відповідав нам на геть інші, заздалегідь не продумані питання і звертав увагу на те, що раніше не здавалось нам суттєвим, хоча здебільшого ми знали цей твір із репродукцій і не підходили до нього без підготовки, яка у випадку моєї дружини була забиванням голови, а в моєму випадку – провітрюванням голови”.

 

“Витвір мистецтва не має жодного інтересу в тому, що дає, дає беззастережно, щиро й не вимагаючи ні квитанції, ні довідки, ні розрахунку, ні повернення в зручний чи незручний для боржника термін, він дає, не створюючи жодного боргу, що стикається не лише з геть запеклою підозріливістю, а й цілковитим нерозумінням й навіть ворожістю, оскільки якщо щось дається так щедро й задарма, то, вочевидь воно точно не має цінності чи, можливо, навіть шкідливе, можливо, навіть, усупереч уявленням, створює борг, про який згадується десь дрібним шрифтом, на передостанній сторінці неписаної угоди”.

 

“Доморосла, нічим не обґрунтована психологізація журналістів, цього племені розумових злочинців, спеціалістів з нічого, людей, які не отримали жодного конкретного знання в жодній конкретній царині, але почуваються вповноваженими, ба більше, вважають своїм обов’язком публікувати свою думку на кожну тему, що стосується будь-якої царини; якщо тільки якась тема існує, вони переконані, що повинні про неї висловитись, а що більше ця тема вимагає специфічного знання зі специфічної галузі, то з більшою охотою вони висловлюються, не звертаючись до жодного знання, навпаки, це знання навмисне відкидаючи, ізолюючись від нього, тому що воно вплинуло б на їхню так звану думку”.

Кому варто читати

Юля: тим, хто любить прикольні назви і слов’янську літературу.

Таня: буду капітаном очевидністю, але тим, хто любить мистецтво, кому ж ще? 

Віта: а також тим, хто відкритий до нових читацьких досвідів і не боїться відсутності абзаців.

Кому не варто читати

Віта: Тим, хто переконаний, що хороша книжка – та, в якій багато діалогів.

Юля: Адептам коротких розділів та чітких абзаців, а ще тим, хто любить книжки, у яких геть усе зрозуміло.

Таня: Тим, для кого книжки – це насамперед відпочинок, бо відпочити тут точно не вийде.

Схожі книги

Юля: Богуміл Грабал “Я обслуговував англійського короля” – таке ж глобальне полотно без абзаців, також розповідь нагадує мені ще одну з недавніх новинок “Комори” – “Німого бога” Юркі Вайнонена. 

Таня:Замах на мистецтво” – ці дві книги треба читати разом. 

Віта:Щиголь” – бо у романі Донни Тартт теж ідеться про непрості стосунки з мистецтвом і про те, як іноді важко балансувати між обожнюванням шедевру і бажанням його знищити.

(Visited 211 times, 1 visits today)