Криві усмішки долі

У виразі «усмішка долі» відчувається доля гіркоти та іронії. Якщо доля посміхається, то із цим щось не так. Так само, на віру, не можна брати й назву збірки Адама Джонсона. Шість історій про людей над прірвою викликають далеко не сміх.

Адам Джонсон — американський письменник, лауреат Пулітцерівської премії. А це для американського письменника певний статус. Отримав Пулітцера в 2013 за роман про Північну Корею «Син начальника сиріт» (КСД), який несподівано також є в українському перекладі. У 2015 за збірку оповідань «Усмішки долі» (українське видання – Наш формат) отримує National Book Award for Fiction, поважну американську премію за художню прозу. За неї разом із ним «змагались» Ганья Янагіхара із романом «Маленьке життя» та Лорен Грофф із «Долями і фуріями». Викладає creative writing (художнє письмо).

Усі герої «Усмішок долі» на межі. Джонсон змальовує такі ситуації, які не мають виходу, які емоційно виснажують не лише героя, але й читача. Коротко про кожну історію, і ви зрозумієте:

«Нірвана» — історія чоловіка, який живе в Пало-Альто, він винахідник, він сучасний і прогресивний. Але його дружина має рідкісну хворобу. Її тіло повністю паралізоване. Єдине, що її тримає у цьому світі — пісні Нірвани. Єдине, що тримає на плаву героя — проекція президента, яку він сам винайшов, щоб часом із ним говорити. У цій історії є дрони, голограми, але водночас і синдром Гійєна-Барре.

«Урагани» — історія Нонка, що подорожує у вантажівці між містами, які пережили два урагани. В цей час його колишня дівчина віддає йому «на деякий час» їхнього маленького сина. Як йому поводитись із дитиною, коли він і сам не дуже ладнає із життям? Також це історія життя людей між двома ураганами, які не встигають відновлювати своє життя, або й не мають на те сили та мотивації.

«Цікаві факти» — історія, яка зачепила, мабуть, мене найбільш. Про жінку, хвору на рак, у якої є діти та чоловік (письменник, лауреат Пулітцерівської премії, який написав роман про Північну корею — тут автор іронізує над читачем). Ця жінка знає, що скоро помре. І вона описує, як це знання живе в голові у її рідних. Уявляє, як для її малих дітей, з часом вона залишиться лише «цікавим фактом». Як в житті її чоловіка поступово з’являється інша. І вона нічого вже не здатна зробити. Переказувати не буду, прочитайте.

«Джордж Орвел — мій друг» — історія про чоловіка, колишнього начальника в’язниці Штазі, який абсолютно не приймає дійсність, і не розуміє, що він коїв. Чому від нього пішла дружина. Чому не хоче спілкуватися донька. Тут дуже відчувається прірва, яка утворюється в голові людини.

«Темна Долина» — найбільш незручне читання для читача. Такого точно не будеш очікувати від літератури, чи від, умовно кажучи, пристойної книжки. Але автор робить майже неможливе. Змушує співчувати людині, яка є в голові педофілом. Він відрізняється від інших, бо розуміє, що чинити шкоду дітям не можна, бореться з собою. Дуже страшне читання.

«Усмішки долі» — й історія про двох таких самих, як попередні, героїв, яких не просто викинуло на узбіччя, а віднесло так далеко, що й краю не видно. Ці двоє — втікачі із Північної Кореї. Але найбільша їхня трагедія у тому, що до нового життя вони не можуть призвичаїтись. Принаймні не кожен. Це історія про прірву між цивілізаціями, яку приходиться долати, коли втікаєш із тоталітарного суспільства. І не кожному це вдається.

Сподіваюсь, не наспойлерила забагато. Але це було потрібно. Поки ви не матиме натяків на ці історії, «Усмішки долі» будуть просто виглядати гарною книжкою від Пулітцервського лауреата.

Що мене відразу зачепило в цих оповіданнях — це прив’язаність до дійсності. Те, чого мені повсякчас не вистачає в українській сучасній літературі. В цих оповіданнях ти відчуваєш, що це і твій час також. Навіть, якщо цього не надто хочеться. Історії розповідаються дуже просто, від них такий ефект, як від переказаної байки. Таким байкам зазвичай до кінця не можеш повірити. Якби це було не настільки реалістично.

Дочитуючи, зрозуміла, що ця книжка також підходить до весняного читання. По-перше, вона починається із весняного повітря Пало-Альто, по-друге, весна настільки бурхливий і нестійкий період, коли ні на що не вистачає часу, і за товстий роман ніяк не візьмешся. А от на коротку історію, ефекту від якої буде цілком і на роман, тільки втиснутий у меншу кількість сторінок — будь ласка. Читала «Усмішки» до і під час Книжкового Арсеналу, коли, наче й не було часу на читання, але відірватися було неможливо. Коли було страшно братися за наступне оповідання, але щирість оповіді тебе накривала з головою.

Замість цитати із твору, цитата із відгуку для The New York Times Лорен Грофф, авторки роману “Долі та фурії”, на збірку:

“У “Темній Долині” є такий рядок, який характеризує усю збірку, про солдата та вибух бомби: “Він каже, що можна знешкодити бомбу, але з бомбою у твоїй свідомості вже нічого не вдієш”. Кожна із цих історій – маленька бомба в голові читача. Життя після прочитання “Усмішок долі” – стає серією маленьких вибухів, в яких читач, можливо неохоче, починає розпізнавати злорадно похмурий світ Адама Джонсона.”

Відчуття схожої шокової терапії дають оповідання ізраїльського письменника Едгара Керета «І раптом стукіт у двері», хоча, звісно, тут ситуації скоріш не межеві, а абсурдні. Мабуть, було б гарно прочитати і найвідоміший роман Адама Джонсона «Син начальника сиріт». Хоча після оповідань важко уявити, як таку напругу розтягнути на роман, а ще більше витримати її, як читачу.

Читати: Топ-5 збірок оповідань на літо
Читати: До списку найкращих молодих американських романістів увійшли Лорен Грофф та Емма Клайн
Читати: «Обережно, тригери!»: закріпіть свої маски, перш ніж допомагати іншим
Читати: Березневий must read: 7 книжок із весняним настроєм