Дорогі камені Нелі Шейко-Медведєвої від Бескидів до Києва

На цьому історично-етнографічний відступ припинимо, поглибити його можна у розлогому (46 сторінок) вступі Нелі Шейко-Медведєвої. У ньому також ми прочитаємо те, що авторка не могла передати художнім словом: історію своїх батьків – їх знайомство на Донбасі, куди спершу подався Семан, приїзд до Борислава і перші роки виживання у цьому тодішньому, як пише Неля, «гейби малому Вавилоні». Окрім прибулих лемків там жили місцеві бойки, недовиселені в Польщу поляки і невелика частка уцілілих євреїв, а теж «москалі» – росіяни та українці-східняки. Читати про взаємовідносини цих груп особливо цікаво. Як щира представниця свого клану, Неля не дає продиху іншим: бойки («аборигени») у неї лінивіші, ніж лемки і частіше заглядають у чарку, поляки чваньки без особливих на то причин: «Пани – на двох одні штани», «Ліпше на гада наступити, нім поляка зачепити», – цитує вона вислови баби-східнячки Марини та батька. Самі ж лемки були стриманими, виховували дітей досить жорстко, особливо синів: «за пещеним і хваленим біда ходит». 

Тепер про характер збірки «Дороги камени». Поділена вона на розділи, котрі можна вважати як певними етапами в житті авторки, так і важливими та знаковими подіями. Це Борислав, де п. Неля народилася, Львів, де навчалася, Київ, де живе понині і де вирослі її діти, Закарпаття, куди вона їздила шукати слідів лемківської атлантиди, а теж кілька розділів, які можна назвати «екзистенційними». У більшості з розділів є і поетичні твори, і мала проза. Поезія переважно написана говіркою, проза літературною мовою із вкрапленнями говірки в діалогах. Про те, чому саме таким чином пройшов уявний вододіл, п. Неля так пише у вступі: «Лемківська говірка є простою, наче формула води […]. Це мова квітки, яку надламали, щоб не розцвіла. […]. Я можу писати українською мовою будь-що, мені не забракне слів, але свої найдіткливіші, найпотаємніші переживання я довіряла, передовсім, моїй «архаїчній» бесідці». «Бесідувати» по-лемківськи це власне, говорити. У віршах Шейко-Медведєвої передана не лише «ванівська» говірка родини п. Нелі. Як пише у рецензії для газети українців Польщі Наталка Кляшторна, «на сторінках книги можна зустріти і суто лемківську лексику, і впливи надсянських говірок (халупа, нех) і навіть закарпатських (цімбор, зацімборити)». При потребі читач може зазирнути до «Словничка лемківської говірки», розміщеного наприкінці. У мене навіть склалося враження, що окремі вірші писалися для збереження певної лексики, як дуплет «Вахабунда» (безхатько, божевільний) і «Лайба» («жена му»: брехуха, волоцюга). 

Якщо говорити про тематику, то звісно досить велике місце займає тема вигнання, характерна для всіх письменників із переселенських родин. Лемківщина тут тримає перед серед малих вітчизн Закерзоння, конкурують з лемками вихідці з Холмщини, але – програють. Тема вигнання і ностальгії болюча і безпрограшна, і п. Неля з нею справляється досить пристойно: «Свічка ся робит рибов, / плине без [тут: через] мої вочи. / Далі малює пальцьом / На заголовку Кросно», або «Довгі дороги буків, / што підпирают небо / на Лемковині моїй». Ось ще один з пасажів, що стосується виселення лемків на схід – в УРСР і на захід Польщі: «Викосили мою Лемковщину – ще зелене жито – розкидали людей навсібіч і досі не пожалкували, не покаялися». Або слова з титульного вірша «Дорóги камéни»: лемки під час виселення «тримали ся за руки, жеб ся не згубити», а ще «топтали страх за втраченою дідизною». У вступі Шейко-Медведєва трохи розширює цей образ: для неї викинуті з Лемківщини до Борислава люди «почували себе, як діти, що заблукали у темному лісі»: «Тут, в Україні, держава начебто своя, але вони в ній – не господарі, і не бажані гості». Через те, як гіркий висновок: «Своя держава – / сім’я на знимці».

Протистояння малих батьківщин у серці авторки тривало весь час, і Борислав треба було вчитися любити, попри його післявоєнну атмосферу, «густо насичену флюїдами неприязні і недовіри». Лише після переїзду до Києва у 1980-х Неля Шейко-Медведєва починає розуміти, що їй пізніше стало бракувати «чорного» міста з його «шелестливою бойківською говіркою» і запахом нафти й газу. Пише навіть вірш-подяку містечку: «Я ти дякую, жес прихистило / з рідних теренів вигнаних людей». Проте сумнівається, що попри те, що в місті є тепер вулиця Лемківська, відбувається відродження народної культури, що все стане на свої місця: «А на Лемківскій хата… / Студит підмурок поземка. / Буде вулиця, каплиця, / але чи будут лемки..?»