Письменниця, яка написала оцю, на перший погляд невелику книжку, є авторкою чотирьох романів, біля 40 п’єс-казок для дітей, поетичних добірок в часописах України і Польщі. «Дорóги камéни» – наголос в обох словах на передостанній склад, це особливість мови лемків, що застосовується завжди і перейнята від сусідів-поляків, це вочевидь найсокровенніше, написане Нелею Шейко-Медведєвою. Присвячене невипадково власним дітям і рідному братові. Син п. Нелі Володимир Шейко є директором створюваного державою Україна в рамках політики культурної дипломатії Українського інституту.
Назва книги не про дороги, а про власне «дорогі камені». Це підбірка віршів та невеликої прози, у яких авторка шукає відповіді на питання, чому залишилися оголеними північні схили Бескидів у Польщі після виселення українців до УРСР (1944-1946 рр.) та депортаційної акції «Вісла» (1947 р.). Як знаходили себе на нових місцях проживання виселенці, як їх сприймали місцеві. Як дозрівала Неля до прийняття нової малої батьківщини без забування і відторгнення вітчизни предків. Як шукала відповіді, ким є сама, ким є її найближчі. Образно кажучи, «правда мурахи, що народилася поза розореним мурашником».
Замішані лемки
І для цього власне варто відкрити цю книгу і вчитатися. Тому що як мінімум у короткій інформації, розміщеній з тилу книжки, можна уже якщо не знайти неточності, то сказати б, неповності. Навіть у словах «народилася.. в родині лемків – переселенців з Польщі» маємо спрощення, бо мама Нелі була східнячкою з-під Маріуполя, через що саму її прозивали «москалька», «приблуда зо Всходу». З лемками теж не все так просто, про що пізніше, але далекосяжне твердження, що «з цієї книжки читач вперше відкриє для себе лемківську говірку як мову художньої літератури» теж не цілком правда – у тій же Польщі видано вже цілий пласт літератури по-лемківськи. Згадаю тут хоча би антологію виселенської літератури «Ци то лем туга, ци надія» і поетичну збірку «Выбране» земляка Нелі по татовій батьківщині Івана Русенка. У Львові Фундацією досліджень Лемківщини також не раз видавалися написані говіркою художні твори.
Що «не просто» з лемками? Пані Неля пише не зовсім по-лемківськи, оскільки її тато Семан (Семен) Періг і баба Танька, яку вона досить добре запам’ятала, походили з т. зв. Короснянського трикутника, котрий відрізаний від лемківського пласту на півдні смугою польських сіл і містом Кросно, а на схід так само польськими поселеннями від українських сіл Надсяння. Інша, наукова назва сіл у цьому трикутнику – «замішанці», її надав мовознавець Іван Верхратський. Він називає десять сіл: Бонарівка, Ванівка, Опарівка, Коростенка, Ріпник, Петруша Воля, Чорноріки, Близенька, Гвоздянка і Яблуниця. Стільки ж згадує у своєму вступі і Неля Шейко-Медведєва, але з цього списку якимось чином випало село Красна, одне з найкрупніших, із якого родом Іван Русенко. Свого часу я кілька разів минав Красну і Чорноріки та милувався розкішною церквою в Красній, яка зараз виконує роль костела. Тато п. Нелі із Ванівки, а ще серед найвідоміших з цього переліку сіл називають Бонарівку. Чому замішанці? Бо їх мова має «лише» 70% лемківської лексики, решта «суто» українська, і прізвища «замішанців» нерідко просто східняцькі, на –ко. Журналістка Ярослава Музиченко навіть вдалась до форми «козацький острів».
Боротьба двух батьківщин
На цьому історично-етнографічний відступ припинимо, поглибити його можна у розлогому (46 сторінок) вступі Нелі Шейко-Медведєвої. У ньому також ми прочитаємо те, що авторка не могла передати художнім словом: історію своїх батьків – їх знайомство на Донбасі, куди спершу подався Семан, приїзд до Борислава і перші роки виживання у цьому тодішньому, як пише Неля, «гейби малому Вавилоні». Окрім прибулих лемків там жили місцеві бойки, недовиселені в Польщу поляки і невелика частка уцілілих євреїв, а теж «москалі» – росіяни та українці-східняки. Читати про взаємовідносини цих груп особливо цікаво. Як щира представниця свого клану, Неля не дає продиху іншим: бойки («аборигени») у неї лінивіші, ніж лемки і частіше заглядають у чарку, поляки чваньки без особливих на то причин: «Пани – на двох одні штани», «Ліпше на гада наступити, нім поляка зачепити», – цитує вона вислови баби-східнячки Марини та батька. Самі ж лемки були стриманими, виховували дітей досить жорстко, особливо синів: «за пещеним і хваленим біда ходит».
Тепер про характер збірки «Дороги камени». Поділена вона на розділи, котрі можна вважати як певними етапами в житті авторки, так і важливими та знаковими подіями. Це Борислав, де п. Неля народилася, Львів, де навчалася, Київ, де живе понині і де вирослі її діти, Закарпаття, куди вона їздила шукати слідів лемківської атлантиди, а теж кілька розділів, які можна назвати «екзистенційними». У більшості з розділів є і поетичні твори, і мала проза. Поезія переважно написана говіркою, проза літературною мовою із вкрапленнями говірки в діалогах. Про те, чому саме таким чином пройшов уявний вододіл, п. Неля так пише у вступі: «Лемківська говірка є простою, наче формула води […]. Це мова квітки, яку надламали, щоб не розцвіла. […]. Я можу писати українською мовою будь-що, мені не забракне слів, але свої найдіткливіші, найпотаємніші переживання я довіряла, передовсім, моїй «архаїчній» бесідці». «Бесідувати» по-лемківськи це власне, говорити. У віршах Шейко-Медведєвої передана не лише «ванівська» говірка родини п. Нелі. Як пише у рецензії для газети українців Польщі Наталка Кляшторна, «на сторінках книги можна зустріти і суто лемківську лексику, і впливи надсянських говірок (халупа, нех) і навіть закарпатських (цімбор, зацімборити)». При потребі читач може зазирнути до «Словничка лемківської говірки», розміщеного наприкінці. У мене навіть склалося враження, що окремі вірші писалися для збереження певної лексики, як дуплет «Вахабунда» (безхатько, божевільний) і «Лайба» («жена му»: брехуха, волоцюга).
Якщо говорити про тематику, то звісно досить велике місце займає тема вигнання, характерна для всіх письменників із переселенських родин. Лемківщина тут тримає перед серед малих вітчизн Закерзоння, конкурують з лемками вихідці з Холмщини, але – програють. Тема вигнання і ностальгії болюча і безпрограшна, і п. Неля з нею справляється досить пристойно: «Свічка ся робит рибов, / плине без [тут: через] мої вочи. / Далі малює пальцьом / На заголовку Кросно», або «Довгі дороги буків, / што підпирают небо / на Лемковині моїй». Ось ще один з пасажів, що стосується виселення лемків на схід – в УРСР і на захід Польщі: «Викосили мою Лемковщину – ще зелене жито – розкидали людей навсібіч і досі не пожалкували, не покаялися». Або слова з титульного вірша «Дорóги камéни»: лемки під час виселення «тримали ся за руки, жеб ся не згубити», а ще «топтали страх за втраченою дідизною». У вступі Шейко-Медведєва трохи розширює цей образ: для неї викинуті з Лемківщини до Борислава люди «почували себе, як діти, що заблукали у темному лісі»: «Тут, в Україні, держава начебто своя, але вони в ній – не господарі, і не бажані гості». Через те, як гіркий висновок: «Своя держава – / сім’я на знимці».
Протистояння малих батьківщин у серці авторки тривало весь час, і Борислав треба було вчитися любити, попри його післявоєнну атмосферу, «густо насичену флюїдами неприязні і недовіри». Лише після переїзду до Києва у 1980-х Неля Шейко-Медведєва починає розуміти, що їй пізніше стало бракувати «чорного» міста з його «шелестливою бойківською говіркою» і запахом нафти й газу. Пише навіть вірш-подяку містечку: «Я ти дякую, жес прихистило / з рідних теренів вигнаних людей». Проте сумнівається, що попри те, що в місті є тепер вулиця Лемківська, відбувається відродження народної культури, що все стане на свої місця: «А на Лемківскій хата… / Студит підмурок поземка. / Буде вулиця, каплиця, / але чи будут лемки..?»
Зачаєне
Ще одна тема, котру порушує, не боїться наша авторка, це тема релігії, Бога, смерті. Вона проявляється у багатьох творах протягом усієї книги. Приміром, у оповіданні «Втеча з раю» від імені дитини проговорює тему смерті бабці, цвинтаря, ікон, Бога. Текст «Мамонка» (іграшка) також від імені дитини, що говорить зі створюваною лялькою-мотанкою і переказує історію убитого випадково другом молодого сусіда. Убивцю у тексті називають Каїном. До слова, один з попередніх романів Шейко-Медведєвої вцілому присвячений непростим відносинам людини із Богом: «Ніч остання. Апокрифи про Зачаєних» (Львів, 2008).
Насамкінець хочу навести приклад вірша, котрий є на межі усіх важливих для п. Нелі моментів. Він і про депортацію, і про Бога, і про смерть, і про… Донбас? Читайте і насолоджуйтесь.
Переселенец
…што надбали – вшиткой везли:
жорна, плуги, горци…
Хто мав коня – віз січкарню,
хтоси тяг корову,
бо ник не знов, де нас везут,
як будемо жили.
Зашли в хати, што нам дали, –
смутни, замрячени…
Де господар? На Сибіру?
В Польщи? На тім світі?
Чужи хати. Чужий сморід
і порохи чужи…
Нам немили й ми немили,
а мусимо жити.
Довго ми їм догоджали,
тим сиротам сьліпим,
шклили вікна, шпаклювали,
малювали сьтіни,
ружи їм садили, сливки,
діти спородили,
заки вони нас визнали,
а ми їх своїма.
Ґнес мусимо полишати…
Й далі ник не знає,
де го тепер переселят.
І не вільно нич си взяти,
хибаль хрест.
10 thoughts on “Дорогі камені Нелі Шейко-Медведєвої від Бескидів до Києва”