А може ну її, істину? Рецензія на «Далекий простір» Ярослава Мельника

Цей роман вперше побачив світ у КСД у 2013 році. В той же рік він став Книгою року BBC, а пізніше його включили в шкільну програму для 11-х класів. Днями у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА «Далекий простір» перевидали в новій редакції, а оглядачка блогу Yakaboo вже прочитала його і ділиться враженнями – в день 60-річчя автора. 

Якщо любите антиутопії, вам сюди

Уявіть собі світ, в якому всі люди, як маріонетки, абсолютно контрольовані? У них є робота, дозвілля, їжа, сім’ї – їм все дали. Натомість у них немає ані найменшої свободи. Вони взагалі не уявляють, як працює довколишній світ, а пересуваються протореними шляхами, які для них створили спеціальні датчики. Такий світ створив у своєму романі «Далекий простір» Ярослав Мельник.

Чому я купила цю книжку відразу ж, як тільки перевидання вийшло друком? Якщо ви любите антиутопії, то цей вибір вам зрозумілий. З останнього прочитаного такого плану мені зайшли «Бункер» та «Перезавантаження», а от «Виправний день» Чака Поланіка викликав сумбурні враження. Повз «Далекий простір» я пройти не змогла. Хоча б тому, що анотація нагадувала улюблену «Сліпоту» Сарамаґо. У світі незрячих головний герой починає бачити. Ну як тут не прочитати?

Багато хто з українських читачів дізнались про Ярослава Мельника завдяки роману «Маша, або постфашизм». Це теж антиутопія, але кардинально інакша, я такі називаю вегетаріанськими, адже тема любові до тварин (або ж ненасилля) проходить у ній червоною лінією. Дехто читав збірки його оповідань «Телефонуй мені, говори зі мною» («Темпора», 2012 та  2017), «Чому я не втомлююся жити» (КСД, 2014), тиражі яких закінчувались дуже швидко. Загалом Мельник – унікальний український автор, якого більше знають на Заході, аніж в Україні. Він живе між Литвою і Францією, видав понад два десятки книжок, але знаним серед українців його досі не можна назвати. Втім, в історію літератури він вже потрапив – адже «Далекий простір» наразі читають всі одинадцятикласники в межах шкільної програми.

Чи так це далеко від реальності?

Отже, Мельник змальовує світ, в якому всі незрячі. Вони рухаються в просторі за допомогою системи датчиків, не бачать з народження, а тому не уявляють, який вигляд має зовнішній світ і вони самі. За концепцією, яку вибудувала їхня держава, існує тільки «близький простір» – тобто відстань довкола кожної людини – куди дотягнуться руки. Країною ходить легенда про якийсь «далекий простір», проте ніхто в це не вірить, бо не бачив. А от герой раптово прозріває, дізнається правду, та намагається розказати всім про довколишній світ. Ті відмахуються і не вірять, вважають його хворим і пропонують полікуватись.

Загалом це не так вже й відрізняється від нашого з вами реального світу, правда ж? Більшість людей не уявляють, як влаштована держава, в якій вони живуть, та й світ загалом. Їм достатньо мати стандартний набір звичайних речей: дах над головою, близьких поруч, їжу та здоров’я. Словом, щоб їхній «близький простір» був комфортний. Як тільки виходиш трохи далі – у «далекий простір» – то бачиш його потворність (несправедливість, корупцію, раптові смерті, жорстокість, нелогічність та інші вади нашого світу). У книзі цей «великий світ» зображений як багаторівневі потворні коробки, обшарпані будки квартир і неприємний зовнішній вигляд людей (автор їх називає «істотами» – настільки вони непривабливі та неотесані). Образ яскравий – бо ж світ загалом (якщо на нього подивитись тверезо, яким він є) справді нагадує потворну машину, а люди, з усіма їхніми слабкостями та вадами – не надто духовно красиві.

Одне з питань, що ставить перед нами ця книжка – що важливіше: комфортне незнання, чи незручна істина? Якщо люди щасливі у своїй наївності та обмеженості – може, не треба відкривати їм очі? Це питання ставить собі герой і, відповідно, читачі роману. Якщо знання про справжній стан речей все одно нічого не змінять, може і не варто знати?

Цікаво, що, дізнавшись правду про світ, герой її не приховує, а намагається розповісти усім, кого знає. Хтось не вірить, не хоче чути й пропонує йому лікуватись. Хтось просто не може в таке повірити – розумових здібностей не вистачає. Хтось не сильно і дивується, мовляв, ну й навіщо мені це знання, якщо воно так далеке від мого повсякденного життя, і, по суті, нічого не змінює.

Народ, зображений в романі, щасливий у своїй незрячості, і вдячний системі. Тут перед читачем постає питання – чи достатньо людині, якщо про неї піклуються та забезпечують її основні потреби? Чи потрібно щось більше – свобода, знання істини? Чи треба «відкривати їм очі»? І чи настільки погані правителі такого світу, що приховують від людей правду? Більшої глибини додає той факт, що осліпили людей не ці правителі, це сталось колись давно, а нинішня влада тільки підлаштувалась під обставини. Тому, можливо, уряд – не безжальний диктатор, а месія? Може, це найкращий спосіб якось вижити в існуючих умовах – не казати людям зайвого?

Загалом політики в романі багато. Наприклад, незрячі не можуть вибирати найвищу владу, лише нижні її ланки. Це пояснюється тим, що вся система влаштована так, що незрячі не зможуть керувати цим величезним технологічним монстром. Тобто якщо демократично вибрати такого правителя – країна зруйнується через те, що нею не зможуть грамотно правити. Мимоволі замислюєшся – може, в цьому справді є раціональне зерно? І лячно стає від таких думок.

Ще однією темою книжки є спроби героя зрозуміти, що є людина. Не дарма ж Ярослава Мельника називають філософом. Коли герой починає бачити своїх близьких і розуміє, що зовні вони – потворні, горбаті та волохаті, він замислюється над питанням, що саме є людина. І яку роль тут грає зовнішність? Адже сліпі люди, які не бачать своїх близьких, радіють від самого їхнього існування, голосу, відчуття їхньої близькості. Чи може інша людина поряд – це просто частина їхнього комфорту? Не дарма ж головного героя, після того, як він прозрів і захотів поділитись цим відчуттям з усіма, не зрозуміли ані його дівчина, ані мати. Тут можна довго думати та обговорювати. І цим роман також прекрасний.

Післясмак

Загалом «Далекий простір» – книжка, яку хочеться читати хоча б двічі поспіль. Адже перший раз обов’язково щось пропустиш. А ще її дуже хочеться з кимось обговорювати, бо однозначних відповідей вона не дає – як і будь-яка хороша література.

Легким це чтиво не назвеш, бо філософствувань та непростих тем тут більше, аніж сюжетних поворотів. До речі, сьогодні автору виповнюється 60 років. Чому б не привітати Ярослава Мельника покупкою нової редакції роману?

(Visited 407 times, 1 visits today)