Лідер гурту “Фіолет” написав роман. Він називається «Капітан смуток». Якщо вірити анотації, оповідач історії, який не вимовить за весь роман жодного слова, вирушає зі своїм єдиним другом, котрий має дивне прізвисько невідомого походження – Пі, в мандри Україною. Оглядачки блогу Yakaboo вже прочитали цей роман і готові поділитись враженнями.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Колоса знаю ще з часів ЖЖ – пам’ятаєте ці напівприватні інтернет-щоденники на базі Livejournal? Сергій Мартинюк тоді ще не був фронтменом “Фіолету” (бо й гурту ще не існувало), але з того, як круто і цікаво він писав про повсякденне життя, про музику, про фільми, які дивився, і книжки, які читав, було абсолютно очевидно, що рано чи пізно він почне ПИСАТИ. Тож поява “Капітана Смутку” не стала сюрпризом, але великою інтригою: про що написав Колос у своєму першому романі?
Юлія Дутка: Кілька разів спілкувалась з Колосом під час своєї журналістської роботи: щирий та драйвовий “Фіолет” – доволі частий і завжди бажаний гість у Тернополі. Крім того, постійно стежу за Сергієвими книговідгуками і вирішую, чи варто братись мені за якогось нововиданого Кінга (його рекомендаціям завжди вірю). Відчувала, що він напише власну книжку. Це було тільки питанням часу.
Романтики з великої дороги
Юля: Дорога – один з моїх улюблених мотивів у літературі. Вона відкриває перед героєм весь світ, показує небачені досі можливості. Як на мене, то саме в дорозі ми такі, як треба, справжні, без шарів шуму соціального статусу перед можливими труднощами та непередбачуваними поворотами. Такі, якими є, а не такі, якими хочемо здаватись.
Оповідач і Пі подорожують автостопом, зрідка поїздами та автобусами, але найцікавіше відбувається, коли на своїх двох. Кожна зупинка додає кілька штрихів до портретів персонажів. Кожен новий попутник дізнається для нас щось нове. Спочатку ми бачимо звичайнісінького хлопця і дивака з вавкою в голові. А якими вони будуть потім?
«Мій надприродний потяг до цього психа з очима безалаберного немовляти пояснювався явищем, яке хтось колись назвав “життєствердною руйнацією”: себе нового и можеш здобути тільки тоді, коли холоднокровно розчавиш себе старого.
Пі був ідеальним знаряддя самогубства для мого звичного “я”. Завжди»
Віта: Що для них значить Дорога? Стиль життя, його сенс чи лише шлях до мети? Тут усього потроху. Але ці мандри – безсистемні і дуже спонтанні на перший погляд, таки мають свою логіку і свій достатньо гнучкий, проте завершений маршрут: захід, схід, море, гори, знову захід і кінцевий пункт призначення – дім. Але хто з них зрештою залишиться там, удома?
Дорога – це ідеальний інструмент для того, щоб рухати історію. Треба просто їй довіритися, погоджуватися на її пропозиції, їхати туди, куди прямують ті, хто готовий тебе підвезти, – і зрештою ти потрапиш саме туди, куди треба. Оповідач і його приятель Пі в такий спосіб заводять нові знайомства, навідують давніх приятелів Пі і численних його дітей, допомагають з’явитися на світ новому життю і поховати давні жалі, зрозуміти щось про себе і про світ довкола і нарешті закінчити весь цей цикл саме тоді, коли прийде час. Капітан Смуток — байдуже, що не має свого корабля, — добре відчуває це життєве море і знає, коли напинати свої вітрила.
«Попа твоя буде завжди здаватись
Рідним маяком у хвилях буднів і свят» (З пісні “Попа твоя” з альбому Колоса “28.12.87”)
Віта: У цьому романі справді багато жінок, і більшість із них – або повії, або матері. Перші, дівчатка з траси з передчасно постарілим обличчям, розкішні королівни і самотні жінки, охоче діляться з пілігримами-диваками своїм тілом або навпаки відкривають тільки душу, так само неприкаянно вештаються по світу або знаходять втіху у тому, як живуть (чи принаймні стверджують це). Другі – це матері головних героїв і ті жінки, які стали матерями завдяки Пі. Осібно стоїть Аліса, Ел – дитяче кохання, недосяжна мрія, чи не єдина жінка в цій історії, яка сама щось вирішує, сама обирає свою дорогу, виглядає самодостатньою і, хоча й сумує за друзями дитинства і легко вирушає з ними у мандри, так само легко може розставити межі і попрощатися із тим, що залишилося поза ними.
Обожнювання, яке місцями з біса нагадує об’єктивацію – таке ставлення персонажів (насамперед Пі, але й його супутника теж) не може сприйматися однозначно. Для когось вони видасться брутально-романтичним, для когось – сумнівним і навіть тривожним. Є у ньому щось від культу Прекрасної Дами, але також і від цього східного патріархату, де головна роль, в якій можуть реалізуватися жінки – надихати чоловіків і не заважати їм вершити їхні чоловічі справи.
« – У мене часто запитували про ідеал жінки, – манірно розмірковував Пі. – І щоразу я змальовував портрет іншої особи. Єдине, що об’єднувало їх усіх, – вміння мовчати і тримати дистанцію. Усі інше – ситуативний емоційний натюрморт»
Юля: Ніколи не розуміла чоловіків, які по всьому світу насипають свого цвіту. А тим паче не розуміла жінок, які з такими водяться і потім народжують від них. Ціль мандрівки – відвідати усіх дітей Пі – те, що з самого початку не вкладалось мені в голові. Хоча було дуже цікаво спостерігати за тим, як давно покинуті матусі реагують на нетривалу появу блудного батька. Тут жінки як засіб, але для досягнення чого?
На противагу їм бачимо жінок, які трапляються на шляху: чи то проститутки Елла і Маріам, які не хочуть згадувати минуле, чи то добра бабуся, яка не тільки наготує гостинців у дорогу, а й тицьне конверт з грішми. Але дорога веде не до них, дорога веде до тої, яка лишилась дитячою мрією. Усі родом з дитинства з часом дорослішають.
«Як гарно пахне ностальгія молодих» (З пісні “Ностальгія” з альбому Колоса “28.12.87”)
Юля: У дитинстві героїв сильні і масштабні постаті матерів, але не видно батьків. Двоє хлопчаків: заможний і балуваний увагою, і бідака, який ніколи не є таким, як мамі хотілося б. Їх обох люблять, але по-різному, хоч виростають вони дуже схожими. Що не кажіть, але ніхто не скаже напевне, хто з них Капітан Смуток.
« – В дитинстві я не млів за іграшками і різним віковим брухтом, – згадував Пі. – У мене завжди була можливість мати бажане – мама грошей не шкодувала. Тому з ранніх років я почав мліти за старшими дівчатами»
Об’єднує їх і самовіддана, дитяча любов до Аліси – дівчини-ідеалу, у якої в серці немає діри там, де місце для батька. Малі халамидники та їхні пригоди не здивують нікого з тих, чиє дитинство припало на дев’яності. Коли зарплату батькам видавали тричі на рік, причому часом ковбасою. Коли гроші щодня танули і заколядованого мільйона вистачало максимум на те, щоб купити ляльку і бублик. Наступного дня могло не вийти навіть цього. Я впізнавала у героях своїх сусідів, а часом і себе.
Віта: Ага, це воно.
« – Наші солодкі дев’яності, – любив, усміхаючись, повторювати Пі. – Не тому. що дев’яності, а тому, що наші. І хай з квасної бочки на Базарчику нам наливали кислий відстій, ми кайфували чорно: магія дитинства перемагала все»
Магія роману у тому, що в цих двох персонажах можуть упізнати себе всі діти 90-х. І ті, чиї батьки вміли “крутитися”, тому задаровували їх наймоднішими забавками і лахами, підгодовуючи у своїх дітях самовпевненість і байдужість до цих цінностей, а в їхніх однолітках – заздрість. І ті, хто перебивався з вареної картоплі на квашену капусту, знав, що більше одних кедів на сезон йому не світить, а щоб зібрати вдома власну бібліотеку, крав книжки у районній. Відчуття оцього “вкраденого дитинства”, властиве отим, другим, часто переслідує сучасних тридцятирічних, коли вони бачать, як живуть нинішні діти.
Дитинство Пі і його друга – це не лише всі ці розваги, пригоди і халепи, які вони вигадували. Це ще й місто, яке назавжди лишиться для них особливим. Дубно – до слова, рідне місто автора. На сторінках роману воно постає не таким, яким ви можете побачити його в туристичних буклетах і блогах мандрівників. Тут – лише одна-дві побіжних згадки про замок і фестиваль “Тарас Бульба”, трішки більші – про Тараканівський форт. Зате дуже багато про ті особливі і дуже особисті локації, ті райончики, де минало дитинство героїв (і, можливо, й самого Колоса).
« – Є міста для життя, – любив повторювати Пі. – Є міста для старіння й смерті. А є міста для дитинства. Дубно саме таке»
Пряма мова
“Дівчина помітно зніяковіла. Я б теж на її місці, у такій сукні і з такими гарними очиськами, зніяковів би в товаристві таких забулдиг, як ми. Це повії з нашої юності, які ошивалися на околиці Дубна “під літаком”, через дорогу від поруйнованого готелю “Серпанок”, ніколи не ніяковіли. Хіба тоді, коли п’яний у дупель Пі на колінах освідчувався їм у коханні і обіцяв звозити на Тенеріфе. Та й ніяковіли вони не від одкровень Пі, а від того, що не знали, де він, той Тенеріфе, – в Америці чи десь ближче до Тернополя. Біда чорна, як казала моя мама”.
“ – Чи поклав би я око на жінку друга? – спитав якось себе Пі. – Так. Якщо друг не зрозуміє, який він тоді мені друг?”
“Якщо наше життя – кіно, то я волію загубитись в масовці., – зітхаючи казав Пі. – На героях першого плану лежить велика відповідальність: не розчарувати глядача після першого вдалого фільму. Я б не впорався”.
“Пі будував свою ефемерну фінансову піраміду на руїнах минулого, витягуючи дивіденди з ошуканих вкладників. Я щиро остерігався, аби під час чергового кармічного землетрусу під уламками тієї піраміди наглою смертю не поліг і сам Пі. Вундеркінд, геній, маестро, бистроум, вигадько, мудрець, грамотій, інтелектуал, ерудит, мислитель, філософ, маг, зрештою, і певною мірою невизнаний герой свого (чи, може, не свого? часу).
Капітан Смуток з очима здичавілої дитини перед вівтарем з Володарем Мух”.
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить медитативні тревелоги, мандрує автостопом і готовий до того, що сюжетні повороти визначає дорога. А також, думаю, “Капітан Смуток” годиться прочитати всім “трушним” фанатам “Фіолету” 😉
Юля: Шанувальникам легкої, дещо філософської прози, яка добре читається і під поїздовий чай в дорозі, і під затишне домашнє какао в улюбленому куточку. Для фанів “Фіолету” – must однозначно.
Кому не варто читати:
Юля: Любителям ванільних сцен та скруглених кутів, а ще тим, хто не вміє дочекатись того моменту, коли все стане зрозуміло. Тут це буде в кінці.
Віта: Тим, хто не переварює брутальні сцени і фізіологічні подробиці в літературі.
Схожі книги
Віта: Поки я читала цей роман, не покидало відчуття, що на мене з-поміж тексту Колоса одним оком позирають то Жадан, то Буковскі. І йдеться не про плагіат чи наслідування, а, радше, про певну спорідненість. Тому раджу у парі з «Капітаном Смутком» читати щось із раннього Жадана («Біг Мак», наприклад) і «Жінки» Чарльза Буковскі.
Юля: Протистояння двох друзів вперто нагадували мені клубок «Бійцівського клубу» Чака Поланіка (постійно думала, чи ж не виявиться під кінець, що оповідач і Пі – дві частини однієї особистості), а сама пригода «Авантюру» Артема Чапая.
720 thoughts on “#ДвіДумки про книгу Сергія Мартинюка «Капітан Смуток»: сталеві лоби і порцелянові серця”