Було б смішно, якби не так сумно

Почну з того, що я ніколи досі не читала творів Андрія Любки. Чомусь так вже склалося, що я з упередженням ставлюся до молодих українських авторів, тому читаю їх з максимальною обережністю. Можливо, тому що серед певного кола читачів побутує думка, що молодий укрсучліт ні на що не здатний, отже читати його не потрібно. Для того, щоб позбутися таких шаблонів, я намагаюся час від часу робити для себе місячники української літератури, коли протягом місяця я читаю лише твори українських письменників-сучасників, хоча іноді все-таки вміщую між них якийсь нечитаний твір того чи іншого українського класика.

Поштовхом до прочитання «Карбіду» Андрія Любки стали позаминулорічна читацька рецензія і листопадовий критичний огляд Тетяни Трофименко. Перша була дуже позитивна, другий навпаки досить негативний. В зв’язку з цим мені захотілося зробити свій власний висновок про цю книгу.

Помітна фігура в сучукрліті

Про Андрія Любку я досі практично нічого не знала. Соромно зізнатись, але я часто плутала його з теж невідомим мені Любком Дерешем.

Це зумовлено тим, що мене більше цікавить перекладна, аніж українська сучасна література. Тепер мені вже відомо, що Андрій Любка досить помітна фігура в сучукрліті, він бере активну участь у літературному житті країни, є автором декількох книг, зокрема збірки віршів. Проте, я своє ставлення до цього письменника ще не можу сформувати з огляду на те, що мені б хотілось прочитати щось ще із серйозніших його творів, адже кажуть, що «Карбід» – це несправжній Любка.

Сюжет роману простий, але цікавий

Сюжет роману «Карбід» досить простий, проте це аніскільки не заважає йому бути цікавим. В основу роману покладений випадок п’ятирічної давнини про який писали іноземні та українські ЗМІ, а саме про потаємний підземний тунель на кордоні України з Словаччиною оснащений залізницею для перевезення контрабандних товарів. Події відбуваються у вигаданому закарпатському містечку Ведмедів, яке знаходиться на кордоні України з Євросоюзом. Ведмедів, як стверджує автор, типове закарпатське містечко, де люди виживають як можуть, займаючись єдиним зрозумілим та доступним їм бізнесом – контрабандою. Головний герой роману ідеаліст-невдаха, шкільний вчитель історії Чвак Михайло Олексійович, він же Карбід, який гордо називає себе Тисом. Патріот своєї країни, який з гідністю несе важкий обов’язок щодо просвіти трудящих в дешевих забігайлівках за чарчиною-другою міцного трунку.

Наївний дурень, який тверезо не може, бо не вміє, оцінювати дійсність.

Одного дня він запалюється раптовою ідеєю об’єднати Україну і Європу за допомогою підземного тунелю, щоб переправити, не зважаючи на кордони, без жодних труднощів своїх земляків у краще життя, тому він шукає собі спільників-однодумців, щоб реалізувати задумане. Проте люди трапляються різні і дехто бачить значно ширші можливості в геніальній ідеї Тиса.

Читати: Минуле не вмирає

Сатиричний роман із кримінально-пригодницьким сюжетом

Я б визначила жанр роману «Карбід» як сатиричний роман із кримінально-пригодницьким сюжетом, адже він досить смішний та критичний. Автор переконливо змальовує у всій красі життя простих людей і чиновників у невеличких закарпатських містечках. Це ніби країна в країні, яка відмежовується від решти території і живе своїм унікальним відособленим життям. Роман насичений цікавими контрабандистськими бувальщинами, певними місцевими історичними довідками невідомими широкому загалу читачів та прихованою рекламою Закарпаття (це досить відчутно, що автор любить своїх земляків і кпить з них лише з любов’ю).

Проте сміятися над цим романом гірко, «Карбід» залишає після себе осад не лише закінченням, де головний герой трагічно гине, ніби натякаючи так буде з кожним, хто спробує плисти проти течії, але й порушеною темою, адже це наші сьогоденні реалії, над якими дуже не посмієшся.

Куди мені, звичайному читачу, тягатися з відомими критиками і намагатися змінити думку про Андрія Любку. Іноді критика щодо молодих авторів, зовсім не критика, а намагання пригнітити та деморалізувати юний талант, бо такою критикою можна вбити будь-які починання молодих авторів. Навряд чи мене можна зарахувати до числа прихильниць творчості Андрія Любки, бо «Карбід» єдиний його твір, який я прочитала, але мені він дійсно сподобався. Його читати було легко та цікаво, я розуміла написане, як кажуть, з півслова, це було моє чтиво від початку і до кінця.

Мабуть, тоді дехто скаже, що я невибагливий читач. Можливо, не перечитиму. Проте найбільше мене в творах не так відштовхують лайки та непристойності, які я відношу до прояву реалізму в літературі (що вдієш, якщо в нас такий загальний рівень культури в суспільстві), як надмірне моралізаторство, яке, на щастя, абсолютно відсутнє в романі.

Читати: Felix. Austria. Роман вартий світових вистави та кіно

Так, сучасні молоді автори іноді полюбляють передавати куті меду, це стосується не лише Любки. В їхніх творах проблема зазвичай постає насиченішою і колоритнішою, ніж є насправді, іноді методи, якими послуговуються автори є неприйнятними для частини читачів, тому в декого це викликає сильне обурення. Але це не означає, що про проблеми не варто писати, бо як тоді донести до людей головне?

«Карбід» – це книга про наболіле

Я зовсім не хочу перебільшити значення «Карбіду», бо я не можу стверджувати, що це щось особливе і оригінальне, та й порадити широкому колу читачів я його теж не можу, бо багатьом він не припаде до смаку своїми анально-фекальними подробицями, але й не потрібно применшувати його вартість. Це книга про наболіле, про багаторічне прагнення частини населення України приєднатися до омріяної Європи і про людей, які не хочуть такого приєднання, яким кордони з Європою життєво необхідні, щоб продовжувати свій прибутковий, проте нелегальний бізнес.

Мар’яна Глинка