Дуже не люблю будь-яких челенджів з тієї причини, що я ніколи їх не дотримуюсь. Цікаво, спостерігати за кимось, читати чужі читацькі плани на майбутнє, але сама дотримуватися аналогічного зобов’язання не можу – мені видається це надзвичайно нудним.
Однак і в мене є певні читацькі правила, яких я незмінно дотримуюсь з року в рік. Одне з них: щорічно я повинна прочитати два-три твори письменників, які отримали Нобелівську премію з літератури. Звичайно, мені б хотілось не повторюватись у виборі авторів, адже досі я познайомилася лише з дев’ятьма зі ста тринадцяти таких лауреатів, але ж в усіх є улюбленці та знайомці, яких читаєш передусім, і я в цьому не виняток.
Вважається класиком сучасної французької літератури
Однією із таких цьогорічно-примусових книг став для мене роман французького письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури 2008 року, Жана-Марі Гюстава Ле Клезіо «Потоп». Ле Клезіо вважається класиком сучасної французької літератури. Він лауреат багатьох престижних французьких літературних премій, зокрема премії Théophraste Renaudot (1962) та Stig Dagermanpriset (2008). Його творчий доробок становить близько сорока томів творів, серед яких є чимало бестселерів.
Твори цього видатного француза-мандрівника для мене не новинка: кілька років тому я прочитала його публіцистичний роман «Дієго і Фріда» в неприховано-похабному перекладі з російської (чим полюбляє грішити видавництво «Фоліо»). Цей роман не виправдав моїх сподівань (можливо, я очікувала від нього занадто багато), проте легке розчарування від попередньої книги мене не зупинило і я продовжую цікавитись творчістю Жана-Марі Ле Клезіо.
Читати таку «оригінальність» нелегко
Роман «Потоп», написаний у 1966 році, і належить до так званих «нових романів», які заполонили у 50-60-х роках минулого століття тогочасну Францію. Ле Клезіо пропонує оригінальну за своїм викладом історію одного атипового француза Франсуа Бессона, який вчиняє мовчазний протест проти людської байдужості, стаючи таким чином калікою і прирікаючи себе на пасивне існування та милість інших.
Складається роман із вступу, тринадцяти частин і закінчення. В кожній із частин розповідається про один день із життя головного героя до вчинення ним того відчайдушного вчинку, що змінив все його подальше життя. Події в романі відбуваються мляво. Про сюжет можна сказати, що він практично відсутній, бо покликаний показати радше причину, ніж дію. Всі буденні малопомітні звичайному оку процеси виписані із вишуканою ретельністю, які нагадують мені прискіпливий погляд, що помічає непомітні речі, зупиняється на них та описує їх із болісним відчуттям смутку, викликаним усвідомленням того, що всьому настає кінець, що процес розпаду починається від самого початку, поки не призводить до цілковитої загибелі.
Велика кількість нетипових порівнянь та описів барв, звуків, форм тощо надає роману певної оригінальності. Проте читати таку «оригінальність», зізнаюсь, нелегко і місцями нудно.
Чого мені найбільше бракувало в «Потопі», так це гумору. Ле Клезіо, як новороманіст, намагається довести до читача важливе, проте зашифроване, послання-попередження, характерне духу того часу (актуальність його не втрачена й по сьогодні). А оскільки про важливі речі якось не випадає жартувати, мабуть, саме тому його роман такий серйозний та похмурий.
Застосовує у своєму романі амфібологічні речення
Читаючи «Потоп», я спочатку нарікала на переклад. Мені здавалось, що перекладач Галина Чернієнко, перекладаючи, навмисно ускладнювала текст. Закінчивши роман, я взялася, як звично, за післямову і, ось тільки прочитавши її, я зрозуміла, чому читати було так складно. Як зазначає Галина Чернієнко, Ле Клезіо не пропонує нічого нового у стилістичному плані, проте він застосовує у своєму романі амфібологічні речення – двозначні суперечливі твердження. Тобто таке речення може трактуватися двояко, але одне із його значень є хибним.
«Текст містить певну інформацію, яка відповідно сприймається лише до певного слова чи точки, починаючи від якої текст, уривок, абзац, речення раптом вражає несподіваним змістом, до сприйняття якого читач не був готовим. Тоді те, що на перший погляд здавалося дивним, підозрілим, можливо позбавленим змісту чи смішним, вражає новизною і свіжістю мислення».
Саме тому, читаючи цей роман, потрібно бути дуже уважним, намагатись аналізувати прочитаний тест, постійно повертаючись до початку. Але, повірте, зробити це досить складно: вступ я читала декілька разів та так майже нічого не зрозуміла. Зрештою, принаймі тепер я знаю, що претензій до перекладу в мене більше нема і що Галина Чернієнко насправді здійснила досить важку працю, намагаючись донести до читача неповторність основного тексту.
Сподобається любителям «важких» романів
«Потоп», як на мене, підійде передусім любителям важких романів, над якими хочеться подумати. Фахівці стверджують, що цей роман Ле Клезіо перегукується із «Чужим» Альбера Камю (якого я ще не читала), мені ж він нагадував своїм безглуздим вчинком «Злочин і кару» Федора Достоєвського.
Цей складний, проте безперечно вишуканий роман імпонує мені передусім новизною і оригінальністю, тому що досі я все-таки нічого подібного ще не читала. В ньому суцільна описова частина, думки та логічні дії практично відсутні, спогадів та діалогів теж майже нема. Повторюсь, читати таку книгу дуже важко. Але глибокий філософський зміст, який починаєш розуміти тільки наприкінці, допоміг мені в певний момент почати захоплюватися книгою і забути про труднощі читання.
Насправді ця книга примусила мене подивитись на певні речі по-іншому. Наприклад, на жорстоку боротьбу між цивілізацією і природою, протистояння між суспільством і індивідом, людську байдужість, яка за словами автора носить темні окуляри (як на мене, одне з найкращих порівнянь у цьому творі), на провідну тему християнського віровчення про воскресіння Ісуса Христа, зрештою на те, що іноді прийнято вважати божевіллям.
Саме тому я схильна вважати, що «Потоп» Ле Клезіо – це книга про іншу точку зору, яку не всі сприймуть, але вона правдива й аргументована і повинна бути почута іншими. І як стверджує автор в своєму творі: всі потопають серед ілюзій, але з ними можна боротись.
Мар’яна Глинка
25 thoughts on “Байдужість носить темні окуляри”