«Український» Париж початку XX століття

Кажуть, читання повинне бути різноманітним, тому час від часу варто змінювати свої усталені читацькі уподобання. Зважаючи на це твердження, я вирішила тимчасово змінити популярну белетристику, яка переважає у моїх читацьких симпатіях, на якийсь захопливий нон-фікшн.

На моє велике здивування, переглянувши свої наявні книжкові запаси, я виявила, що в мене понад десяток нечитаних книг на мистецьку тематику, серед яких є навіть одна українською мовою. Цією єдиною і неповторною (а саме так воно і є) книгою, на якій зупинився мій вибір, виявилася монографія Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939», що в 2010 році була видана видавництвом «Родовід» за підтримки гранда видавничої справи «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» трьома мовами (українська, англійська та французька).

«Українські мистці Парижа. 1900-1939» – перша ґрунтовна праця, що досліджує участь українських мистців у Паризькій школі (École de Paris). Вона вражає своєю масштабністю і складністю обраної тематики, адже встановити українську ідентичність мистця початку 20 століття, який не позиціонував себе як українець, часом було дуже важко. Залишається лише дивуватися, з якою наполегливістю протягом декількох років Віта Сусак працювала над цією надзвичайно цікавою і нелегкою працею, визначаючи серед величезної кількості мистців-іноземців, що працювали в Парижі 1900-1939-х рр., саме вихідців з України. Архипенко, Бойчук, Маневич, Баранов-Росіне, Глущенко, Хмелюк, Грищенко – ці та багато інших імен творили історію українського мистецтва в Парижі на початку 20 століття.

Різноманітне і багатонаціональне мистецтво Парижа минулого століття, як на мене, це найдивовижніший період у світовому мистецтві. Адже тогочасний «Париж дозволяв малювати – як хочеться, спілкуватись – з ким цікаво, жити – як подобається. Саме свобода вибору і її вшанування становили привабливу особливість цього міста». «Більшість з тих, хто приїхав у Париж з надією підкорити мистецьку столицю, досить швидко змушені були самі підкорятись її законам та посереднім смакам паризької публіки, яка дозовано й обережно сприймала експерименти, натомість широко споживала вчорашні нововведення».

Читати: Топ-5 книжок про приватні мистецькі колекції

Париж, цей «притягальний символ епохи», манив до себе серед інших й українських мистців, які прагнули того самого (слави і грошей), що й їхні колеги з усіх куточків Європи. Так велика кількість талановитих українців, піддавшись хвилі мистецької міграції, опинилися в місті можливостей. Хтось піддався впливу видатних тогочасних мистців, інші ж навпаки хотіли вразити всіх своєю індивідуально-неповторною художньою манерою, зокрема Євген Архипенко, який винайшов понад 20 революційних нововведень у скульптурі, та Михайло Бойчук, що не піддавшись новим віянням, повернувся до давніх традицій і створив «школу відновлення візантійського мистецтва». Звичайно, серед українських емігрантів були як успішні, так і сумні долі: одні знайшли себе в Парижі, інші, скориставшись із уроків паризької школи, повернулись додому і намагалися зберегти себе, як вільні художники, незважаючи на тиск з боку радянської ідеології, а були й такі, що залишились назавжди невідомими, так звані «художники другого плану», які не відзначилися нічим особливим.

На сторінках монографії «Українські мистці Парижа. 1900-1939» я зустріла багато незвичайного і звичайного, цікавого і сумного. Під однією обкладинкою «зібрались» відомі й невідомі мистецькі імена, «нові» та «старі» художні напрями в мистецтві, паризькі кав’ярні, салони та виставки, вибагливі грошовиті маршани (покупці картин), українські євреї та мистецькі угрупування українців. Я зрозуміла нарешті загадкове досі для мене значення митрополита Андрея Шептицького в підтримці українського мистецтва, дізналася серед всього іншого й про український внесок в загальну теорію і практику кольору в малярстві та діяльність української громади в Парижі. В книзі зібрано дуже багато фотографій та репродукцій. Крім того, дослідниця в своїй праці охоплює не лише художній бік життя своїх земляків, але й намагається відобразити різноманіття видів діяльності українських мистців, тобто все те, чим жили і працювали українські художники Парижа 1900-1939 рр., намагаючись адаптуватись у французькому мистецькому середовищі і заробити собі на хліб. Адже серед них були й успішні декоратори, оздоблювачі декоративного посуду, оформлювачі реклами та афіш, ілюстратори та ін.

Саме такого солідного формату, переконливої якості (крейдований папір – тверда обкладинка) та відмінного оформлення, ті властивості, якими характеризується монографія Віти Сусак, на моє глибоке переконання, повинні бути книги про мистецтво. А ціна це вже, мабуть, другорядне, адже такі книги виходять невеликими накладами для справжніх поціновувачів, які готові віддати кругленьку суму за вартісну книгу. Дуже легко написано й доступно, що я люблю чи на найбільше у нон-фікшенах. Розрахована як на масового читача, так і на мистецтвознавців та колекціонерів.

Мар’яна Глинка