Друга книжка українського філософа і публіциста Володимира Єрмоленка — це дванадцять есеїв про дванадцятьох відомих особистостей, не лише письменників і філософів, але так чи так людей зі світу книг (або принаймні текстів).
Відразу семеро з них — із франкомовної культури, яка є для автора чи не найближчою. Це Жан-Жак Русо, Жуль Мішле, Ґюстав Флобер, Ромен Ґарі, Ролан Барт, Жак Дерида, Мішель Турньє. Також тут знайшлося місце італійцеві Джакомо Казанові, німцям Францові Антону Месмеру й Ернстові Теодору Амадеєві Гофману, вихідцеві з Росії єврейського походження Сабіні Шпільрейн і, нарешті, американці Сьюзен Зонтаґ.
Здавалося б, усіх цих людей мало що поєднує: народжені в різних століттях — від XVIII до ХХ-го — і в різних країнах, вони присвятили свої життя різним речам і, зрештою, відомі нині теж по-різному. Та Володимир Єрмоленко знаходить між ними численні точки перетину, вибудовуючи мережу важливих для себе культурних персонажів — саме тих, яких із «далеких» він хотів би зробити “близькими” або принаймні “ближчими” для читача. Приміром, весь есей про Гофмана побудовано на перегуку з ідеями месмеризму; а пишучи про Сьюзен Зонтаґ, автор вбачає в її текстах Флоберове прагнення “невидимости”; і наприкінці вже зовсім не дивно, що улюбленим письменником Турньє був Флобер, а ще він писав есей про Казанову (подібних перегуків, які свідчать і про неабияку авторову ерудицію, тут безліч).
Цими майстерно вибудуваними текстами, як і своєю першою книжкою про Вальтера Беньяміна, автор фактично реабілітує біографічний метод, від якого в другій половині ХХ століття гуманітарні науки, як відомо, відхрещувалися. Для Володимира Єрмоленка біографія є не лише не зайвою, а й необхідною для віднайдення того, що він сам називає авторським “ейдосом” — тією “ідеєю”, “що пронизує його творчість, як стріла”; тим “сіменем”, із якого “виростає дерево його думок та емоцій”. Звісно, під біографією тут не мається на увазі лінійна послідовність життєвих подій і обставин, а радше ті ключові епізоди й актанти, які здатні в буквальному розумінні розкрити персонажа, явивши його “ейдос”. Ба більше, ще від назви есеїв автор зосереджує читачеву увагу на потрібній “ідеї”: “Казанова, або Чиста насолода”, “Флобер, або невидиме”, “Зонтаґ, або чуттєвість”, “Турньє, або повільність” тощо. Відтак логіка, за якою вибудувано тексти, найбільше нагадує рух концентричними колами довкола центральної точки — точки, з якої текст починається і якою зазвичай завершується.
Утім, наближення “далеких” для Володимира Єрмоленка є не лише нагодою отримати чергову порцію пізнавальної насолоди. Цей процес має і свою стратегічну мету: навчити знаходити в досвідах “далеких” те, що буде важливим для твого власного життя, а відтак стане частиною найближчого світу: “Щоб стати на ноги, щоб пізнати життя в його смутку та радості, ми маємо обрати своїх ближніх. Ми маємо обрати своїх найрідніших. А в такому виборі далекі часто стають близькими. Далекими близькими”.
Роксоляна Свято, Часопис Критика
18 thoughts on “Володимир Єрмоленко. “Далекі близькі. Есеї з філософії та літератури”, ВСЛ, 2015”