Однією з найбільш очікуваних новинок Форуму видавців-2016 у Львові, який відбудеться 15-18 вересня, поза сумнівом, стане роман Тані Малярчук “Забуття”.
Чотири роки письменниця працювала над історією життя В’ячеслава Липинського – політика-невдахи, мислителя, чиї ідеї видалися не на часі. У своїх творах, найвідомішими серед яких є “Листи до братів‑хліборобів”, він обстоював консервативні цінності. Поляк за походженням, Липинський поклав життя на вівтар української ідеї – і до самої смерті не був певним, чи ця жертва не була марною. Він був чужим своєму народові і зневаженим народом українським, якому заприсяг служити ще юнаком, навчаючись у київській гімназії. Самотній, хворий на туберкульоз, далеко від батьківщини, він помер 1931 року в гірському австрійському санаторії. Цілком ординарна доля тих, кому судилося жити в час розпаду імперій.
Гнівні інвективи, які Липинський, уже неспроможний писати сам, надиктовує своєму секретареві (“…маю надію, що Бог Милосердний принаймні наприкінці звільнить мене від дотику з українським громадянством, якому я віддав все, що мав, яке мені подякувало найтяжчою, яка тільки може бути, обидою для чесної людини”), викликають асоціації з Мойсеєм Івана Франка – пророком, непотрібним власному народові. Та й і з самим Франком, звісно, адже він так само розривався між любов’ю й ненавистю до русинів‑українців і безуспішно шукав розуміння в польській громаді. Іван Якович, до речі, теж фігурує на сторінках “Забуття”, але не в тому романтичному й ідеалізованому вигляді, до якого ми звикли, а значно більше подібний до реальної людини.
Малярчук доволі ретельно впроваджує читача в історичний контекст: не аж так, аби нагадувати шкільний підручник, але з чітким усвідомленням, що далеко не всі, кому до рук потрапить книжка, матимуть необхідний бекґраунд для її сприйняття. Богдан Лепкий, Євген Чикаленко, Василь Доманицький, Микола Міхновський, брати Сергій та Микола Шемети, Андрій Жук, Осип Назарук та інші, колись відомі, а нині майже забуті основною масою українців постаті, проходять крізь життя Липинського, і кожен дістає, хоч і короткої, проте влучної характеристики авторки.
Про адвоката Міхновського слід згадати окремо. Не через надзвичайну важливість, як порівняти з іншими персонажами роману (письменниця розповідає про його роль у боротьбі за напис на пам’ятнику Котляревському в Полтаві), а через одну з авторських колонок Тані Малярчук, оприлюднену в лютому 2016-го, коли робота над романом входила у фінальну стадію. Колонка мала назву “Тарахнемо шапкою об землю” – слова Липинського, якими він схарактеризував спосіб дій професійних патріотів іще 1928-го року: “Тарахнемо шапкою об землю на площі Св. Софії так, що в одну мить не стане ворогів!”
У тому матеріалі Малярчук писала про наполегливих вишуковувачів зради, “хамовитий і безголовий національний радикалізм”, чотири стовпи української анархії – руйнувати, зневажати, забороняти і осудити свого – словом, про ті суспільно‑політичні реалії, які були актуальними як на початку ХХ століття, так і в наш час. За це вона негайно заслужила від багатьох українських інтелектуалів тавро “запроданки Москви” і “агента ФСБ”. При цьому поштовхом до розгортання дискусії в соцмережах стала… характеристика Міхновського як “персонажа комічного і трагічного водночас”. Її сприйняли як образу видатного діяча. Не можемо ми ставитися до історичних постатей без фанатизму: або поклоніння, або анафема.
Натомість Малярчук у романі “Забуття” змальовує своїх персонажів живими людьми, а не носіями певної ідеї чи іконами; людьми, які помилялися, раділи, страждали, божеволіли, зраджували, любили… До речі, історія кохання В’ячеслава Липинського та Казимири Шумінської – іще одна паралель із біографією Івана Франка, який страждав від почуття до польки Целіни Журовської, котра “являлася йому у сні”, але основну частину життя знати не хотіла борця за щастя української суспільності. Казимира в романі “Забуття” спочатку також різко негативно реагує на зустріч зі “зрадником” польської ідеї, який перекинувся на бік “вигаданої” нації (саме вона першою кричить “ганьба” після публічного виступу Липинського). Ця історія кохання є однією з найяскравіших і найсумніших сюжетних ліній роману. Хоча дама серця головного героя зрештою дала згоду на одруження, родинного щастя він так і не зазнав: занадто великою була прірва між подружжям.
У творі Малярчук є й інші love story – пов’язані з життям головної героїні. Так-так, окрім “божевільного туберкульозника”, стороною конфлікту виступає молода жінка, яка дуже скидається на alter ego авторки: студентка-філологиня, згодом – письменниця, авторка малої й трохи більшої прози. Саме вона розплутує нитки біографії Липинського, про якого не знала анічогісінько, доки випадково не побачила некрологу в нью-йоркській емігрантській газеті “Свобода”. Відтоді вона “захворіла” історією життя самотнього вигнанця: захворіла в буквальному сенсі, бо почала переживати дивні серцеві напади та боятися вийти з помешкання. Звісно, цей стан мав психічну природу й навіть коштував розриву з чоловіком, однак, улягаючи невідомій силі, вона й далі мусила копатися в старих газетах і документах.
Насправді не надто зрозуміло, яку роль відіграють у сюжеті роману епізоди взаємин головної героїні з чоловіками. А от історії її родини покликані наголосити на важливості збереження історичної пам’яті, закодованої в свідомості поколінь українців завдяки тим, кому вдалося вижити: “Я – нащадок покори і страху смерті. І на мене лягла ціна, яку було заплачено, щоб вижити. Набігли чималі відсотки за простроченими квитанціями. Я мусила потроху починати віддавати борги”.
Пам’ять бореться проти всепоглинаючого часу, символом якого в романі є “гігантський синій кит”, що перемелює мікроскопічний планктон так, як давньогрецький Хронос – людські життя, котрі безслідно зникають, даючи шанс наступним поколінням. “Проте не зникнення щеміло мені найбільше, а саме безслідність. Я подумала, що вже сама однією ногою там, в тотальному забутті”, – зізнається героїня.
Ті, хто читали бодай одну книжку Тані Малярчук, уже зрозуміли, що роман “Забуття” не схожий на її попередню творчість. Цей текст не сповнений магічного реалізму, він не підкидає на хвилях емоцій “згори вниз”, не дивує химерними колізіями. Однак своєї мети – подолання забуття – авторка досягає, і, здається, такі тексти тепер дуже на часі.
Тетяна Трофименко
Джерело: блог ТСН.
25 thoughts on “Пам’ять про синього кита часу. Рецензія на “Забуття” Тані Малярчук”