Найстрашніші деталі – за кадром

Це книжка, завдяки якій пізнаєш трагічну історію, не травмуючи себе, адже майстерність письменника – не називаючи явища своїми іменами, дати повну картину описаного. Паволу Ранкову це дуже добре вдається – щоразу він зупиняється наче за мить до – і ти розумієш, що найстрашніші деталі – за кадром, і подумки дякуєш йому за те, що він про них змовчав. Серце все одно відчуває увесь біль, всю трагедію тих нелегких часів, і немає потреби описувати їх дослівно.

Про Павола Ранкова


Результат пошуку зображень за запитом "павол ранков"
Фото: starylev.com.ua

Павол Ранков – словацький письменник, автор чотирьох збірок оповідань та двох романів. Уже перша його книжка оповідань «З часового відступу» принесла йому читацьке визнання та Словацьку премію ім. Івана Красека за літературний дебют (1995).

Роман «Це сталося першого вересня (чи ще колись)» отримав низку міжнародних нагород, зокрема Премію Європейського Союзу за літературу та Центрально-європейську літературну премію Angelus і перекладений багатьма мовами. «Матері» – перший твір письменника, який вийшов в українському перекладі. Він присвячений непростим сторінкам історії Другої світової війни – перебуванню в ГУЛАГу молодої жінки, яка потрапила в ув’язнення вже вагітною. Це складна розповідь про материнство, самопожертву, вибір, прощення і поведінку людини в межовій ситуації.

Робота над романом


Працюючи над текстом «Матерів», Павол Ранков вивчав архівні матеріали, свідчення очевидців, які пережили радянські табори та, звісно, знайомий із художніми творами, присвяченими цій тематиці. Одним із епіграфів до роману є цитата із «Архипелаг ГУЛАГ» Солженіцина: «…и мы заспариваем об исторических романах: смеет ли вообще кто-нибудь их писать. Ведь исторический роман – это о том, чего автор никогда не видел. Нагруженный отдаленностью и зрелостью своего века, автор может сколько угодно убеждать себя, что он хорошо осознал прошлое, но ведь вжиться ему все равно не дано, и значит, исторический роман есть прежде всего фантастический?».

Тобто Ранков одразу, ще перед самим тестом ніби виправдовується перед читачем – щоб той не сприймав історичних неточностей (якщо такі будуть) надто критично, щоб дозволив письменнику політ фантазії, щоб не закидав, що автор пише те, чого сам не переживав. Навіть у передмові до українського видання автор зізнається: «Я прозаїк, а не історик, тому мені лишається тільки сподіватися, що книзі вдасться зацікавити читача не енциклопедичними знаннями автора (до того ж неіснуючими), а тим, що для прозового твору найважливіше – сюжетом (в основі якого, до речі, лежать різні долі реальних людей)».

Життя у концтаборі


У романі кілька жінок, які втратили за різних обставин чоловіків (на війні, внаслідок аварії чи за невідомих читачеві обставин) по-різному проявляють себе в материнстві – котрась із них готова на все заради своєї дитини, інша ж – навпаки – свідомо чи несвідомо псує своєму нащадку (в обох випадках – єдиній дочці) життя.

Ми не можемо і не маємо, очевидно, права засуджувати нікого з тих, хто опиняється в умовах війни чи концтабору, де небезпека чатує звідусіль і де могли помилково застрелити, коли полонені розвішували сушитись речі поблизу огорожі, – за нібито спробу втечі. Коли вбивають свої ж співкамерники, коли за їжу чи інші базові потреби в’язні готові на все, коли непридатних до роботи навмисно виснажують ще більше, щоб вони померли самі і їх вже не треба було даремно годувати, – вони ж не зможуть як слід відпрацювати.

Попри згадки про всі ці жорстокості, які відбувалися у таборі, що його в’язні називають «Артеком», автор не зловживає натуралізмом та реалістичністю в їх описі. Як людина надто вразлива і з доволі яскравою уявою, я не змогла б читати текст із надто кривавими подробицями описаних подій. Так, наче письменник захищає і читача, і головну героїню від страшних звірств, які кояться навколо. Витримати складні обставини Зузанні допомагає її віра в Бога; молитовник, який вона встигла схопити вдома перед засланням, пережив разом і з нею всі таборові поневіряння (хоч і значно зменшився за цей час за кількістю сторінок, якими довелося пожертвувати).

Поневіряння головної героїні


Автор своєрідно вирішив питання звинувачення Зузани Лаукової у зраді: знаючи безглуздість радянської каральної системи, розумієш, що дівчину заарештували чи то для потрібної кількості арештантів чи тому, що потрапила під гарячу руку тощо. Проте такого повороту, як запропонував Ранков, читач не очікує.

З того, що в головної героїні беруть інтерв’ю вже в наш час, ми розуміємо, що вона, попри всі пережиті жахіття, вижила, та все ж напруга під час читання розповіді про її життя в таборі (та й після повернення з нього) від цього не спадає. Ми розуміємо, що в будь-який момент може статися щось лихе:

«Карцер знаходився десь біля хліва, де ми утримували коней, якими перевозили з лісу дрова. Провела я там, зрештою, лише одну ніч. Кімнатка була така тісна, що там не можна було ні стояти, ані лежати. Я трусилася від холоду й боготворила Анну, яка забрала в мене молитовник.

Дитина ворушилася всю ніч. Я гладила живіт обома руками, проте заспокоїти її не вдавалося. Я намагалася уявити, чи велика вона вже, як може виглядати. Проте всі думки втікали від дитини до моєї матусі. Я мучилася від розмитих в уяві картин, на яких мама падала під тягарем своєї ноші, спіткнувшись на драбині, коли піднімала щось важке на горище. Під час цих двох місяців, що я була в Росії, я майже й не згадувала про маму. І це не через дитину, яка вже почала штурхати мене, але через себе, масштаби власних страждань не дозволяли мені думати про маму. А вона ж відтоді лишилася сама, зсередини її підточували страхи й сумніви, оскільки вона могла хіба що сподіватися, що її донька ще жива».

Матері


Найболючіше, як це не дивно звучить, було читати епізоди не з ГУЛАГу (які, очевидно, поза межею нашого розуміння і больового порогу), а моменти суперечок, незгоди матерів із своїми доньками – Зузаною (під час Другої світової війни) та студенткою Луцією (в наші дні). Здається, матері не можуть бути такими жорстокими до своїх дітей. Ми бачимо не просто стіну непорозуміння – це ненависть, неприйняття, навіть бажання заподіяти зло своїй дитині.

І воно дуже контрастує з тими почуттями, які Зузана проявляє до свого сина та (ми можемо лише здогатуватися) Луція до своєї майбутньої дитини. Це почуття ненависті дивує і шокує в романі найбільше. Не писатиму, на що пішли матері головних героїнь і як руйнували долю своїм донькам – щоб не спойлерити, проте саме ці сцени вражали мене найсильніше.

Кілька типів розповіді


Важливою характеристикою роману є особливість нарації: автор використовує впродовж тексту різні наративні форми. Розповідь головної героїні – це інтерв’ю, яке вона дає молодій дослідниці Луції Герлянській (і яке повинне стати її дипломною роботою з соціології). Дослідження ведеться за допомогою методу oral history (метод усної історії). Оскільки науковиця ще недосвідчена – на початку роману сповідь героїні подано від третьої особи. Згодом, після врахування зауваження наукового керівника, студентка використовує розповідь від першої особи.

«Використовуючи два способи оповідання, автор спочатку вводить читача в ситуацію, ще дозволяючи йому зберегти певну відстороненість, потім пропускає його через потік свідомості героїні, готуючи до глибшого співчуття, і врешті, говорячи від першої особи, якнайточніше передає страхи й найтонші переживання молодої матері в ув’язненні. Для більшої переконливості автор активно вводить у мовлення своїх героїв російські, німецькі, ромські фрази, використовує ГУЛАГівське арґо, і це робить радянську в’язницю чимось схожою на Вавилонську вежу, даючи надію на те, що вона теж невдовзі впаде й прийде довгождана амністія», – пише у післямові до роману його перекладачка Тетяна Окопна.

У текст також вплетені кілька сюжетних вставок, де поряд із життям людей розгортається драма і в світі тварин: вовчиці та вовченяти, яким нічим поживитись, не наражаючись на небезпеку. Вовчиця ризикує життям заради того, щоб нагодувати своє дитя.

Чоловіки в романі


Роман «Матері», в певному сенсі, надто «жіночий» – чоловічі персонажі у ньому другорядні, епізодичні, окрім сина Зузани, Алєксєя, який передусім є дитиною. Про них ми не знаємо майже нічого – ані про батька Зузани (лише те, що матері було без нього важко), мало дізнаємось і про батька Луції – це більше емоції втрати та почуття провини, яке в доньки викликала з самого раннього дитинства її матір, ані про хлопця, який у новорічний вечір завітав до Луції, щоб поспілкуватись із студенткою щодо своєї наукової роботи.

Немає чоловіків і в таборі «Артек», окрім нечастих там гостей – лікаря, що нібито допамагав Зузані під час вагітності, капітана Лєбєдєва-Ранкова та охоронців, які постійно змінювались і не мають в романі імен, і, теж епізодичних, чоловіків-в’язнів. Наприкінці роману ще з’являються чоловіки на роботі в колгоспі, проте визначальної ролі в творенні сюжету вони не відіграють. Проте це в жодному разі не значить, що читати роман варто лише жінкам!

Кому читати


Книга читається легко (проте з певним внутрішнім напруженням), без викликання відрази у особливо неприємних чи важких місцях, автор досить згладжено подає матеріал, залишаючи місце для польоту нашої уяви та домальовування деталей. Тому читати її можна усім – як художній твір, для ознайомлення з сучасною словацькою прозою та як нагадування про історію однієї із найжорстокіших країн ХХ ст.

Отже, попри мою боязнь читати роман – через важку проблематику, можливі перебільшений реалізм чи натуралізм чи спекулювання на «популярних» темах та навмисному викликанні сліз, – наважилась і не жалкую: нічого з перерахованого в романі не надміру (важких реалістичних сцен) чи взагалі немає (популізму і сльозоточивості). Натомість маємо захопливий сюжет, досить деталізоване історичне тло, підняті автором важливі суспільні теми та нагоду задуматись над своїми стосунками з матір’ю і чи не надто давно ми їй телефонували.


Схожі книги: «Сонька» Іґнацій Карпович, «Сад Гетсиманський» Іван Багряний, «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин

Павол Ранков. Матері. Переклад зі словацької Тетяни Окопної. – К.: КОМОРА, 2016 – 288 с.

Мар’яна Хемій

Купити книжку в Yakaboo.ua

(Visited 162 times, 1 visits today)