Львівська ретроспектива. Уривок з роману «Дім з вітражем»

Роман «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської – переможець конкурсу польського видавництва «Знак» Literanova обраний з-поміж більш як тисячі рукописів. Роман вийшов у перекладі українською у Видавництві Старого Лева.

Авторка – у минулому львів’янка, нині – мешканка Кракова, українка з польськими коренями. Дім з вітражем і власне вітраж – 1912 року «народження», Львів, чотири покоління жінок (прабабця, бабця, мама і донька), зріз культурного і політичного життя в періоди становлення української державності (Соломія Крушельницька і визвольні змагання, В’ячеслав Чорновіл і його соратниця, оперна співачка Маріанна) – елементи захоплюючої, інтригуючої любовної історії: так про Львів не писав ще ніхто. Переклад з польської Андрія Поритко, дизайн обкладинки – Назар Гайдучик та Оксана Йориш.

У жовтні 2016 року за роман «Дім з вітражем» Жанна Слоньовська отримала польську літературну премію Джозефа Конрада.

Читати: Країна жінок у домі з вітражем

Уривок з роману
Вітраж I


Я не запам’ятала Миколу з дитячих часів, тому день миття вітража вважаю нашою першою зустріччю. Вона сталася одного осіннього дня наприкінці дев’яностих. Її провісниками були непрохані гості на нашій сходовій клітці.

Вони з’являлися вночі, їх не зупиняв новий кодовий замок у дверях, видно, вони знали комбінацію цифр. Пили безбарвну рідину, після якої на сходах залишалися пом’яті пластикові пляшки і допалені до самого фільтра бички. Часом було чути, як вони награють на гітарі щось із «Нірвани». Пісяли по кутках на подвір’ї. Утікали, коли на місці подій з’являлася Люба з мітлою в руках. Подеколи Люба йшла у відділення на протилежному боці вулиці, щоби донести на цих непроханих приблуд міліціонерам.

– Бруд розводять! – репетувала вона. – Наркомани! Покидьки!

Правоохоронці в пом’ятих блакитних сорочках з криво причепленими погонами стояли під нашим балконом під час перекурів, що тривали годинами. У них були сумні обличчя пастухів, висмикнутих із рідних Карпат, вони підтакували Любі, спльовували на землю і втоптували в тротуар недопалки таких самих сигарет, як ті, що їх палили нічні прибульці. У них були свої причини не вживати жодних заходів.
Після кожного нічного візиту з вітража зникало скельце-два.

«Варвари, – обурювалася я. – Ховають твір мистецтва у свої діряві кишені, от просто знічев’я. Скоро вони так винесуть весь вітраж, і що нам тоді робити?»

Однієї ночі Аба вийшла до них у самому халаті.

– Шедевр! – долинали до мене окремі слова. – Унікальний! Сто років! Безповоротно і назавжди!

Молоді люди, як і міліціонери, кивали головами з байдужістю, змішаною з нудьгою, але після цієї події скельця перестали зникати: товариство перемістилося деінде. Проте відчуття загрози й далі блимало на нас із отворів від украдених фрагментів.

За кілька місяців у будинку з’явилися нові гості. Ці приходили вдень. У них були фотоапарати, вони робили знімки, міряли вітраж і щось креслили на аркушах ватману, розкладених на підвіконні. Їх я боялася ще більше, ніж попередніх. Вони справляли враження науковців, а це не віщувало нічого доброго. «Виробили собі в міськраді лівий дозвіл на демонтаж вітража, – з жахом думала я, – планують забрати його в якийсь музей у Києві, він розсиплеться під час перевезення, а тоді завалиться весь будинок, бо ніхто не може жити після операції з видалення серця». Люба стежила за новоприбулими пасивно, бо ті не смітили.

– Ви маєте дозвіл на дослідження? – якось раз не витримала Аба.

Їй відповів високий чоловік середнього віку, який справляв враження керівника, що опікувався всіма іншими.

У нього був тихий голос, я ледве його почула, хоча ціла припала до вічка.

– Прошу вас не хвилюватися. Ми документуємо вітраж на замовлення кафедри скла Львівської академії образотворчого мистецтва. Фіксуємо кожен фрагмент. Хочемо встигнути, перш ніж буде занадто пізно.

«Занадто пізно? Та як він сміє таке казати?»

– О, я вас не впізнала, доброго дня, – Аба раптом різко змінила тон.

Я уважно подивилася на нього: високий, довговолосий. Цікаво, чому в мене нема таких викладачів? Мої носили пом’яті костюми і справляли враження, ніби потрапили на кафедру суто випадково. Цей, здавалося, готовий був до кожного свого слова прикласти печать цілого свого життя. Можливо, він навіть це вже зробив, поклавши оте життя на якийсь невідомий мені вівтар.

Я далі стояла коло вічка. Аба запросила його зайти на чай, та він відмовився.

Коли, піднімаючись угору, він проминав наші двері, я подивилася на його черевики. Шкіряні, неприродно довгі, колись вони розкладали свої мацаки на півпередпокою, годинами росли на смугастому килимку, пробуджували страх своєю незаперечною маскулінністю. Черевики ще з тих, давніх років.

Наступного дня він прийшов у кедах і спортивному костюмі, з великої сумки витягнув ганчірки і відро. Подзвонив у наші двері.
– Можна попросити води?

Я відвела його до ванної та назад, залишила двері до квартири прочиненими, спостерігала, як він збив піну у відрі й почав мити вітраж. У нього була довга жердина, якою він діставав навіть до найнедоступніших фрагментів. Знаю, що цього разу вже Люба спостерігала за ним у вічко.

Я стояла на порозі, коли він шурував білі та бузкові хмари і вершечки гір. Присіла на сходах, коли мильні ріки злилися з блакиттю озера. Підійшла до поручнів, коли виявилося, що гостроверхі дахи розкиданих по схилах хатинок мають світло-жовтий відтінок, а ніякий не смарагдовий, як я завжди думала. Тримала відро, коли довгі пальці чоловіка почали зчищати бруд, що заліг між коренями коричневого дерева. Вони були однакові на зріст, він і скляний дуб, вони змагалися, як два колóси, боролися, хто кому більше заступить сонце, яке несподівано залило сходову клітку, а ще я подумала про те, що в цій брамі дуже придався б якийсь невеликий, але з добрим звуком оргáн. Прозорі скельця навпроти Любиних дверей я вимила сама, намагаючись жодним рухом не зрадити того факту, що я ще ні разу в житті не вимила ні єдиного вікна.

– Цікаво, що відчувають люди, які стирають пил із «Пієти» Мікеланджело? – запитала я його трохи згодом, коли він зайшов на чай. Аби не було вдома, Прабабка сховалася в себе.

– Давно я тут не був, нічого не змінилося, – дещо не до ладу відповів він.

У волоссі, яке плавно стікало йому на плечі, поблискувала сивина. У лівому вусі зблискувала малесенька сережка – надзвичайна екстравагантність, як на ті часи.

– Я почуваюся зараз так, ніби хтось вимив вітрове скло машини, в якій я їду.

– А я – ніби хтось відмотав час назад, – усміхнувся він, розглядаючи Мамину колекцію найкращих світових опер. – Колись я поприносив сюди більшість цих платівок.

Невдовзі ми повернулися на сходову клітку, щоби насолодитися відновленими кольорами.

– Я шукав усюди, у Львові й за кордоном, але цей віраж неповторний. Де-не-де трапляються невеликі вітражні віконця, але ж не одинадцятиметровий отвір у конструкції будинку. А тут саме будинок був пристосований до вітража, а не вітраж до нього.

Я затремтіла: мені завжди хотілося дізнатися на тему вітража хоч щось.

– Якщо йдеться про кольори, – вів далі він, – то я нарахував сімдесят два. У середньовіччі використовували десять. Це чистий імпресіонізм. На жаль, автор невідомий, – він трохи підвищив голос, бо я стояла на проліт вище за нього. – У краківській фабриці Желенських, де до війни виготовили більшість львівських вітражів, про нього нічого не знають.

– Земля, вода, небо – зображення тематично розвивається знизу вгору. Не вистачає найнижчої частини – підземелля – невідомо, що з нею сталося. Цей вітраж – алегорія життєвої мандрівки. Він супроводжує кожного, хто піднімається чи спускається крученими сходами.

– Де можна послухати ваші лекції? – запитала я, та він не відповів. Забрав щітку, відро і пішов геть, не попрощавшись.

Я повернулася додому і занотувала все, що почула.


Читати: Без м’яса. Уривок із роману південнокорейської письменниці “Вегетеріанка”

Читати: Книга про Бланш і Марі. Уривок з роману відомого шведського письменника Пера Улофа Енквіста

Купити книжку в Yakaboo.ua

(Visited 103 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com