Жінка Ольги Деркачової

Скільки би ми з вами не говорили, що книгу не можна оцінювати за обкладинкою, та перше враження про книгу саме обкладинка і створює. І щасливий той читач, якому до рук потрапить видання з якісним оформленням (як-не-як, а це спонукає до прочитання), та співчуваю тому, хто натрапить на стандартний, абсолютно неасоціативний дизайн (відповідно, і саму книгу ми можемо не надто прихильно сприйняти). Бувають і такі випадки, коли якість обкладинки значно вища за якість самого тексту, а це вже гірше для книги. Ідеальний варіант – це стовідсоткове потрапляння оформлення книги до її наповнення, що буває не надто часто, але й не надто рідко.

Саме так трапилося зі збіркою короткої прози Ольги Деркачової “Повидло з яблук”, яку, себто збірку, багатообіцяюче прикрашає робота концептуального Рене Магрітта.  Уже це інтригує та… приємно шокує? Принаймні, мене – так.

Писати романи й повісті – справа не з легких, бо потрібно бути майстром пера, щоб виписати як візуальні, так і духовні портрети своїх героїв. Але ні романіста, ні повістяра фактично не обмежено в обсязі. З новелами й іншими короткими жанрами не все так просто. Ти маєш створити те саме епічне полотно образів в уяві читача, що й романіст, але, до того ж, не маєш у своєму розпорядженні ні трьохсот, ні ста, ні п’ятдесяти сторінок. Ти маєш лише кілька листків книжки, які потрібно заповнити таким текстом, щоб за своєю здатністю викликати яскраві образи він затьмарив усі багатотомники.

Погодьтеся, не кожному авторові це буде до снаги. Лише найкращі зможуть створити необхідну напругу кількома реченнями (не абзацами, бо ліміт) та змалювати свого героя настільки реально, що ми не сумніватимемося в тому, що цей персонаж живий, а його історія – не вигадка, а дійсність. І одна з цих найкраших прозаїків – Ольга Деркачова.

Перше враження від першої новели “Піаністка” (яка тавтологія цікава!) – ступор, згодом – почуття великого вдоволення, бо мені не вірилося, що можна написати так  проникливо та драматично, що можна створити цей настрій зболеності від подій Євромайдану. Чому так? Пані Ольга не відтворювала загальної картини протистоянь, не вдавалася до жахливих описів – вона обрала спосіб значно цікавіший (але не легший, якщо не складніший) – авторка не зібрала й не проаналізувала з великорозумним виглядом усю наявну інформацію про Майдан, а крізь призму історії головної героїні показала нам усього-на-всього один епізод, якого цілком досить для того, щоб усвідомити справжній жах того, що відбулося. У дечому нагадує “Єврея Зюсса” з Тобіасом Мретті в головній ролі (крізь драму однієї людини зображено драму всієї нації).

Новели Ольги Деркачової об’єднані образом жінки, якщо ж бути точною, то жінки, яка потерпає від самодостатності та гордості,що й не дають їй ні права, ні свободи прийняти свою трагедію остаточно. І не має значення, яких масштабів ця трагедія – чи це буде смерть від хвороби фізично-моральної (“Зламаний гороскоп”), чи неповернення найціннішого, що було в житті (“Зоряний хлопчик”), чи безсовісне завойовування твоєї свободи (“Інші”), – це виявиться ударом, який боляче та все ж підступно торкнеться свідомості ліричної героїні.

За жінкою пані Деркачової хочеться спостерігати, фіксувати її почуття й відчуття, бо вона – справжня та витончена, не слабка, а тендітна, вільна, але вполонена своєю ж незалежністю-залежністю від любові. Ця жінка прекрасна: навіть зневажена та розбита (“Broken Angel”, “Тисячі дрібничок”), вона неперевершена у своєму болеві та величі. Ця жінка – пантера, яку посадили в клітку: вона має стільки сили, грації, підступної чарівності, але вимушена своїми величезними очима дивитися на тих, кому її шкода; вимушена гордо ігнорувати людські посміховиська, щоб не втратити свою королівську сутність і істинну подобу живої сили.

Ми дивимося на героїню, і нам хотілося б співчувати їй (“Любов у крові”, “Шмата”, “Вчора”), але не можемо – вона занадто горда, щоб прийняти наші жаль і зітхання. І немає іншої ради на це – якщо не захоплюватися нею, то поважати її, бо саме ця жінка й заслуговує на таке ставлення: їй незмірно болить, вона падає донизу за різних обставин, але для уважного читача ці зниженя польоту не будуть поразкою – дух і душа жінки пані Деркачової зачаровують нас, викликають замилування.

Ця маленька книжка – велика ода жіночій гордості у всіх її проявах: коли жінка відпускає попри небажання полишати (“День Валентина”), коли для жінки найстрашніше – втратити його та коли її не хочуть втратити (“Інфіковане місто”), коли світ підносить їй майже по-берджівськи відразливий презент, який би за інших обставин міг бути прекрасним (“Третя пара”).

А ще збірка пронизана ритмом танцю. Румбою. Танго. Які вони пристрасні, красиві, трояндово-шипові, таке й усе “Повидло з яблук” – створене з обережних і викарбованих па, чітких і звабливих порухів рук і стегон, без краплі страху та з магічним магнетизмом, хоробрими інтонаціями та прекрасними випадами жіночої душі. Найкраще ж цьому настроєві відповідають власне “танцювальні” новели – “Румба” та “Точка неповернення”.

“Румба” виявилася для мене не такою шокуючою, як “Третя пара”, але за враженнями та викликаними образами перевершила всі новели збірки. Неможливо розповісти про “Румбу” – її треба лише відчути, піддатися її атмосфері, уявити закривавлені троянди та сліди безконтрольного тіла в порожнечі. Це настроєва робота, читаючи яку забуваєш про все й бачиш лише ліричну героїню, як вона перетинає паркет визначеними кроками та рахує кожен жест, порух – кожну дію: “Два, три, чотири. Погляд. Два, три, чотири. Погляд. Два, три, чотири. Пошук. Два, три, чотири. Сльози”. І далі – продовжує лічити біль: “Румба-хід, троянди на підлозі, румба-хід, кров, румба-хід, колючки у ногах. Ранок, день, ніч. Пустка. Ранок, день, ніч. Квіти. Ранок, день, ніч. Тіні”. Так, як героїня ступає по трояндах, по ній безжально пройшлося кохання; так, як вона топче їх попри шипи, жінка прощається з почуттями, пересилюючи страждання.

Зрештою, кохання і є трояндою – беззахисне, але з колючками, прекрасне у своєму цвітінні, але зовсім непривабливе, коли помирає.

У “Точці неповернення” паркет поєднує в пару для танго зовсім різних людей – Ївгу, котра хотіла вкоротити собі віку та Івана, хлопця, який навчається у вузі, де викладає Ївга. Герої не мають нічого спільного, живуть своїми буденностями та проблемами, і лише ввечері разом навчаються танцювальній грамоті. Усе було б і не краще, і не гірше, якби Іван не закохався в Ївгу, а згодом – і вона в нього. Але то згодом вона впустить хлопця до свого життя, а поки Ївга намагається остаточно викинути з голови мертву любов.

Цей сюжет можна навіть було розвинути в роман (і такий роман мав би успіх у читачок), але саме форма новели дає змогу залишити історію напруженою і, як це не дивно, краще розкрити образи персонажів: Ївга знаходить у собі сили вирватися із тенет минулого, а Іван не просто переживає пристрасть одного дня – у його серці народжується справжнє почуття кохання. І нічого б не було без танцю, цього палкого танго, коли погляди перехрещуються шпагами, а партнери грають у прекрасну війну тіл на полі танцювального залу.

Приємно, коли обираєш книгу почитати для різноманіття, а вона несподівано стає однією з улюблених, і ти читаєш інші твори автора, закохуєшся в його стиль, пірнаєш у його світ. Так, Ольга Деркачова створила збірку про жінку, але не в жіночому стилі, і це викликає в мене прихильність. Як висновок додам: у кожній історії виписана своя героїня, але їхні образи можна поєднати й отримати узагальнюючий портрет Жінки. Головні дійові особи драми в новелах хоча й подібні, але неповторні, бо немає однакової гордості чи самодостатності: вони лише однаково прекрасні в кожної жінки. Звісно, за умови наявності, а в жінки пані Ольги вони є, тож і жінка її – прекрасна до останнього подиху.

Вікторія Л’Егль

(Visited 312 times, 1 visits today)