Елізабет Гілберт. “Їсти, молитися, кохати”, ВСЛ, 2015

У мене було відчуття, ніби цю книжку написала я сама. Із книгами, які мене захоплюють, так завше. Але цього разу відчуття було  настільки пронизливим, що зрештою матеріалізувалось – я її переклала. Тобто  написала свій варіант «Eat, Pray, Love» під назвою «Їсти, молитись, кохати», який вийшов у Видавництві Старого Лева.

Бо перекладати – це як варити борщ або пекти паску –  у кожної господині все одно вийде свій «шедевр», навіть якщо вони готують за тим самим  рецептом. Неврахованим  інґрідієнтом тут виступатиме  особистість самої господині. Так і з перекладами.

Чим ця книга особлива? Окрім коротких рекламних фраз з анотації –«книга-квест, книга-подруга… настільки інтимна, що стає універсальною,  про високе без пафосу, про глибоке без занудства, просто про складне», хочу поділитись своїми внутрішніми переживаннями від спілкування з нею.

Ця  книга магічна. “It’s a kind of magic”, але за рік, поки я перекладала звіт про подорож Італією, Індією і Індонезією «в пошуках себе і всього», то незаплановано побувала у Римі, отримала запрошення поїхати до Індії в якості перекладача і до Малайзії в якості викладача англійської.

Перекладати щоранку декілька сторінок впродовж року стало моєю щоденною духовною практикою. Це було схоже на ранішній намаз або вишивання чорним хрестиком по білому полотні паперу – монотонно, марудно і дуже медитативно.

Ця книга увійшла в мене, зручно вмостилась і залишилась на постійне місце проживання. Я цитувала її повсюдно,  не тільки фразами, але й життєвими реакціями і вчинками: коли назустріч йшов елегантний красень, мені хотілось аплодувати; опиняючись у новому місті, намагалась визначити його слово (у книзі героїня намагається передати сутність міст, якими подорожує, людей, з якими зустрічається, і себе самої одним словом); якщо хотілось байдикувати, оправдовувала себе італійським концептом «dolce vita».

“Ця книга – психотерапевт. Одного абзацу виявилось достатньо, аби нейтралізували моє українське почуття провини, впоратись з хронічним, гнітючим відчуттям вічного обов’язку”.

Ця книга – психотерапевт. Одного абзацу виявилось достатньо, аби нейтралізували моє українське почуття провини, впоратись з хронічним, гнітючим відчуттям вічного обов’язку. Цей абзац став новим критерієм оцінки моєї власної успішності і мірилом адекватності життєвої стратегії : є такий чудовий вислів в італійській – b el far niente, що означає «краса нічогонероблення». А тепер уважно послухайте – італійці завжди були трудягами, особливо тими довготривалими стражденними трудягами, знаними як braccianti ( у них не було нічого, окрім брутальної сили їхніх рук – braccie – щоб вижити у цьому світі). Але навіть тоді, коли важка праця складає все твоє життя, омріяним ідеалом будь-якого італійця завжди залишалось благословенне bel far niente. Краса нічогонероблення є метою твоєї роботи, кінцевим досягенням, яке щиро вітається. Чим вишуканіше і чарівніше ви зумієте байдикувати, тим більшого  успіху ви досягнули у житті.

Ця книга – мудра порадниця. Я перекладала її у час війни, на фоні масових вбивств, воєн, брехні та нестабільності, і вона допомогла мені вижити у процесі затяжного пост-травматичного синдрому. У книзі Ґілберт цитує італійського історика Луїджі Барціні, який у своєму шедеврі «Італійці», виданому 1964 року, намагався викласти всю правду про свою культуру. Автор шукав відповіді на питання чому італійці дали світові великих художників, політичних правителів та наукових світил різних епох, але так  не стали світовими лідерами. Аналізуючи сумну історію італійського хабарництва, воєн, мафії, Барціні стверджує, що « все це змусило італійців дійти одного очевидного висновку – нічому і нікому в цьому світі не можна довіряти. Бо світ той є настільки продажним, брехливим, хитким, істеричним та несправедливим, що довіритись можна тільки тому, що ти сам відчуваєш за допомогою своїх власних органів чуття. Тому відчуття такі важливі для італійців. Тому, стверджував Барціні, італійці толеруватимуть жахливо некомпетентних генералів, президентів, тиранів, професорів, бюрократів, журналістів і керівників промисловості, але ніколи не будуть терпіти некомпетентних оперних співаків, диригентів, балерин, кутризанок, акторів, режисерів, кухарів, кравців…». У світі, де так багато хаосу, катастроф та обману, вірити можна тільки красі. Тільки мистецьку досконалість не можна підкупити. Задоволенням не можна торгувати. І часом смачна страва – єдина справжня валюта… Це не спосіб втечі від реальності, а іноді єдиний засіб триматись за реальне».

Я також шукала за що триматись у моєму світі, який розвалювався. Розуміла, що для того, аби вижити у потоці безглуздих смертей, які робили безглуздим моє життя, я повинна стати трохи італійкою і навчитись довіряти своїм п’ятьом органам чуття, а не політикам. «Losing my religion», території, друзів, мрії, щось певне, за що можна вхопитись, прокидаючись зранку, втрачаючи саме майбутнє, я отримала шанс віднайти своє теперішнє, те одвічне буддійське «тут і тепер», коли  існує лиш  смак мого ранкового капучино.

Часто згадую один момент із книжки, де Ліз описує минулі покоління жінок свого роду – навряд чи знайдеться жінка в історії моєї родини, яка могла собі дозволити вчудити отаке – сісти просто посеред дороги, посеред свого життя і мовити – я більше не можу ступити ні кроку, хтось мусить прийти і допомогти мені. Жодній з них це б не допомогло. Ніхто би не прийшов на допомогу. Ніхто не мав змоги прийти на допомогу. Єдине, що могло трапитись після того, як вони б заявили таке і припинили свій рух – їхні сім’ї вимерли б з голоду разом з ними.

Ті жінки просто не мали часу страждати. А я у своєму світі кавоварок і посудомийних машин  маю надто багато вільного часу для ниття, то ж, можливо, прийшов час не мати на це часу? Як у горах, коли  з важкезним наплічником у спеку якогось дідька прешся вгору, обливаючись потом, і раптом розумієш, що оці нав’язливі думки про «що я тут роблю», «це останній раз у житті, щоб я ще раз…» виснажують тебе більше, аніж крутий підйом і важкий наплічник.

“Якщо ви бажаєте дізнатись чого ж таки  хоче жінка і як досягнути просвітлення, поїдаючи італійську піцу, ця елегантна шаманська подорож у світ сучасної жінки для вас”.

Втім є один момент у книзі, який викликає у мене застереження (і тут, як мобільне покриття, пропадає відчуття, ніби книгу написала я)  – авторка ділить світ на сакральний і профанний, духовний і мирський, намагається віднайти баланс між насолодою і служінням та роздумує, як узгодити бажання  їсти телятину у Венецїі і  прокидатися вдосвіта у ашрамі «строгого режиму» та розпочинати свій день з медитації.

Елізабет  озвучує свій запит балійському цілителю і формулює цей базовий розлом наступним чином – Я прагну бути з Богом весь час. Втім, не бажаю ставати для цього монашкою і цілковито відмовлятись від насолод цього світу. Виходить, мені потрібно навчитись жити у світі і насолоджуватись його принадами, та одночасно бути з Богом. Я жадаю благ цього світу так само, як і божественної трансценденції – хочу подвійної слави для простого людського життя…прагну того, що греки називали каос каї аґатос – балансу доброго і красивого.

На мою скромну думку,  не існує поділу на мирське і духовне. Я не бачу потреби ставати монашкою заради того, аби бути з Богом весь час. Я вважаю, що наше щоденне рутинне життя є найкращою духовною практикою, а наші близькі – найкваліфікованішими духовними вчителями, які щоразу дарують нам нагоду повправлятись у терпінні і безумовному прийнятті. А для того, аби по-справжньому насолоджуватись телятиною у Венеції, треба вже бути просвітленим. Бо людська психіка влаштована за принципом фейсбучної френд-стрічки – їй потрібно безконечний потік кольорової різноманітної інформації, інакше стає нецікаво і вона переходить у «сплячий режим». І щоб втримати увагу довше аніж на декілька секунд, будь-то молитва, телятина, поцілунок чи духовний гімн на санскриті, потрібно неабияке духовне зусилля. Без цього зусилля все перетворюється на рутину, автоматизм, втрачає свіжість, пліснявіє і мертвіє, як під поглядом медузи Ґорґони. А це духовне зусилля з повсякчасного втримування уваги  можна прикладати як до молитви, так і до процесу власного дихання чи поїдання телятини. Тому за великим рахунком, неважливо чи ти в ашрамі чи в ресторані – прийом їжі, як і її приготування, також можуть стати молитвою. На моє палке і вистраждане переконання, для того, аби реально отримувати насолоду від благ цього світу, без божественної трансценценції ніяк не обійтись. Без неї справжня насолода телятиною неможлива – вона (насолода) тут же перетворюється на автоматизовану напівсвідому переробку продукту на органічні відходи. Тому для мене вибір не лежить в площині – «ставати монашкою і відмовитись від насолод цього світу чи жити у світі і насолоджуватись його принадами». Думаю, для того, щоб жити у світі і насолоджуватись його принадами по-справжньому, треба прикладати такі ж духовні зусилля, які прикладає монашка на шляху свого пізнання Бога. Як сказали б самураї – дзен у кожній чашці чаю.

Під усім решта, до останньої коми і крапка, я підписуюсть поруч з Елізабет Ґілберт і закликаю – якщо ви бажаєте дізнатись чого ж таки  хоче жінка і як досягнути просвітлення, поїдаючи італійську піцу, ця елегантна  шаманська подорож у світ сучасної жінки для вас.

Рекомендовано зрілим жінкам, що шукають себе, і незрілим чоловікам, які все ще шукають ідеальну жінку.

Ярина Винницька, Видавництво Старого Лева

Купити в Yakaboo.ua

(Visited 708 times, 1 visits today)