Запасні життя, як рятівні кола: рецензія на збірку есеїв Ірини Славінської

Чи часто під час читання книжки ви можете упіймати себе на думці, що вона загострює ваше сприйняття дійсності? Або ж що тексти стають для вас такими-собі «рятівними колами» в потоках білого шуму, бо акцентують увагу на тому, що дійсно важливе і варте цієї уваги? Відвідавши презентацію «Моїх запасних життів» в межах 26 BookForum у Львові, відчула, що обов’язково маю прочитати ці нариси, оскільки те, як авторка змальовувала процес написання збірки та мотиви, що її до цього побудили, відгукнулись у мені практично одразу. Мушу визнати, розчарованою не залишилась. Окрім того, сучасна українська коротка проза вже за замовчуванням є для мене мастрідом: цей жанр, як жоден інший, дозволяє нашим авторам вправно натискати на «больові точки», і з кожним роком терапевтичний ефект від такого натискання стає все більш помітним.

Перекладачка, продюсерка, феміністка, міленіалка

Вперше дізналася про Ірину Славінську, як про перекладачку – читала в її перекладі з французької чудову романтичну історію «Чекаючи на Боджанґлза» Олів’є Бурдо. Після цього підписалась на телеграм-канал, де вона часто ділиться прочитаним і довколалітературним, тож так чи інакше слідкувала за її діяльністю. І от, восени в Ірини вийшла дебютна книжка короткої прози, інтерес до якої був уже закономірним. Сьогодні авторка є продюсеркою «Радіо Культура», членкинею Українського ПЕН-клубу, має серйозний журналістський та перекладацький бекґраунд, отже не дивно, що в неї назріла природна потреба сказати щось читачеві, чи то пак, можливо навіть виговоритись, і таким чином переосмислити свій попередній життєвий досвід.

Зокрема, досвід професійний. «Перекладацька кухня» стала основною темою кількох текстів у збірці, які допомагають зрозуміти, наскільки важливе місце професія може займати у житті людини та який вплив мати на формування її світогляду ще з часів студентства.

Окрім того, знаємо авторку і як активну учасницю Революції Гідності, борчиню за громадянські права та феміністку. Ця іпостась Ірини Славінської яскраво відстежується у її роздумах про жінку в сучасному світі (навіть на рівні побутових сцен, а не тільки в глобальних масштабах), про політичне становище нашої країни та політичні позиції окремих громадян тощо. Наприклад, вона пише:

«В англійській мові є блискуче формулювання: exercise your rights. У правах (свободах, обов’язках) потрібно вправлятися, тренуючи власне громадянське тіло цією фізкультурою. Не всі готові докладати зусиль. До того ж є такі періоди історії, коли “силачами” стають саме ті, хто вправи ігнорує. Слабкість стає силою, мовчання – золотом, брехня – правдою, бездіяльність – найрозумнішими для виживання діями. Але десь поруч є не “велети духу”, а прості поціновувачі ранкової правозахисної гімнастики – бодай в мінімальних гігієнічних цілях».

Погляд збоку

Але тексти письменниці – це не стільки про неї саму, скільки погляд збоку, не тільки внутрішні рефлексії з приводу, але й спроба дистанціюватися від певних подій, спогадів, досвідів, щоб проаналізувати їх «з висоти прожитих років», і це я, звісно, іронізую, бо яка там «висота років», якщо Ірина належить до молодого покоління міленіалів. А це покоління (здебільшого, а не в конкретному випадку) тільки починає усвідомлювати себе дорослими людьми, хоча може бути при цьому уже достатньо зреалізованим у різних сферах життя. До речі, авторка розповідає не лише свої історії, а й історії інших – близьких чи не дуже, рідних та взагалі випадкових, і в цьому контексті розкриває нам загадку назви книжки «Мої запасні життя»:

«Пам’ятаєте, в комп’ютерній грі в твого персонажа може бути додаткове життя, запасне, і це дає змогу довше продовжувати гру? Історії інших – це мої запасні життя. В них, як і в прочитаних книжках, маю можливість прожити більше років, більше епох і більше досвідів».

Клаптикова ковдра і буремні 90-і

Анотація говорить про «Мої запасні життя» як про книгу – своєрідну «клаптикову ковдру», бо вона складається немовби з кольорових окремих фрагментів, зібраних абсолютно асоціативно, без видимої логічної нитки. І в принципі, так воно і є, бо ж збірка починається доволі особистими родинними есеями, спогадами жінки, дитинству якої випало минати в складні 90-і, а далі завертає в інші теми та періоди. Те, що Ірина помічала раніше в одному світлі, тепер з’являється перед нею в іншому. Але є й такі моменти, які залишалися для неї взагалі неосвітленими – наприклад, родинна пам’ять, брак якої письменниця відчуває доволі гостро.

«Вся моя пам’ять – суцільна клаптикова ковдра, і я заздрю тим, хто знає родовід, і те, що на споді, і як усе скроїли, вирізали та підрубили, з якими припусками на шви. Мені ж від ковдри залишилися плями відбілювача, полинялі місця, поїдені міллю дірки […]».

Як би там не було, але покоління Ірина Славінської – це також перші ластівки, які отримали можливість вільно здобувати освіту за кордоном, для яких розширилися межі світосприйняття, бо вони вже не пам’ятали ні «залізної завіси», ані інших травматичних пережитків радянської епохи. Так, вони ще застали сині та коричневі шкільні форми радянського зразка, але також і стали першими, хто почав ходити на уроки в джинсах і светрах. Вони слухали музику на двокасетних магнітофонах і записували треки із радіо, але так само були свідками приходу цифрового майбутнього у наше повсякдення. Так само побутове психологічне (і не тільки) насилля та сексизм 90-их у школах й інших середовищах не здавались нам тоді чимось страшним, але на підсвідомому рівні ми уже їх не сприймали так, як наші батьки і дідусі з бабусями.

Коли усі ці та багато інших аспектів ретельно розбирає на деталі Ірина Славінська, у підсумку ми отримуємо хорошу сучасну інтелектуальну прозу. І нехай «Мої запасні життя» не потрапили навіть до коротких списків Книги Року BBC – 2019 у своїй номінації, я вважаю збірку однією з найпомітніших книжок, представлених на цьогорічному Форумі Видавців.

Пряма мова

«”Це просто брак гуманітарної освіти”: одне з можливих пояснень низки химерних проявів навколишньої реальності».

«Вимагаючи співчуття та солідарності до свого досвіду, маємо вибіркову сліпоту та глухоту до чужого. Ніби буває більше чи менше горе, більші чи менші жертви. Коли вперше розумієш це про себе, виникає дуже неприємне відчуття».

«Чимало людей в Україні говорять про “дайвьорсіті”, а не різноманіття чи права людини. Про “ком’юнітіз”, а не спільноти чи громади. Про “нетворкінг”, а не горизонтальну співпрацю. Про “челендж”, а не виклик. Про “полісі”, а не політику. Добре колись би було поміркувати, які саме слова не звучать українською. І чому?

Брак слів говорить про брак практик. Те, чого не робимо, не знаємо, як називати».

«Увага до дрібниць перестає бути просто увагою до дрібниць, коли дрібниці перетворюються на код і спільну мову двох. Випадковий ряд розрізнених елементів перетворюється на семантичний і цілісний, навіть трохи любовний. Щонайменше – на дуже інтимний».

Кому читати

Тим, хто прагне заглядати у суть повсякденних чи глобальних речей, аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, переоцінювати минулі досвіди та історію. Поціновувачам інтелектуальної прози, есеїстики як жанру, сучукрліту, біографічного елементу в книгах, ровесникам авторки, а також її колегам по цеху.

Кому не читати

Стиль Ірини Славінської доволі монотонний, збірка написана дуже рівно, тож, гадаю, що книжка «не зайде» любителям гостросюжетного чтива й динамічних історій.

Схожі книги

Андрій Бондар «Церебро», Тарас Прохасько «Так, але…», Катерина Калитко «Земля загублених», Галина Петросаняк «Не заважай мені рятувати світ», Олександр Бойченко «Країна за Збручем».