Петро Яценко: «Ми живемо в науковій фантастиці»

Петро Яценко: «Ми живемо в науковій фантастиці»

Джерело фото: фейсбук-сторінка Петра Яценка

Петро Яценко — український прозаїк, народився у Львові, мешкає в Києві. Володар численних національних відзнак. За роман «Нечуй. Немов. Небач» отримав 2016 року першу премію Міста літератури UNESCO. Роман «Повернення придурків» був поставлений на сцені Чернігівського молодіжного театру (2016). Наприкінці квітня у «Видавництві Старого Лева» в Петра Яценка вийшов роман «Магнетизм». Ми поговорили з письменником про Донецьк і Львів, фантастику і реалізм, тяжіння й опір, служіння й відповідальність, міста і людей, імена будинків і відчуття спільного простору. І, звісно ж, намагалися не спойлерити.

— Коли у тебе виник задум роману «Магнетизм»? Як тобі писалося?

У 2014 році я багато подорожував зі Львова до Києва і назад. В одній із поїздок моїм сусідом по «Інтерсіті» був чоловік, який часто й голосно розмовляв телефоном. Швидко стало зрозуміло, що він з Донецька, їде у Львів працювати, а телефонує весь час мамі, яка за нього хвилюється. Ми розговорилися. Я розповів йому, що маю в Донецьку родичів, і перепросив за те, що ми ніяк не допомогли донеччанам. А він фактично почав на мене кричати: «Ви не повинні нас жаліти, ми самі мали розібратися, це наша провина, а тепер вже нічого не зробиш». Ця розмова сильно мене зачепила, хоч про книжку я тоді ще не думав.

Водночас мене завжди цікавила доля міст, в яких різко й ґвалтовно змінився склад мешканців. Як от у Львові, Вроцлаві, Кенігсберзі. Я вивчав, як там живуть люди зараз і як жили до Другої світової війни. І от просто на моїх очах це відбувається з Донецьком. Я в ньому ніколи не був, тому почав порівнювати Донецьк до окупації з його теперішнім станом за допомогою знімків Google Street View та відео веломаршрутів, які блогери викладають у мережу, зіставляв кількість людей, магазинів, читав коментарі на форумах. Але нотатки до роману я почав робити лише 2016 року, а писати почав у 2018-му.

— Будь-який текст — це дослідження. Що тебе цікавило в першу чергу?

Як зароджуються міста, як можна пояснити їхню загибель та смерть, адже місто для мене — значно більший організм, ніж людина. І воно теж живе.

Просто на наших очах те, чого взагалі ніхто не міг сподіватися, стає жорстким реалізмом. І люди не встигають це усвідомити. Хіба те, що місто стає окупованим і туди не можна поїхати, не глибокий сюр? 

— Роман має два епіграфи, і один з них — «Чому ви не захистили своє місто?»
Часто саме це запитання стає формою прихованої або відкритої агресії щодо вимушених переселенців. Яке забарвлення воно має для тебе і чи знайшов ти на нього відповідь?

Точно не забарвлення агресії. Для мене це питання радше філософське, етичне, історичне: чи може людина захистити місто, в якому живе? Які для цього потрібні передумови, та й чи ми взагалі призначені для захисту міст, чи треба їх захищати?

А якщо взяти до уваги, що міста — живі організми, а ми — кров, яка ходить по вулицях і переносить живильні речовини, то це питання можна сформулювати і так: чи може кров захистити організм? З одного боку, може, адже коли пробивається рана, кров запікається й не дає тілу загинути. А з іншого — можливо, ми лише виконуємо певну функцію, можливо, місто виганяє нас з якоюсь метою. 

Або ми — гроші, якими міста розраховуються між собою, а люди мають різні номінали. Або між Донецьком і Києвом була якась угода. Варіантів відповіді може бути безліч, я лише пропоную подумати.

— Але ж саме формулювання ніби відчужує нас від відчуття спільної біди й перебування в одному човні. Адже можна питати не з інших, а з себе: «чому я/ми не захистили Донецьк?», «чому я/ми не захистили Україну?

Коли я розмовляв про це зі своїми родичами зі Львівщини, то вони відповіли, що пішли б захищати Львів, лише якби російські війська вже стояли на Збручі чи просто піді Львовом. Але ж це було б вже запізно.

Безперечно, це запитання можна ставити з наміром зняти з себе відповідальність — мовляв, ми ні до чого, жертва завжди сама винна. Але я тому й виніс його в епіграф, щоб люди спробували собі на нього чесно відповісти.

Петро Яценко: «Ми живемо в науковій фантастиці» 0
Фото: Видавництво Старого Лева

— І при цьому для оповіді ти обрав не реалістичну стратегію. Бачила кілька відгуків, де читачі розчаровані, що «Магнетизм» — це фантастика.

А те, що сталося, вони фантастикою не вважають? Просто на наших очах те, чого взагалі ніхто не міг сподіватися, стає жорстким реалізмом. І люди не встигають це усвідомити. Хіба те, що місто стає окупованим і туди не можна поїхати, не глибокий сюр? Як на мене, це така фантастика, про яку раніше можна було прочитати лише в російських книжках про попаданців.

— Тобто фантастика видається тобі реалістичнішою за реалізм?

Ми живемо в час, коли межі між фантастикою та реалізмом розмиваються. І весь мій досвід це підтверджує. Я народився в Радянському Союзі, де людям увесь час казали, що вони найсильніші й найщасливіші. В 1990-ті виявилося, що це не так, і нас просто пограбували. Величезна країна, що займала на атласі одну сьому суходолу, розвалилася, і всі усвідомили, що жили в імперії, яка робила жахливі речі. Потім ми пережили серію криз, які змушували кожного змінюватися. А зараз у нас є комп’ютери, мобільний зв’язок і купа неймовірних речей. 

Те, що ми під час пандемії сидимо вдома, бо фактично стався зомбі-апокаліпсис і люди заражають одне одного, теж можна вважати фантастикою. Те, що частину України окупує Росія, ніби й неважко було передбачити, але це також з розряду неймовірного.

Людина — істота раціональна, тому ми зазвичай намагаємося відсіяти все, що вибивається з щоденного порядку речей. Але ж усе навколо докорінно змінилося й продовжує змінюватися. Ми не знаємо, що буде за два місяці, за рік. Тобто ми живемо в науковій фантастиці, бо сам наш світ є фантастичним. Є щасливі люди, які цього не помічають, але реальність часом змушує до цього. Як і героїв роману. Вони живуть разом зі снарядом, який прилетів, але не розірвався. Навколо війна, місто гине, а люди справляють поминки поряд зі снарядом, ніби окресливши довкола себе магічне коло, як Хома Брут у «Вії», і вважають, що воно їх захистить. Але ж не захистить. І цей сюрреалізм оточує нас повсякчас.

— А герої роману мають прототипів?

Більшість героїв має чітких прототипів, тобто я спілкувався з цими людьми. Таня Апаснастє — це частково моя покійна бабця, яка народилася в Донецьку й потім жила в Горлівці. Але це лише фрагменти, слова, реакції, ставлення до життя.

— З першого епіграфу ми дізнаємося, що вона не лише народилася в Донецьку, а й мріяла стати акторкою. Як склалася її доля?

Вона була дуже красивою й артистичною жінкою: завжди гарно вбиралася, любила декламувати вірші, позувати для фотографій, причому робила це цілком професійно. На старих світлинах вони з дідом виглядають як справжня пара акторів. Але більшість життя вона була домогосподаркою.

Народження міста — тривалий у часі процес, який ми можемо й не помічати. І помирають міста зазвичай так само повільно. 

— А дід?

Він був будівельником і часто мотався країною. Коли вони приїхали до Калуша, там було саме поле, на якому треба було побудувати величезний комбінат. Ніякої інфраструктури. І поки дід будував, бабця сиділа вдома з моєю мамою. Дід був репресованим, тож його доволі часто кидали на важкі об’єкти, які він мусив зводити з нуля.

— А як він опинився на Донбасі?

Під час Другої світової дід був остарбайтером, а по війні він залишився в Австрії і хотів втекти до Америки, навіть квиток на пароплав купив. І коли вже мав відпливати до Італії, його схопили радянські спецгрупи й запхали назад до СРСР, а потім відправили до табору в Казахстані. Але він звідти втік на Донбас, бо там були потрібні люди на будівництво великих промислових об’єктів. Тут вони і познайомилися з моєю бабцею.

— Непоганий сюжет для нового роману. А звідки взялася ідея про магнітний слід, за яким, як це робить головна героїня «Магнетизму» Гайка, можна зчитувати інформацію про людей, речі та міста?

Уся інформація на жорстких дисках комп’ютерів записана за допомогою явища магнетизму. Усі наші файли, фотографії, фільми на мікрорівні — це не більш ніж крихітні намагнічені ділянки на металі. У бобін, аудіо- та відеокасет також магнітний спосіб запису. Якщо узагальнювати, на будь-якому шматку металу з магнітними властивостями певну інформацію можна спочатку записати, а потім — зчитати.

Кожен з нас має магнітні властивості. Одні люди завдяки цьому знаходять воду, інші — добре орієнтуються на місцевості. Мати справу з магнетизмом і використовувати його — природна властивість живих організмів. У голубів, наприклад, у голові є магнітний «компас».

У межах західної літературної традиції цю здатність Гайки чути історії людей та речей, записані на металевих поверхнях, можна б було назвати суперздібністю, а її саму — супергероїнею. Але ж насправді такі здібності зустрічаються досить часто, просто не всі уміють їх розвивати.

— У романі це натяк на те, що під час війни без надздібностей не вижити? Чи війна попросту допомагає їм оприявнитися?

Радше друге, адже коли людина потрапляє в межові ситуації виживання, всі її здібності загострюються.

— Війна у твоєму романі, з одного боку, виглядає геть буденно, а з іншого — видається чимось химерним. Ти свідомо обходив підкреслення страху, жахів, відчаю?

Коли з тобою стається щось жахливе, то в перші дні, тижні і навіть місяці це важко усвідомити. На початку окупації багато людей взагалі не розуміли, що це війна, й продовжували жити, як раніше. А в романі йдеться саме про літо 2014 року. Страх зазвичай приходить пізніше, коли люди починають згадувати пережите.

Петро Яценко: «Ми живемо в науковій фантастиці» 0

— Одна з головних ідей роману, що кожне місто — живий організм, який має серце, може народжуватися, помирати… Де проходить та межа, за якою місто припиняє бути мертвим або, навпаки, починає бути живим? На чому тримається цей хиткий баланс?

Міста — великі організми, і час для них тече інакше, ніж для нас. Якщо взяти за одиницю міста будинок, то поки він стоїть, у ньому може змінитися кілька родин і поколінь, померти та народитися багато людей. Народження ж міста — тривалий у часі процес, який ми можемо й не помічати. І помирають міста зазвичай так само повільно. Звісно, якщо не йдеться про трагедію і наглу смерть, як бомбардування Дрездена, яке описує в «Бійні номер п’ять» Курт Воннеґут. Але навіть по війні багато європейських міст швидко відбудовувалися. Та ж Варшава. Її історичний центр було знищено вщент, але його відновили, бо коріння лишилося й дало паростки.

У романі мене цікавить глибинна смерть, коли повільно помирає основа міста, після чого його вже неможливо відновити таким, як воно було. Приходять нові люди, які не розуміють духу міста, не знають, для чого і як воно було народжене, не здатні й не хочуть його розвивати. Помирання міста — питання філософське. Адже зовні всі будинки можуть бути цілі, а місто все одно холонутиме, як організм, з якого потроху випускають кров.

— І тому ти вводиш у текст поняття жертви.

Так, адже кожен з нас може як щось забрати у свого міста, так і віддати йому. І щоб місто жило й розвивалися, люди мають служити йому, як мурахи, які весь час піклуються про свій мурашник.

— Але від цієї суб’єктності будинків і міст стає трохи моторошно. Г’юз, засновник Донецька, промовляє в романі такі слова: «Усі ви станете слугами цього нового міста, його народом, його тілом». Мені ці «слуги» дуже нагадали радянське поняття людини як гвинтика у великий індустріальній системі.

Засаднича відмінність у тому, що в радянській системі це служіння означає рабство. А в системі правдивих міст, які мають серця, кожна людина є не гвинтиком, а самостійною, незалежною і відповідальною одиницею, що служить загальному благу. В тексті є балада про те, як робітники щодня йдуть на роботу, в якій обіграється паропанківський (від піджанру наукової фантастики steampunk – прим.ред.) мотив, а це ж вікторіанська Британія, де не лише ти служиш королеві, а й вона справді дбає про загальне благо.

Якщо люди хочуть лише отримувати від міста, в якому живуть, не вкладаючи в нього власних ресурсів, місто стає нестійке.

— Ти фактично підкреслюєш ідею, що після СРСР ми відчужені від простору, в якому живемо: своїх міст, будинків…

Так. Радянська влада за дуже короткий період зуміла забрати це відчуття спільного простору. У «Львівський сазі» в мене є фрагмент, в якому чоловік по Другій світовій війні вирішує навести лад у парку поряд з будинком і кличе для цього сусідів. Наступного дня його викликають до КДБ і починають закидати йому бажання підірвати радянську владу. А коли той щиро дивується, бо ж парк для всіх, а він просто хотів зробити ліпше, йому популярно роз’яснюють: радянська влада сама вирішуватиме, що є ліпшим для її громадян, а для наведення ладу в неї є суботники. Тому що у Львові, що в Донецьку, що в інших містах України люди часто й досі не розуміють, що їхні стосунки з простором, в якому вони живуть, жахливі.

— Під час нещодавньої онлайн-презентації Мар’яна Савка сказала, що Донецьк видається їй маскулінним, а ти протиставив їй умовно фемінну назву Юзівка та ще давнішу Олександрівка. Ґендерна забарвленість взагалі притаманна містам?

На мою думку, міста, як і янголи, не мають статі.

— А характер?

А характер визначається тим, які люди в них живуть. Характер може змінюватися, і зробити це, якщо ти не маєш статі, набагато легше. Коли я вперше був у Чернігові, наприклад, це місто видавалося простором з чоловічим началом: староукраїнська архітектура, гармати на пагорбі. А за якийсь час я побачив, що там на стометрівці вже купа кав’ярень, як у Львові, молодь тусується, тобто місто пожвавішало. І якби розвиток Донецька штучно не перервався війною, він ставав би дедалі більш постіндустріальним, його характер пом’якшувався б, з’являлося б більше коворкінгів, дрібних бізнесів, стартапів, змінилася б молодь….

— Та ж «Ізоляція» була таким кроком, а зараз вона з арт-простору перетворилася на катівню

Так, зараз це місце уособлює жах і тоталітаризм. Але їх принесли з собою люди, і це не випадковість, бо груба сила — швидкий спосіб змінити характер міста, створивши умови для того, щоб культура більше нічого не стримувала.

Колись Донецьк засновувався як підприємство, де з м’якого вироблять тверде: з руди — чавун, залізничні рейки та інші вироби, які мали своє призначення в промисловій революції XIX століття, що прийшла на терени України в тодішній Російській імперії. А зараз Донецьк — як важко поранена людина, завдання якої — просто лишитися живою.

— У романі в будинків є імена: і в старих, і в більш сучасних. Одну з багатоповерхівок, наприклад, звуть Валера. Це має під собою якесь історичне або інше підґрунтя?

У радянський час, звісно, будинкам імен ніхто не давав, адже вони будувалися за типовими проєктами, без жодної індивідуальності. Вони були однакові, як близнюки, тобто їх можна було б назвати різними іменами, але ти б все одно їх не розрізнив. Проте у Львові є такий район Сихів, де однаковими гніздами побудовані цілі мікрорайони. І в якийсь момент на цих панельках біля дев’ятого поверху почали з’являлися написи — хтось спускався з даху й підписував будинки. Це, ясна річ, не імена, але за цими графічними позначками їх можна було розрізнити вже здалеку й не заблукати в одноманітті.

З точки зору влади важить лише кількість побудованих будинків. А з іншої точки зору є сам будинок, у ньому вирує якесь життя, його гріють люди, тому в нього може утворитися самосвідомість і з’явитись ім’я, яким він себе називатиме.

Ця теза доволі банальна, але що більше ми вкладатимемо зусиль у простір, в якому живемо, то більшим ставатиме магнетизм взаємної любові, яка тільки й здатна подолати магнетизм війни.

— І якщо мешканці дізнаються це ім’я, що станеться?

Будинок, звісно, не зможе реагувати на нього фізично, не почне відчиняти двері, коли ти заходиш з важкими клунками, або сам латати дірки, якщо протікає дах. Але дізнатися ім’я будинку, в якому живеш, — можливість зрозуміти його, потоваришувати, полюбити. І тоді це вже будуть не просто цеглини, зв’язані поганим розчином, серед яких ти живеш і мучишся, а фактично територія-партнер, за яку ти несеш відповідальність.

У Львові імена колись давали старим віллам: «Евуся», «Марія»… А це вже певні емоції, споріднення. І звідси виникає питання про живе й неживе як таке. Коли ми починаємо вважати щось живим? Для мене живим є все, якщо туди вкладається багато енергії. І якщо згадати, скільки зусиль ми зазвичай вкладаємо в ремонт, у кожен шматочок стін, щоб зробити їх рідними, то як не вважати будинки живими?

— Магнетизм може бути не лише позитивним, а й негативним. І назва роману в якомусь сенсі є метафорою війни, адже вона неможлива без металу, який притягує інший метал, кров, смерті. Саме тому війну легше почати, ніж завершити. Що ти думаєш про цей магнетизм війни? Чи бачиш з нього якийсь вихід сьогодні?

Війна — це певний вид притягування зброї. Фактично це притягування певних сил, які жорстко виражені в цих шматках металу, які одна сторона посилає іншій. Це такий постійний складний діалог, тому в романі українська куля говорить з російським солдатом, а російська куля ранить героя на прізвисько Беха і змінює вектор його життя.

Але якби цього притягування зброї не відбулося, якби війна не почалася, Україна б усім своїм шматком прилипла до магніту великої імперії, яка б нас потім просто не відпустила. Тому магнетизм — це і про тяжіння, і про опір. І коли тяжіння врівноважується з опором, настає мир. Зараз ми перебуваємо в нестійкому стані, коли певні окуповані й анексовані шматки України притягнулися, а сили тяжіння й опору просто не можуть себе врівноважити. Однак цю війну почали не ми, і я особисто не був ментально готовий до такої цивілізаційної війни, яка триватиме кілька років. І мені зараз важко сказати, як довго ми зможемо опиратися.

— Але, повертаючись до теми жертви в романі, може так статися, що всі жертви будуть марними. Якщо взагалі можна говорити про виправданість людських жертв.

Жертва життям — це найбільш значна жертва, яку може дати людина. Але існують й інші жертви, адже кожен з нас завжди має, що віддати. Навіть зараз, під час війни, хтось визискує останнє, а хтось ділиться з іншими; хтось перетворюється на чорну діру, а хтось намагається вкласти зусилля в своє місто, країну, всесвіт. І якщо таких людей більшатиме, то жоден режим, хай яку потужну армію він має, не здатен буде це забрати. Ця теза доволі банальна, але що більше ми вкладатимемо зусиль у простір, в якому живемо, то більшим ставатиме магнетизм взаємної любові, яка тільки й здатна подолати магнетизм війни.

Ія Ківа
Поетка, перекладачка, журналістка. Авторка збірок поезії «Подальше от рая» (2018) і «Перша сторінка зими» (2019). Членкиня Pen Ukraine. Люблю мистецтво, розмови і прогулянки пішки.

9 thoughts on “Петро Яценко: «Ми живемо в науковій фантастиці»

    Залишити відповідь