В Yakaboo близько 300 тисяч найменувань книг. Які з них вибирають співробітники книгарні, щоб прочитати осіннім вечором? Розповідаємо в цьому тексті.
Галина Соколова,менеджер із закупівель
Підзаголовок у цій книзі – «Путеводитель по миру паранормальных явлений». Звичайно ж, біолог Панчин, лауреат премії «Просветитель», не буде всерйоз розповідати, як відлякувати привидів. Хоча глави в книзі так привабливо називаються! Дементори – фантоми і кошмари, інфернали – живі мерці, пожирачі смерті – слуги зла. Він проводить аналогію зі світом Гаррі Поттера (Джоан Ролінґ), якого не існує в повсякденному житті (тільки книги), щоб показати, що так само нереальні монстри з-під ліжка, барабашки, полтергейсти, духи предків, передача думок на відстані, відьми і таке інше. З чисто наукової точки зору розповідає, чому неможливо поспілкуватися з покійною бабусею: фактів, що підтверджують можливість відділення душі від тіла з наукової точки зору, не існує. А знаєте, ця сама «душа» теж під великим питанням! Книга подарувала мені масу приємних вражень. Не вірте чаклунам, фокусникам й іншим пройдисвітам. Хай живе розум!
Серія книг «Детский кинобестселлер» – екранізація буде вже в грудні. От скажіть, чи можна назвати, наприклад, «Голодні ігри» – дитячою книгою? Ні? Іди сюди дитинко, тобі добрий дядько Філіп розповість казочку на ніч про постапокаліпсис, де людей поділили на гільдії і частина з них місить лайно на нижніх рівнях міста-на-колесах Лондона (в прямому сенсі). Де вбивати людей почнуть на десятій сторінці, а бити по голові на другій, де тобі розкажуть, що не можна довіряти нікому, що безкоштовний сир тільки в мишоловці, що рідний батько може виявитися покидьком. Де головна героїня ховає обличчя не для конспірації, а тому що на нього страшно дивитися.
Так, принцес і принців тут точно немає. Зате є захоплююча історія (не дитяча, звичайно) про альтернативну версію нашого майбутнього. А раптом так і буде? Шестидесятихвилинна атомна війна і все – бери, що залишилося, і нападай на тих, хто слабший, і відбирай останнє. Втім, таке і зараз відбувається. Чекаю на фільм – це буде щось нереально красиве, напевно! Рекомендую читати всім дорослим і підліткам після 16-ти років.
Книга вийшла в 2007 році, але написана так, що здається – на дворі середина дев’ятнадцятого століття і писав її чи то Вілкі Коллінз, чи то Чарльз Діккенс (від імені і про цих письменників Сіммонс якраз розповідає в своєму іншому романі «Друд»).
За основу взято історичний факт про арктичну експедицію кораблів «Терор» і «Еребус». Попливли і пропали в льодах. Автор дає свою версію подій, яка на 80% цілком могла бути правдивою, ну а на решту відсотків – суцільна містика. Це ж Сіммонс, автор «Гипериона», а не Дарвін, з описом своєї подорожі на кораблі «Бігль».
До речі, в книзі Чарльз Дарвін якраз згадується, але не як герой подій, а як людина, з якою один із оповідачів ходив у експедицію! Розповідь ведеться від імені кількох персонажів: капітан корабля «Терор» Крозьє, капітан корабля «Еребус» Франклін, офіцер Ірвінґ, лікар Гудсір і ще кілька дрібних персонажів. Книга читається як пригодницький роман з елементами містики, але вона значно більш глибока, багатошарова, об’ємніша, так би мовити (я не про кількість сторінок, але їх майже 900). Фінал й узагалі непередбачуваний. Відмінна книга!
Надія Потоцька, SMM-менеджерка
От дуже раджу, якщо шукаєте щось захопливе. Навесні закохалась у «Справу Гаррі Квеберта», тому цю книжку чекала із нетерпінням.
Купила у перші дні продажу, прочитала за дві доби. Цікава, затягуюча, смачна. Але не така потужна, як попередній хіт Діккера. А може, проблеми у книжці не були актуальними на той момент життя. Висновок: хороша, але не хіт хітів.
Як на мене, найкраща україномовна книжка про здорове харчування. Логічно описані метаболічні процеси, гормони і взаємозв’язки. Багато нюансів адекватного харчування. Написано цікаво, доступно. Якоїсь меганової інформації не знайшла, але книжка допомогла переглянути харчування і відкоригувати раціон. Зазвичай, продаю усі прочитані книжки і кошти віддаю на благодійність (флешмоб #читайдопомагай), але цю книжку захотілось лишити собі і ще кілька разів прочитати.
Читаємо з сином цю серію і вона – суцільна любов. Якісні малюнки, повчальні елементи. Подобається, що в книжці немає осуду, а є звичайні ситуації між дітьми і їхнє вирішення. Син любить кожну історію. Деякі просить читати разів 5 підряд. Раджу батькам 2-3-річок.
Потужна книжка, ідеальна для мене, людини, яка 4 місяці тому вийшла із декрету і намагається встигати усюди. Досі наївно мрію, що можна бути однаково успішною і вдома, і на роботі, і де завгодно. Аби тільки хотіти 🙂 У книжці оптимізм розвіюється: успішним можна бути, коли спрямовуєш 80 відсотків енергії в одне русло, а інші 20 відсотків на решту справ. І це реально правда. Мої пріоритети зараз 40/40/20 і то складно витягувати. Історії жінок цікаві, сильні та близькі. Щось засмучує, щось дивує, але кожна – надихає. Як на мене, це – мастрід для жінок.
Читається швидко, легко, зрозуміло. Очікування були високими, тому трішки розчарувалась у кількості інформації і порад. Хочеться грунтовніше, більше. Але позитивний настрій книжки зачіпає. Ідеальна для осінньої хандри і хвилі негативізму.
Далі планую нарешті дочитати «7 звичок надзвичайно ефективних людей», почати щось із Пратчетта, «Я знаю, як їй все вдається» і «Приціл. Як приймати кращі рішення, коли весь світ проти тебе». А раааааптом встигатиму – то ще і «Мислення швидке й повільне».
Анастасія Сіренко, помічниця керівника відділу електронного контенту
Прочитавши доволі багато літератури з саморозвитку, іноді думаєш, що вже нічого нового для себе не відкриєш. І починаєш скептично ставитися до будь-яких рекомендацій. Все так передбачувано, основні ідеї успіху повторюються знову і знову…
Але одного «прекрасного» ранку, коли я нічого не встигала, бігла немов навіжена на роботу, розштовхуючи все що бачила перед собою – зрозуміла, що треба щось з цим робити. І не знаю, випадково чи ні, але мені до рук потрапила ця книга. Вона підкупила мене своєю легкістю написання та реальністю виконання. І все ж я знайшла для себе щось нове та дієве.
Основна ідея не обмежена лише ранішнім підйомом, а охоплює день в цілому і допомагає організувати час більш ефективно. Кожен розділ доповнений списком завдань від автора, які допоможуть не розгубитися і поступово втілити ідею у життя. Можу сказати одне – що якщо хочеться змін у житті,не достатньо просто прочитати книгу, необхідно вдосконалюватися кожного дня.
Якщо ви у мене спитаєте, чи встаю я о 5-й ранку, чесно відповім – ні. Але я почала вставати на 15 хвилин раніше запланованого і знаєте, прогрес видно, та все ж є над чим працювати. І якщо ви помітили, що останній місяць вас перестали штурхати в метро – вибачте, можливо раніше то була я 🙂
Якщо чесно, такий жанр не типовий для мене. Але захотілося різноманіття та гострих відчуттів. Вибір випав саме на цю книгу. В історії дуже багато насилля та крові, від деяких сцен – волосся ставало дибки. Моторошно, бридко, але цікаво одночасно.
Переплітаються сюжетні лінії минулого і теперішнього, це протягом всієї книги тримає у напрузі. Ближче до розв’язки розділи закінчуються так, що ти думаєш: «Що? Що це таке? Що це значить?» і читаєш ще один розділ, а потім ще один. На мою думку, фінал передбачити майже неможливо, що в принципі типово для такого жанру.
Впевнена, що ця книга знайде свого читача, але якщо ви тонка душевна натура, як і я, раджу обходити цю книгу стороною 🙂
Євгенія Тугушева, копірайтерка
Маю власну теорію: книжки обирають нас, а не ми їх. Таке може статися будь-де: в книгарні я звертаю увагу на дизайнерські обкладинки, або на людей з книгами у транспорті та запам’ятовую назви. Отже, не виникає питання: що читати 🙂
Зазвичай не читаю наукову фантастику, але ця книга перевернула мій світ та уявлення про життя та смерть. Планую прочитати усі книги Вербера. Сучасний французький письменник, фантаст Бернар Вербер – один з найпопулярніших та загадкових особистостей Франції. Роман «Імперія ангелів» опублікований у 2000 році, але описані проблеми є досі актуальними.
Дія роману починається на землі в момент смерті головного героя Мішеля Пенсона, який стає янголом та опікується трьома долями людей. Письменник обирає позицію спостерігача, перед яким, немов у театрі, відбувається вистава двох світів – життя та смерті. Задум автора побудований на протиставленні людей і янголів, які є основними героями книги.
Сам автор влучно описує свою мету письменницької діяльності: «Коли я пишу, я сміюся. Треба писати в радості, щоб читач був щасливий. Книга – це відпочинок. Я намагаюся з самого початку занурити читача до книги…я пишу, намагаючись наповнити свої твори світлом».
Незважаючи на достатньо великий об’єм – 413 сторінок, книга читається дуже легко. Рекомендую читати усім, а особливо шанувальникам фантастики та таланту автора.
Американська письменниця та журналіст Сара Джіо зараз знаходиться на піку своєї слави. Усі її романи стають бестселерами та розлітаються величезними тиражами, їх перекладають на десятки мов світу. Сара Джіо – надзвичайно талановита письменниця. В кожну її книгу закохуєшся з перших слів, а герої надихають та вражають, вони змінюють та перевертають світ – назавжди.
Роман засновано на реальних подіях. Сара Джіо, сидячи в кафе, почула історію про жінку, яка зникла під час весільної подорожі. Авторка описує цю історію, де головна героїня зникає у наймістичнішій місцевості Атлантичного океану – Бермудському трикутнику.
Роман «Назад к тебе» – пошук себе після багатьох невдач та зловісних подарунків долі. Він про те, як вміти знайти надію, сили жити та любити знову. Сара Джіо майстерно поєднує минуле і сьогодення – прийом, який використовує в усіх романах, що робить їх такими цікавими, популярними та захоплюючими.
Це історія про велику любов, перевірену часом. Дві подруги вирішують втекти від надокучливого світського життя на острови Французької Полінезії у військовий табір, де працюють медсестрами. Одна втікає від кохання, інша – шукає його. Зрештою, коли кохання знаходиться, їх дружба стає неможливою.
Автор неперевершено описує усі барви почуттів та емоції героїв, особливо – кохання. Рекомендую усім романтикам та поціновувачам творчості Сари Джіо.
Загалом я прочитала усі романи цієї авторки, але найбільше мене вразили «Тихие слова любви», «Среди тысячи лиц», «Лунная тропа».
Тетяна Гонченко, редакторка блогу
У жовтні я відкрила для себе Фредріка Бакмана. Почалось все з «Брітт-Марі була тут». Це просто неймовірна книга, від якої тепло, радісно, сумно, хочеться сміятись, плакати, любити людей, всім допомагати і йти читати всі інші книги цього автора. Докладніше писала у рецензії. Наступною прочитала «Чоловік на ім’я Уве», вона дуже схожа і не менш крута. А от її екранізація мені, на диво, не сподобалась. Тепер чекаю, коли видавництво #книголав додрукує додатковий наклад «Моя бабуся просить її вибачити». Її розкупили вщент, а я прочитати не встигла 🙁
Потім була «Книга Балтиморів» Жоеля Діккера. На цю книгу я чекала, бо «Правда про справу Гаррі Квеберта» цього ж автора була просто прекрасна. Новинка виявилась трішечки гіршою, але теж доволі цікавою, і прочиталась швидко. Докладніше про «Книгу Балтиморів» описувала у рецензії.
Після був «Ворохтаріум». Це триденна розмова трьох метрів: Андруховича, Бойченка та Друля. Чесно кажучи, прочитала я її не повністю, а місцями прогортувала – наприклад, коли вони обговорювали «Гру в бісер», яку я читала настільки давно, що вже нічого про неї не пам’ятаю. Проте рада, що “Ворохтаріум” тепер є в моїй бібліотеці – це така річ, яку треба періодично перечитувати. Коли інтелектуали розмовляють – це завжди дуже цікаво і корисно. Докладніше про книгу читайте в оцій рецензії.
Завершується місяць книгою «Sapiens», або ж «Людина розумна» Ювала Ноя Харарі, яку, здається, всі, окрім мене, вже прочитали. Книжка справді вражає, лякає і дивує. Починаєш зовсім інакше дивитись на життя та довколишній світ і розуміти про нього трішки більше. Таку книжку варто мати у своїй бібліотеці в паперовому форматі і періодично перечитувати, щоб освіжити відчуття.
В планах на листопад – «Гострі предмети», «Щиголь», нова книжка Чака Поланіка, яку вже встигло перекласти українською видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, та, звісно, «Моя бабуся просить її вибачити» – вона має з’явитись в продажу в середині листопада. Якщо вистачить часу – хотілося б познайомитись з книгами Елени Ферранте, не дарма ж її так активно наразі читає вся Європа!
Олексій Кравченко, категорійний менеджер
Літературний жовтень почався з книги Річарда Докінза «Ілюзія Бога» – вже класичного нон-фікшну, в якому відстоюються переваги атеїстичного світосприйняття (на особистісному, суспільному та цивілізаційному рівнях).
Автор, як вправний фехтувальник, наносить уколи в «тіло» ідей креаціонізму, божественного та релігійного (останнього як головної мішені) вражаючим арсеналом прийомів (жарт, іронія, сарказм, наукова аргументація та ін.), означуючи цим їх найуразливіші місця (і головне – саму величезну кількість таких місць).
При цьому Докінз рідко «занурюється» глибше кришталевої в своїй простоті та зрозумілості аргументації здорового глузду й, здебільшого, не заглиблюється навіть у базові теологічні питання. Наприклад, наскрізною для книги є доказова позиція Докінза, що віра є абсурдною та такою, що суперечить знанню. При цьому, навіть побіжно не згадуються приписувана Тертуліану релігійна максима «Вірю, тому що абсурдно» – як основоположення для аргументів на користь саме віри, як феномену в своїй сутності протилежного знанню.
Деякі критики вказують на те, що книгу більш коректно було б перекласти як «Одержимість/Омана Богом (ідеєю Бога)», й в цьому сенсі доволі слабким виглядає екскурс Докінза в проблематику саме походження релігії та психології віри (так, в книзі навіть не згадується праця Фрейда «Тотем і Табу», одна з найбільш резонансних у ХХ столітті з цього питання). Особисто мені не вистачило саме слова іншої сторони. Й мова не про факт надання такого слова (тут Докінзу дорікнути ні в чому – він приводить численні фрагменти дискусій та посилання на різного роду дебати), а скоріш про рівнозначущість представленості іншої сторони, здатної з такою ж «елегантною войовничістю» відстоювати свою позицію.
Наступною була освоєна книга Віктора Мазіна «Введение в Лакана». Інтригував вже сам жанр вступу, який передбачає певну доступність викладу, тому було цікаво, як же впорається з цим викликом автор (з огляду на надскладність самих доробок Лакана, який залишив вкрай малу, як для фігури свого масштабу, пряму письмову спадщину, й головні роботи якого були стенографованими виданнями його семінарів).
Жак Лакан отримав класичну медичну освіту зі спеціалізацією у судовій психіатрії, але згодом переорієнтувався на ідеї психоаналізу, доповнивши їх концепціями структуралізму та лінгвістики. Звідси й головна «формула» його психоаналітичного доробку – «несвідоме структуроване як мова» (з відповідною методологією його дослідження).
Мазін, розуміючи недоречність (та й не можливість) викладати складне просто, пішов шляхом упорядкування та систематизації ідей Лакана, розглядаючи їх у контексті тогочасних суспільних та культурних подій (передвоєнне та післявоєнне життя Європи, студентські революції та ін.), переплітаючи з екскурсами в загальну історію психоаналітичного руху та біографічними розвідками. Можу резюмувати – з викликом представити нам Лакана автор справився чудово.
Ще прочитав книгу Сергія Сергійовича Saigon «Грязь [*khaki]» – збірку коротких розповідей-замальовок ветерана війни на Сході про життя (й на жаль, не лише) на цій війні, для якого остання вже встигла стати чимось буденним. Власне, саме побут є основним тлом – у іншому випадку сказав би навіть героєм розповідей. Колись Хічкок пояснював популярність своїх кіно-хорорів тим, що відчувати страх в безпеці приємно. У випадку ж читання цієї книги, мої власні переживання були більш ніж протилежними (хоча автор максимально наситив її гумором та усілякими дотепами) – читати її в безпеці було боляче.
Дитячим хітом жовтня була новинка від видавництва «Читаріум» – книга «Зоґ» з віршами Джулії Доналдсон та ілюстраціями Акселя Шефлера. Хоча, як на мене, сама історія про незграбного дракончика є однією з найслабших у доробку цього «Леннон-Макартні» (як влучно підмічено) дуету літератури для дошкільнят.
Основну конкуренцію склала книга цього ж видавництва (також британська класика) – «Забудькувата киця Мона» Джудіт Керр, в якій зворушливо розповідається про можливу користь, яку приховують й наші недоліки.
9 thoughts on “Що читали співробітники Yakaboo в жовтні: від Сіммонcа до Бакмана”