Я з тих дивних людей, які тільки зараз відкрили для себе Фредріка Бакмана. Здається, всі вже читали «Чоловік на ім’я Уве» (і дивились відповідний фільм) та «Моя бабуся просить її вибачити». Всі ці щасливі люди чекали на третю книгу – «Брітт-Марі була тут», я ж із неї почала знайомство з Бакманом. І це було прекрасне знайомство – одне з найважливіших за останній час.
Щось таке як «Маленький принц»
Бакману лише 37. Він живе у Швеції, писати починав з блогерства. Свого часу він кинув навчання і пішов працювати водієм вантажівки. Потім писав колонки для журналів. У 2009 році він вирішив одружитись і почав вести блог про підготовку до весілля. З тих пір і понеслось… Зараз у Бакмана вже п’ять романів, що розлетілись по світу багатомільйонними тиражами. Три з них перекладені українською та опубліковані видавництвом #книголав.
Чим же так чіпляють читачів книги Бакмана? Безперечно, своєю добротою, теплотою, зворушливістю та майстерним володінням слова. Мені це нагадало «Маленького принца» чи «Амелі». Коли читаєш, переповнюєшся якоюсь шаленою любов’ю до світу, хочеться усіх розуміти, всім допомагати та ні на кого не ображатись – можливо, у них є причини бути такими.
Героїня книги «Брітт-Марі була тут» фігурує і в попередній книзі – «Моя бабуся просить її вибачити». До речі, тираж «Бабусі…» українські читачі розкупили вщент, наразі видавництво додруковує ще один.
Брітт-Марі – жіночка 60+ років, яка помішана на чистоті і правильності. У неї є свої суворі правила, і як тільки щось іде не так, вона дратується і буркотить. Ймовірно, ви бачили таких бабусь у магазинах, банках та метро. Зазвичай вони не викликають особливої симпатії, але в Брітт-Марі просто неможливо не закохатись. Згодом розумієш, чому вона така: героїня все життя жила заради чоловіка, який згодом від неї пішов. За допомогою своїх правил Брітт-Марі намагається якось виживати, не розклеюватись, це її сенс життя, це те, що тримає її на цьому світі і допомагає жити далі.
Роман про все відразу
Не знаю, як Бакману це вдається, але діалоги та висновки у книзі просто геніальні. Вони прості, і разом з тим несподівані. Я читала цю книгу у метро, під час обіду, перед сном і зранку, і навіть на робочому місці, коли з’являлась вільна хвилинка. Від окремих поворотів та висловів просто мурашки по шкірі.
Постараюсь без спойлерів, але за сюжетом Брітт-Марі отримує роботу у невеличкому містечку та знайомиться там з дітьми, сенсом життя яких є футбол.
– Я кажу, що це важливо, щоб ми стояли тут, бо поки ми були надворі, наші забили! Ми приносимо удачу, стоячи тут! – гарячково кричить хлопчик, ніби це має якийсь сенс. Брітт-Марі дивиться на нього, абсолютно впевнена, що це не так. Але потім вони знову стоять на паркувальному майданчику, хоча знову почався дощ, і Брітт-Марі не говорить більше нічого…
Бо вперше за все її життя хтось сказав Брітт-Марі, що це дуже важливо, щоб вона десь була.
Книгу дуже хочеться розбирати на цитати, але вони окремо не справлять такого ж сильного враження, як роман загалом. В ньому особлива добра атмосфера – за героїню вболіваєш з усіх сил, дітей хочеться обіймати і підтримувати. А ще тут є безліч другорядних героїв, які теж пережили свої біди, і тому стали саме такими – закритими від світу, трохи дратівливими, місцями агресивними. Просто тому, що життя їх добряче побило.
А ще тут прекрасний гумор. Простий, але несподіваний:
Брітт-Марі вирішує зробити дівчині якийсь комплімент, просто щоб виказати свою доброзичливість. Роззирається по кімнаті, шукаючи щось, варте доброго слова, й нарешті спромагається сказати, розпливаючись у найщирішій усмішці:
‒ У вас дуже гарна зачіска.
‒ Що? О, дякую, ‒ відповідає дівчина, сором’язливо торкаючись кінчиками пальців до волосся.
‒ Це дуже сміливо – так коротко стригтися, маючи настільки великий лоб.
Чому це в неї такий ображений вигляд, дивується Брітт-Марі. От і будь після цього товариською із сучасною молоддю.
Глибокий психологізм цієї книги просто дивує. Здається, авторові ніякі не 37 років, а всі 100. Таке враження, ніби він прожив довге мудре життя, розуміє, як влаштований світ і чому всі люди саме такі, якими вони є. Відчувається, що він точно не соціофоб – любить людей і хоче поширювати цю любов на всіх читачів.
Героїню любиш з усіма її недоліками: з маніакальною необхідністю складати списки, з неймовірним прагненням до правильності, незважаючи на її стереотипні уявлення про світ та, здавалося б, непробивну недружелюбність. Проте чим ближче до кінця роману, тим стрімкіше це відчуження змінюється на щось протилежне.
Цей роман про все відразу. Про те, як ми по-дурному боїмося робити щось, що не вкладається в наше усталене життя. Про те, як важко виживається у маленьких містечках. Про те, як кожному з нас потрібен хтось поруч… Дуже багато різних думок та емоцій виникають, поки читаєш цю книгу – чим вона і прекрасна.
‒ Ось чому ви не їдете зараз у Париж? ‒ питає дівчинка
‒ Я застара для Парижа.
‒ А скільки років Парижу?
Після цієї книги я відразу ж купила «Чоловік на ім’я Уве», і обов’язково придбаю «Моя бабуся просить її вибачити» – коли тираж додрукують. Такі книги хочеться мати вдома, радити іншим та періодично перечитувати.
17 thoughts on “Книга, від якої мурашки: рецензія на «Брітт-Марі була тут» Фредріка Бакмана”