Христина Венгринюк: «Наші герої – це ми, тільки модифіковані, такі, якими б ми хотіли бути»

Письменниця Христя Венгринюк презентувала у Києві свою нову прозову книгу «Народжуватися і помирати взутими» (ВСЛ, 2018). Збірка є своєрідним результатом депресії авторки, але кожен текст про світло й надію.

Сьогодні Христина – письменниця, поетеса, співзасновниця видавництва «Чорні вівці», літкритик, перекладачка і викладачка живопису. Та не зважаючи, на щільний графік авторки, Yakaboo таки вдалося домовитися про інтерв’ю та поспілкуватися про літературу, натхнення і плани на майбутнє.

Про те, як це – стати письменником ще до повноліття

Дуже рано почала писати, я ще в школу не ходила. І так воно було завжди в принципі, я себе якось без писання, навіть, не пам’ятаю.

Звичайно, були якісь недовгі періоди затишшя. Бо, мабуть, була і проблема в тому, що ми з Любком Дерешем почали дуже рано писати (Христину Венгринюк та Любомира Дереша внесли у Книгу Рекордів України як наймолодших авторів, які пишуть прозу.  – авт.) і якось так все довелося пережити в ті 16-18 років. Тепер ми сидимо й думаємо: «А що зараз уже писати?».

Я вважаю, що це нормально, і ми повинні пройти по нормальному колу. Люди дорослішають і тоді йдуть до книги, а у нас всередині це якось вибухнуло. Тому ми мусимо якийсь період і спинитися для того, щоб продовжити. Сьогодні для мене письменство – це праця, а тоді це був такий потік, який, насправді, неможливо було спинити.

Про прозу та поезію

Я завжди писала прозу, а потім почала писати вірші. Для мене вірші – це така концентрована сила, яка вибухає і яку неможливо спинити. Я завжди дуже сильно їх боюся. Якщо вони є (вірші) – то я знаю, що мій емоційно-психічний стан не найкращий і я повинна думати про те, як мені зараз працювати самій з собою. Вірші завжди з’являлися у мене в дуже складні періоди життя. Останні ж були на початку війни, і це був вилив болю.

Проза для мене  – це більше робота, а поезія – це біль. Але все таки остання моя поетична збірка добре виписана, я над нею багато працювала. Тобто, крім того, що ти свої емоції виливаєш на читача – мусиш пропрацювати це так, щоб це однозначно було  хороше художнє письмо.

Про видавництво «Чорні вівці»

«Чорні вівці» – це мої діти. Я дуже люблю цей проект. А почалося все з бажання творити красиві книжки для дітей, саме артові. В Україні багато хороших дитячих видавництв, але саме в Чернівцях такого видавництва не було, і ми з видавцем «Книги ХХІ» Василем Дроняком та Святославом Померанцевим створили «Чорні вівці». Хлопці запропонували щоб ми стали рівноправними партнерами, я зайнялася культурою, а вони взяли на себе фінансові питання. 

Ми хотіли видавати не просто книги, які прочитають і залишать, а книги, які б були експонатами. Але наші читачі ще не готові до справжнього глибокого артбуку. Вони не розуміють, як книжка може мати один рядок. Так – це складно пояснити, але Європа вже давно звикла до таких видань. І ми започаткували видання артбуків в Україні. Видали артбук Сергія Жадана «Пливи рибо, пливи» – тут один вірш на всю книгу. 

Та поціновувачів таких видань дуже мало, тому з виходом артбуку Юрія Андруховича на вірш «Індія» ми поки вирішили почекати. А щодо назви – то це була моя ідея. Назва міста Чернівці походить від чорних овець. Коли цю місцевість лише почали заселяти, люди побачили тут гори, долини і овець. І так собі й називали – чорні вівці. А згодом складання цих двох слів і дало назву – Чернівці. 

Про роботу з особливими дітьми

Я дуже люблю живопис. Колись навіть у художній школі навчалася, але для мене ця система була провальною і я її не завершила. Але малювати дуже хотілося і у 2012 році я почала активно ходити на заняття з живопису. Моя викладачка мала поїхати на місяць до Франції і попросила її замінити. Потім цей місяць перетік в рік – і я весь цей час викладала у її учнів.

В якийсь момент навіть вирішила закрити студію, але мені почали телефонувати батьки, розповідати, що діти сумують і хочуть продовжувати заняття. Я цю справу продовжила, і на диво до мене почали приходити особливі дітки. А оскільки я добре знала психіатрію – то розуміла як з ними працювати, спілкуватися.

Зараз на роботу в студії в мене мало часу, я багато подорожую, але контакти ми не обриваємо. Коли я в Чернівцях, влаштовуємо інтенсиви, займаємося щодня по 3-4 години, а потім я знову їду. Студія працює стабільно, але мої особливі дітки здебільшого чекають на мене.

Про розпорядок дня

Мені дуже комфортно працювати вночі, коли ніхто не заважає. Прокидаюся пізно і, як правило, день починається  з відповідей на листи, мейли, справи по видавництву, співпраці з журналістами й авторами. 

Якщо я вдома – йду в художню студію працювати з дітьми (приблизно з 16:00 до 19:00), а потім продовжую видавничі та особисті проекти. Оскільки всі автори живуть в різних містах, та й з партнерами нам зручно спілкуватися в онлайн режимі – є змога працювати поза офісом.  

Загалом, в мене такий хаотичний графік, і мені він абсолютно підходить. Рік досвіду роботи в університеті викладачем літератури довів, що приходити на пари на 8 ранку – це точно не мій варіант. 

Про дедлайни

Я люблю коли мені дедлайни виставляють видавці, бо якщо я сама собі їх виставлю – то ніколи не дотримуюся. Я сама дуже неорганізована в плані свого розкладу та розподілу, але все що потрібно роблю. Навіть можу похвалитися тим, що відповідаю усім авторам, які надсилають свої тексти до видавництва «Чорні вівці». А це неймовірна кількість листів. 

Про книгу «Народжуватися та помирати взутими»

Ця книга для мене дуже багато означає. Вона так довго творилася і піднімає такі різні й важливі теми. Цією книгою я хочу показати, що всі ми можемо стати девіантними і потрапити в якусь девіантну межову ситуацію. Це не означає, що ми якісь погані. Просто у нас своя душа, яку не видно, яка закрита і в якісь періоди життя, ми можемо мати свої дуже сильні особливості.

Тут ідеться про вибір людини. Про те, що якщо вона шукає чогось хорошого, доброго, світлого – то обов’язково до того прийде і ця девіація завершиться дуже м’яко. Але може бути і по-іншому. Дуже багато питань з якими ми всі в цьому світі стикаємося, але не маємо пояснення: «Чому так?». І всі ці мінорні стани мені хотілося показати. Кожен текст – це така зацепка, яка дає шанс врятуватися.

Я хотіла цим показати, що як би складно не було, треба зловитися і вилізти. І я вже багато чула, що стикаю читачів зі своїми психотравмами і вони одужують після читання цих текстів.

Про натхнення

Зрідка надихає музика і якісь моменти з життя, випадкові зустрічі, розмови, які потім змушують робити висновки. Хоча мої тексти абсолютно сюрреалістичні, але якісь моменти з життя  обов’язково в них відтворюються. Навіть те, що було дуже давно, в дитинстві. Вкладаєш його в текст і нанизуєш зверху ще якісь обставини та метафори.

Чи можна сказати, що у ваших героях відображаються ваші «Я»?

Звичайно. Та ми всі автори – це наші герої, тільки модифіковані, якими б ми хотіли бути. І навіть коли ми самі лякаємося наших героїв – нам треба зрозуміти, чого ж ми так лякаємося себе в цих прикладах. 

Цікаво, до речі, що я здебільшого пишу від імені чоловіка. Якось мені легше жінку аналізувати очима чоловіка, але чому так – не знаю. Мені здається, якщо я буду писати про жінку від імені жінки –  це вже буде трохи викривлено. 

Про книги

Днями я вилітаю в робочу поїздку до Софії і з собою в мене тільки одна книга «Святий Джузеппе Москаті». Дуже подобається мені його життєпис. Мова про лікаря, який відмовився від кохання заради допомоги людям. Взагалі, стараюся читати багато, але системи не маю. Коли я приходжу в книгарню, я дивлюся на полиці очима 3-х людей. Як письменник, я думаю: «Яку ж мені книжку написати, щоб серед цього різноманіття читач вибрав саме її?». Як автор розмірковую: «Яку ж книгу видати, щоб батьки обрали її для своєї дитини?». А як читач: «Як встигнути все це перечитати?».  

Про плани на написання дитячої літератури

У мене є одна сімейна книга «Легенди Чернівців від Чорної вівці». Діти дуже люблять цю книгу, їм подобається ходити з нею і впізнавати будинки. Мене неодноразово просили написати продовження. Але вже, в принципі, легенд не так багато залишилося, хіба що зробити якісь вигадки Чернівців. Якщо буде така можливість – то, можливо, я таки сяду за написання другої частини. Ще один текст для дітей 8-12 років на етапі видання.

А зараз я пишу легкий роман, але думаю, що сісти інтенсивно працювати зможу лише з грудня. 

Про особисту бібліотеку

В ній не менше 4 тисяч книг.

Найціннішою для мене є художня сюрреалістична література, твори: Борхеса, МаркесаСтейнбека, Ришарда Криницького та колекція книг мовами оригіналу привезених з різних країн. 

Про те, що робить книгу хорошою

Важливо, щоб мова була не штучною, особливо мова діалогів. Бо п’яний безхатченко не може говорити як професор. І, звичайно, сюжет.

Якщо пофантазувати і уявити, що Ви маєте нагоду запросити на каву будь-якого письменника, незалежно від того, в який час та в якій країні він жив чи живе. Кого б запросили?

Карлоса Кастанеду. Я би хотіла його запитати: «Навіщо ти це все зробив?» Справді, він стільки людей звів з розуму, і я б хотіла, щоб він мені пояснив, чи люди неправильно його методики використовували, чи він трошки загрався. Бо стільки людей через його літературу злетіли з котушок, а скільки покінчили життя самогубством. Я впевнена, він не цього хотів. Я сама колись прочитала 12 його книг і потерпала через те. 

ТОП-5 книг, які б радили прочитати всім:

  1. «Чорний обеліск» Еріха Марії Ремарка
  2. «Про мишей і людей» Джона Стейнбека
  3. «Письма к брату Тео» Вінсента Ван Гога
  4. «Самі собі чужі» Юлії Кристевої
  5. «Під скляним ковпаком» Сільвії Плат

(Visited 186 times, 1 visits today)
Катерина Савенко
Катерина Савенко
Люблю читати. Особливо осінніми вечорами, загорнувшись у теплу та м’яку ковдру. Перевагу надаю художнім романам на основі реальних подій. Хоча, не проти й динамічного детективу чи професійної нон-фікшн літератури, адже вчитися ніколи не пізно. А ще обожнюю спілкуватися з творчими людьми, готувати і танцювати.