Коли «Усе, чого ми бажали» виявляється жорстокою реальністю

Сучасні підліткові і янґ-едалт романи охоплюють все дедалі ширші і болісні теми, про які все ж варто говорити. У книзі «Усе, чого ми бажали» (Vivat, 2019, пер. Наталія Марчук) американської письменниці висвітлено відразу кілька гострих проблем: насилля, стосунки батьків і дітей, статусності у суспільстві, дискримінації… У цей вир з головою кинулися оглядачки блогу Yakaboo.

Оглядачки

Віталіна Макарик: Соціальна нерівність, підліткові помилки та роль у всьому цьому батьків, які готові на все, аби це принесло користь їхньому дитятку (от тільки поняття «користі» у кожного своє) — такі теми пропонує у своєму романі Емілі Ґіффін, і мене вони одразу зацікавили. По-перше, сама була підліткою, яка немало лажала, по-друге, маю дітей, які теж колись ростимуть і помилятимуться. Можливо, цей роман — саме те, що треба, щоб повчитися на чужих помилках?

Юлія Дутка: На початку 2020 мені захотілось янґ-едалту, бо все-таки чотири десятки трилерів за рік безслідно не минають… Але «Усе, чого ми бажали» виявився тим ще детективом з несподіваними поворотами та деталями, які потрібно було розслідувати. Звісно, для мене це радше плюс, ніж мінус, та все ж будьте готові до загадки, яка виявиться зовсім непростою. І хто з нас не помилявся у підлітковому віці?

Найгірша дурниця в житті. Чи ні?

Юля: Мені так сподобався початок цієї книжки: поки мама з татком на благодійній вечірці, хлоп’я чудить на іншій. Все можна списати на підліткові заскоки, алкоголь та бажання заявити про себе (так, і золота молодь теж доводить своє право на місце під сонцем), а можна пояснити тим, що милий синочок — просто засранець, хоча ні, це заслабко сказано. Покидьок. Негідник. Расист і мізогін.

Поки батьки насолоджуються світлом софітів та шампанським, малий насолоджується домінуванням над дівчиною, яка не розрахувала своїх сил і просто відключилась. Він вважає, що може її фотографувати, писати дурні коменти й показувати це друзям. Навіть те, що на фото дівчина вийшла красива, не робить це насильство м’якшим.

Негідна поведінка учня престижної школи — за це й виключити можуть. Так, якщо твої батьки не є найбільшими благодійниками. Пляма на репутації, яка може закрити дорогу у Принстон (Принстонський університет в США; входить у Лігу плюща – прим.ред.). Скандал, яким ще довго смакуватиме все місто. Здається, тут вже нічого не виправиш. Чи ні?

Віта: Ідея про те, що одна-єдина помилка може повністю перепаскудити заздалегідь сплановано успішне майбутнє, може бути життєздатною лише у суспільстві, де існує така штука, як інститут репутації. У нас в Україні, здається, жоден зашквар не може поставити крапку у кар’єрі людини з нечистою совістю. Але Америка не така, особливо коли йдеться про представників вищого класу — саме до нього належать Ніна, Кірк та їхній синочок Фінч. Порядні благопристойні люди. Чи могло в їхньому виплеканому сімейному садочку вирости червиве яблуко? Ба ні, переконані чоловік і дружина! Те, що зробив їхній син, — просто дурна, інфантильна, абсолютно випадкова помилка! Буде нечесно, якщо вона перекреслить усі його (і їхні!) старання.

Утім, Ніна і Кірк до цього питання підходять по-різному. Ніна переконана, що син має відчути відповідальність за свій учинок, щоб це допомогло йому вирости достойною людиною. Кірка більше турбує соціальний статус і «що люди скажуть», тож він готовий вдатися до не зовсім етичних методів, аби зам’яти цю історію. Тим паче, Кірк вважає, що те, як повівся його син з дівчиною, — це не аж така трагедія, адже жертва його поведінки — донька мігрантки, яку виховує батько-тесля, з не дуже білою шкірою і не дуже великим рахунком у банку. Подумаєш, якась непристойна фотка!

Тату, не руйнуй мені життя!

Віта: Лейлі ж багато у чому пощастило. Вона вродлива і розумна — саме завдяки стипендії для обдарованих дітей має можливість навчатися у тій же престижній школі, що й Фінч. А ще вона потай у нього закохана, тому така увага з боку хлопця, яку дорослі вважають вкрай неетичною і неприпустимою, їй навіть лестить. І те, що тато — чудовий відповідальний батько, який прагне захистити доньку від цькування, знущання і проявів расизму чи сексизму,  хоче добитися якнайсерйознішого покарання для її кривдника, дівчину тільки обурює. «Поговорять та й забудуть», — десь так сприймає вона інцидент з ганебним фото. А от якщо татко оголосить хрестовий похід проти розбещеного багатія Фінча, про це говоритимуть довго. І про стосунки з Фінчем, яких, попри все, Лейла щиро бажає, можна буде забути.

Лейла належить до тих, хто схильний легко прощати чужі помилки і завдані їм кривди. Можливо, через дефіцит любові до себе і почуття власної гідності? А може, через надмір любові до інших? Втім, хай там як, Лейлу зарано списувати з рахунків. Саме вона в цій історії стане тією, хто виявить неабияку рішучість і врятує невинне життя, поки «дорослі» тупцятимуть на місці й не знатимуть, кому вірити.

Юля: З одного боку, нескладно зрозуміти Лейлу: всі ми колись захищали свої не надто нормальні захоплення, але ж, дівчино, тобі трапився той ще козел. І чомусь це бачать всі, крім тебе і його матусі, але їй можна, матері завжди горою за своїх дітей. Та в цьому випадку навіть вона хотіла, щоб син відповів: щоб все-таки не переріс у повномасштабного монстра, чи заради справедливості, хоча б її тіні…

Але так дівчина готує благодатний ґрунт для подальшого самознецінення… А далі, далі вона тільки міркуватиме, що й коли пішло не так, що й сама себе поважати не може. Та цей момент ще не настав, тож треба діяти. Впевнено показувати, що не хочеш бути жертвою і карати за кривду. Бо не вірю, що потім Фінч все ж перепросить, в нього було достатньо часу на це.

І хочеться повернутись до того, чи варто втручатись батькам. Таки варто, якщо конфлікт не просто якась суперечка. Треба втручатись і захищати, тому тут погоджуюсь з позицією тата. Він справді ліпше знає.

Розказати не можна мовчати

Юля: Мовчання не зупиняє насильство, воно тільки дозволяє тому й далі поширюватись, розростатись, упиваючись безкарністю. В «Усе, чого ми бажали» є намагання розірвати порочне коло і покласти край, показавши, що ні, так не можна! Не можна принижувати, ґвалтувати і при цьому не відчувати жодної вини. Вибаченням не відбудешся, хоча… хто тут вибачається. Якщо дівчисько безпорадне, то це геть не означає, що воно погодилось на все, що з ним можна робити все, чого тільки побажаєш. З іншого боку, є тут і сторона, яка всіляко намагається зам’яти конфлікт, замовчати, мовляв, нічого страшно, пацан бавився, всі підлітки чудять.

Не знаю, що з нами сталось. Після такого хочеться довго стояти у душі і вже не виходити між люди. Але, попри всі намагання феміністок та боротьбу за рівні права, жінка часто не може захиститись. Не тільки від нападника, а й від гидотного голосочка в голові, що «сама винна». Віктимізація жертв яскраво буяє, і часто вона роз’їдає зсередини.

Не мовчати. Ні в якому разі.

Віта: Часто жертва й не почувається жертвою завдяки старанням аб’юзера і хору «суспільної думки». Трохи лицемірства, трохи газлайтингу, трохи відвертої брехні — і втрачається зв’язок із реальністю, із відчуттям того, що вписується у межі «норми», а що за них виходять. Для того, аби зрозуміти своє становище і звільнитися з нього, часто помічною стає можливість поглянути на своє життя буцімто зі сторони. Так Ніна, поїхавши до батьків і поспілкувавшись зі своїм колишнім коханим, усвідомила багато речей про своє життя і про ті помилки, які вона зробила колись давно через страх осуду. Виправляти їх уже було пізно, але зробити так, аби вберегти від них інших, молодих і юних, — цілком. А Лейлі усвідомити серйозність ситуації несподівано допоміг досвід вчорашньої «суперниці»… Отакі бентежні і дуже життєві перипетії стаються з героїнями цієї історії.

Але повернуся до початку. Цей роман написаний крізь оптику батьківського погляду на підлітків, з точки зору батьків, які намагаються вберегти своїх дітей від танців по своїх «граблях» або ж загладити їхні провини. Кожен обирає для цього свій спосіб, але не завжди усе те, чого вони бажають для своїх дітей, втілюється у життя. І найкраще, що вони можуть зробити, — це дозволити донькам і синам обирати власний шлях, відпустити давні образи й упередження і спробувати піти вперед. Закінчення роману дає надію на те, що в такому разі усе вдасться. Можливо, не ідеально, але, принаймні, не найгірше.

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить складні соціально-психологічні теми й історії про стосунки батьків і дітей.

Юля: Тим, кому подобаються напружені психологічні романи та сімейні історії.

Кому не варто читати

Юля: Жінконенависникам і тим, хто не любить психологічних та побутових романів.

Віта: Тим, хто історії «про життя» вважає нецікавими і нудними.

Схожі книги

ВітаСтосунки батьків та дітей, помилки минулого і не готовність говорити відверто — про все це читайте також у книжці «Несказане» Селесте Інґ.

Юля: «Запит на дружбу» Лори Маршалл та «Міністерство граничного щастя» Арундаті Рой.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

5 thoughts on “Коли «Усе, чого ми бажали» виявляється жорстокою реальністю

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a video game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life articles and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life authors and blogs

  3. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life websites and blogs

Залишити відповідь