Коли «Усе, чого ми бажали» виявляється жорстокою реальністю

Сучасні підліткові і янґ-едалт романи охоплюють все дедалі ширші і болісні теми, про які все ж варто говорити. У книзі «Усе, чого ми бажали» (Vivat, 2019, пер. Наталія Марчук) американської письменниці висвітлено відразу кілька гострих проблем: насилля, стосунки батьків і дітей, статусності у суспільстві, дискримінації… У цей вир з головою кинулися оглядачки блогу Yakaboo.

Оглядачки

Віталіна Макарик: Соціальна нерівність, підліткові помилки та роль у всьому цьому батьків, які готові на все, аби це принесло користь їхньому дитятку (от тільки поняття «користі» у кожного своє) — такі теми пропонує у своєму романі Емілі Ґіффін, і мене вони одразу зацікавили. По-перше, сама була підліткою, яка немало лажала, по-друге, маю дітей, які теж колись ростимуть і помилятимуться. Можливо, цей роман — саме те, що треба, щоб повчитися на чужих помилках?

Юлія Дутка: На початку 2020 мені захотілось янґ-едалту, бо все-таки чотири десятки трилерів за рік безслідно не минають… Але «Усе, чого ми бажали» виявився тим ще детективом з несподіваними поворотами та деталями, які потрібно було розслідувати. Звісно, для мене це радше плюс, ніж мінус, та все ж будьте готові до загадки, яка виявиться зовсім непростою. І хто з нас не помилявся у підлітковому віці?

Найгірша дурниця в житті. Чи ні?

Юля: Мені так сподобався початок цієї книжки: поки мама з татком на благодійній вечірці, хлоп’я чудить на іншій. Все можна списати на підліткові заскоки, алкоголь та бажання заявити про себе (так, і золота молодь теж доводить своє право на місце під сонцем), а можна пояснити тим, що милий синочок — просто засранець, хоча ні, це заслабко сказано. Покидьок. Негідник. Расист і мізогін.

Поки батьки насолоджуються світлом софітів та шампанським, малий насолоджується домінуванням над дівчиною, яка не розрахувала своїх сил і просто відключилась. Він вважає, що може її фотографувати, писати дурні коменти й показувати це друзям. Навіть те, що на фото дівчина вийшла красива, не робить це насильство м’якшим.

Негідна поведінка учня престижної школи — за це й виключити можуть. Так, якщо твої батьки не є найбільшими благодійниками. Пляма на репутації, яка може закрити дорогу у Принстон (Принстонський університет в США; входить у Лігу плюща — прим.ред.). Скандал, яким ще довго смакуватиме все місто. Здається, тут вже нічого не виправиш. Чи ні?

Віта: Ідея про те, що одна-єдина помилка може повністю перепаскудити заздалегідь сплановано успішне майбутнє, може бути життєздатною лише у суспільстві, де існує така штука, як інститут репутації. У нас в Україні, здається, жоден зашквар не може поставити крапку у кар’єрі людини з нечистою совістю. Але Америка не така, особливо коли йдеться про представників вищого класу — саме до нього належать Ніна, Кірк та їхній синочок Фінч. Порядні благопристойні люди. Чи могло в їхньому виплеканому сімейному садочку вирости червиве яблуко? Ба ні, переконані чоловік і дружина! Те, що зробив їхній син, — просто дурна, інфантильна, абсолютно випадкова помилка! Буде нечесно, якщо вона перекреслить усі його (і їхні!) старання.

Утім, Ніна і Кірк до цього питання підходять по-різному. Ніна переконана, що син має відчути відповідальність за свій учинок, щоб це допомогло йому вирости достойною людиною. Кірка більше турбує соціальний статус і «що люди скажуть», тож він готовий вдатися до не зовсім етичних методів, аби зам’яти цю історію. Тим паче, Кірк вважає, що те, як повівся його син з дівчиною, — це не аж така трагедія, адже жертва його поведінки — донька мігрантки, яку виховує батько-тесля, з не дуже білою шкірою і не дуже великим рахунком у банку. Подумаєш, якась непристойна фотка!

Тату, не руйнуй мені життя!

Віта: Лейлі ж багато у чому пощастило. Вона вродлива і розумна — саме завдяки стипендії для обдарованих дітей має можливість навчатися у тій же престижній школі, що й Фінч. А ще вона потай у нього закохана, тому така увага з боку хлопця, яку дорослі вважають вкрай неетичною і неприпустимою, їй навіть лестить. І те, що тато — чудовий відповідальний батько, який прагне захистити доньку від цькування, знущання і проявів расизму чи сексизму,  хоче добитися якнайсерйознішого покарання для її кривдника, дівчину тільки обурює. «Поговорять та й забудуть», — десь так сприймає вона інцидент з ганебним фото. А от якщо татко оголосить хрестовий похід проти розбещеного багатія Фінча, про це говоритимуть довго. І про стосунки з Фінчем, яких, попри все, Лейла щиро бажає, можна буде забути.

Лейла належить до тих, хто схильний легко прощати чужі помилки і завдані їм кривди. Можливо, через дефіцит любові до себе і почуття власної гідності? А може, через надмір любові до інших? Втім, хай там як, Лейлу зарано списувати з рахунків. Саме вона в цій історії стане тією, хто виявить неабияку рішучість і врятує невинне життя, поки «дорослі» тупцятимуть на місці й не знатимуть, кому вірити.

Юля: З одного боку, нескладно зрозуміти Лейлу: всі ми колись захищали свої не надто нормальні захоплення, але ж, дівчино, тобі трапився той ще козел. І чомусь це бачать всі, крім тебе і його матусі, але їй можна, матері завжди горою за своїх дітей. Та в цьому випадку навіть вона хотіла, щоб син відповів: щоб все-таки не переріс у повномасштабного монстра, чи заради справедливості, хоча б її тіні…

Але так дівчина готує благодатний ґрунт для подальшого самознецінення… А далі, далі вона тільки міркуватиме, що й коли пішло не так, що й сама себе поважати не може. Та цей момент ще не настав, тож треба діяти. Впевнено показувати, що не хочеш бути жертвою і карати за кривду. Бо не вірю, що потім Фінч все ж перепросить, в нього було достатньо часу на це.

І хочеться повернутись до того, чи варто втручатись батькам. Таки варто, якщо конфлікт не просто якась суперечка. Треба втручатись і захищати, тому тут погоджуюсь з позицією тата. Він справді ліпше знає.

Розказати не можна мовчати

Юля: Мовчання не зупиняє насильство, воно тільки дозволяє тому й далі поширюватись, розростатись, упиваючись безкарністю. В «Усе, чого ми бажали» є намагання розірвати порочне коло і покласти край, показавши, що ні, так не можна! Не можна принижувати, ґвалтувати і при цьому не відчувати жодної вини. Вибаченням не відбудешся, хоча… хто тут вибачається. Якщо дівчисько безпорадне, то це геть не означає, що воно погодилось на все, що з ним можна робити все, чого тільки побажаєш. З іншого боку, є тут і сторона, яка всіляко намагається зам’яти конфлікт, замовчати, мовляв, нічого страшно, пацан бавився, всі підлітки чудять.

Не знаю, що з нами сталось. Після такого хочеться довго стояти у душі і вже не виходити між люди. Але, попри всі намагання феміністок та боротьбу за рівні права, жінка часто не може захиститись. Не тільки від нападника, а й від гидотного голосочка в голові, що «сама винна». Віктимізація жертв яскраво буяє, і часто вона роз’їдає зсередини.

Не мовчати. Ні в якому разі.

Віта: Часто жертва й не почувається жертвою завдяки старанням аб’юзера і хору «суспільної думки». Трохи лицемірства, трохи газлайтингу, трохи відвертої брехні — і втрачається зв’язок із реальністю, із відчуттям того, що вписується у межі «норми», а що за них виходять. Для того, аби зрозуміти своє становище і звільнитися з нього, часто помічною стає можливість поглянути на своє життя буцімто зі сторони. Так Ніна, поїхавши до батьків і поспілкувавшись зі своїм колишнім коханим, усвідомила багато речей про своє життя і про ті помилки, які вона зробила колись давно через страх осуду. Виправляти їх уже було пізно, але зробити так, аби вберегти від них інших, молодих і юних, — цілком. А Лейлі усвідомити серйозність ситуації несподівано допоміг досвід вчорашньої «суперниці»… Отакі бентежні і дуже життєві перипетії стаються з героїнями цієї історії.

Але повернуся до початку. Цей роман написаний крізь оптику батьківського погляду на підлітків, з точки зору батьків, які намагаються вберегти своїх дітей від танців по своїх «граблях» або ж загладити їхні провини. Кожен обирає для цього свій спосіб, але не завжди усе те, чого вони бажають для своїх дітей, втілюється у життя. І найкраще, що вони можуть зробити, — це дозволити донькам і синам обирати власний шлях, відпустити давні образи й упередження і спробувати піти вперед. Закінчення роману дає надію на те, що в такому разі усе вдасться. Можливо, не ідеально, але, принаймні, не найгірше.

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить складні соціально-психологічні теми й історії про стосунки батьків і дітей.

Юля: Тим, кому подобаються напружені психологічні романи та сімейні історії.

Кому не варто читати

Юля: Жінконенависникам і тим, хто не любить психологічних та побутових романів.

Віта: Тим, хто історії «про життя» вважає нецікавими і нудними.

Схожі книги

ВітаСтосунки батьків та дітей, помилки минулого і не готовність говорити відверто — про все це читайте також у книжці «Несказане» Селесте Інґ.

Юля: «Запит на дружбу» Лори Маршалл та «Міністерство граничного щастя» Арундаті Рой.