Це нескладний рецепт для батьків, які хочуть відмовитися від гіперопіки та дозволити своїм дітям зазнавати невдач, щоб учитися на помилках і ставати більш впевненими й самостійними. Чому не слід приносити в школу забуту домашку, пакувати дитині обід та платити їй за хороші оцінки – переконливо пояснює авторка книжки «Уроки з поразок» Джессіка Леї. Як учителька і матір двох хлопців вона чудово бачить ситуацію по обидва боки «барикади».
Не позбавляйте дітей гордості за досягнення
Авторка порівнює теперішніх школярів із поколінням «з ключем на шиї» та показує батькам, що вони збилися на манівці, хибно розуміючи піклування про нащадків як захист від найменших загроз.
«Легше заспокоїти себе, огородивши дітей від усіх ризиків, аніж спинитися на мить і зрозуміти, які ризики необхідні їм для розвитку та емоційного здоров’я», – цілком слушно зазначає Леї.
На 300 сторінках книжки вона не раз повторюватиме мантру: щоб виростити щасливих, незалежних дітей, ми маємо дати їм можливість відчувати як гордість за власні досягнення, так і біль від поразок. Адже низька оцінка або критичне зауваження – це «маленькі невдачі з прихованими можливостями, що помилково вважаються трагедією». Заради нічим не затьмареної безтурботності та щастя в моменті ми позбавляємо своїх «котиків» і «зайчиків» досвіду, що загартує їх перед виходом у великий світ.
«Щоразу, рятуючи, затуляючи собою чи якось інакше захищаючи дітей від труднощів, ми посилаємо дуже чіткий сигнал: ніби ми переконані, що вони некомпетентні, невмілі та їм не можна довіряти, – безжалісно відрізає авторка. – Ми навчаємо їх залежати від нас… Сучасні батьки просто не дозволяють дітям удосталь відчути неприємний, тяжкий досвід провалу, щоб навчитися миритися з недоліками плану А й формулювати плани Б, В, Г та Ґ. Чимало дітей можуть блискуче пройти тест із використання плану А, але справжні інновації і зміни в наш світ внесе лише та дитина, яка пробувала, зазнавала невдачі й перегруповувалася, щоб знову спробувати втілити ще двадцять п’ять інших планів… В умовах неодноразових провалів вона зможе перегрупуватися і, як Томас Едісон, перш ніж винайти робочу електричну лампочку, винесе тисячі уроків із ситуації, коли лампочки не загорялися».
Надихає, чи не так? І змушує замислитися – ми дійсно чинимо в інтересах дитини, коли допомагаємо їй писати твір або розв’язуємо замість неї складну задачу з математики (дбаючи не про розвиток компетентності, а про оцінку – але про це окрема розмова), чи робимо їй ведмежу послугу. Тим, що не даємо вправлятися, проявляти наполегливість і пишатися результатом – або відмовлятися від боротьби й нести відповідальність за наслідки.
Тяжко у навчанні – легко в бою
«Надмірне заохочення досягнень, яке, здавалося б, має забезпечити дитині щастя й почесті, може завадити її майбутнім успіхам, – пояснює Джессіка Леї. – Якщо відповідь у кінці книжки не така, а слова не зводяться докупи – це провал, і неважливо, чого навчила спроба долати труднощі. У більш складних ситуаціях дитина вчиться. Вчиться креативно розв’язувати проблеми. Вчиться старанності. Вчиться самоконтролю та наполегливості… Нехай сьогоднішнє її життя буде трохи складнішим, щоб вона знала, як долати труднощі завтра».
Гуля, а не соломка
Авторка закликає плекати автономію, а не залежність, і не підстеляти дітям «соломку», а давати їм можливість набивати «гулі», аби робити висновки про ефективні стратегії. Поступово перекладати на них частку відповідальності – за хатні справи, вчасно виконану домашку, планування своїх справ. «Це зробить їх більш незалежними, впевненими, компетентними, – наголошує вчителька і мама. – Помилки, які дитина робить і виправляє самотужки, – це навчальні моменти. Помилки, які ви передбачили, не принесуть користі нікому… Кожне втручання чи порятунок – це втрачений урок. Щоразу, рятуючи дитину, ви подовжуєте її безпорадність іще на один день. Не позбавляйте її відчуття компетентності. Нехай переживає і свої невдачі, і свої успіхи, бере на себе відповідальність і пишається своєю роботою та вміннями… Це її мандрівка, це їй шукати й убивати драконів та отримувати заслужену винагороду».