Що читають блогери. Свирид Опанасович

У Свирида Опанасовича 78 тисяч читачів у Facebook. Про себе він пише так: «Дід Свирид, або ж Свирид Опанасович, простий сільський дід. Живе собі в селі, тримає хазяйство, любить поговорити про політику і про те, як раніше люди жили. А коли в село провели Інтернет, завів і свою сторінку на Facebook. Де майже щодня постить свої обзори сільської аналітики». 

А ще – Дід Свирид – автор книжок «Історія України від діда Свирида». Ці книжки є формою допомоги ЗСУ, оскільки свій авторський гонорар дідусь спрямовує на потреби українського війська. 

Спеціально для блогу Yakaboo Свирид Опанасович розповів, які книжки він читає та які 10 книжок радить прочитати всім. 

На мою суб’єктивну думку, схильність до читання – це свого роду дар, який дається природою далеко не кожній людині. Саме тому я завжди досить скептично ставився до спроб примусити усіх дітей багато читати. Це як примушувати усіх щодня малювати чи танцювати – комусь це дасться радісно і легко, а в когось сформується огида. Отже, бідкання сучасних батьків та вчителів буцімто теперішні діти мало читають я сприймаю з іронією – бо і в часи мого шкільного дитинства читали далеко не всі мої однолітки. Підозрюю, що відсоток залюбки читаючих дітей з тих пір не сильно змінився, й думаю, що не зміниться і в майбутньому. Отже, літераторів та книговидавців прошу не хвилюватися – читачі у вас завжди були та будуть. Головне, щоб були хороші книги.

Що стосується мене особисто, то відсутність талантів у музиці чи образотворчому мистецтві природа компенсувала якраз схильністю до читання. При тому компенсувала досить щедро, бо я завжди любив цю справу. А читати, за маминими словами, навчився дуже рано і якось непомітно – батьки навіть не встигли як слід підготуватися. Дитячих книг у хаті не виявилося, тому моїми першими книгами були батькові підручники з теоретичної механіки. Правда читав я не зовсім правильно і якось викликав гучний регіт цілого автобусу, коли сидячи в мами на колінах прочитав уголос вивішене над якоюсь установою гасло, з якого випливало, що СРСР і Октябрь – родичі. Оскільки гасло “СССР – родина Октября” я прочитав, звісно, українською. З тих пір я не люблю гасел і знаю, що читати краще мовчки, про себе.

Однією з найперших самостійно прочитаних мною книг була “Рамаяна” – яскраво як на радянські часи ілюстрована книга видавництва “Веселка”. Пригадую, що фантастичний світ давньоіндійського епосу з ванарами і ракшасами, війни між людьми й мавпами, шляхетний Рама, їхнє кохання з Сітою мене якось не сильно зачепили. Але я весь час дивувався алогічності з мого погляду вчинків Рами, бо навіщо ж він добровільно подався у вигнання, коли цілком міг одразу стати царем. Адже ж на його боці були і армія, і народ, та й мама йому радила не робити дурниць, а сміливо боротися за владу. Зараз, гортаючи оту книгу, я посміююся із власних дитячих “політологічних” міркувань, але зрештою перший досвід самостійного мислення і критичного ставлення до прочитаного мені дала, мабуть, саме “Рамаяна”.

Надалі, ковтаючи книги за книгами у мене сформувалися свої смаки й уподобання, через які книг з езотерики, містики, психологічних трилерів чи емоційних конвульсій душевно неврівноважених авторів на полицях моєї домашньої бібліотеки майже немає. А кілька зроблених у різні періоди життя спроб прочитати “Братьев Карамазовых” завершувалися сердитим закриттям книги з нецензурними виловами на адресу Достоєвського. Органічно не переношу “достоєвщини”, хоча я цим зовсім не пишаюся. Але й не соромлюся. Просто це не моє, тому мені все життя найдужче подобалися твори авторів, які міцно стояли на ногах і споглядали навколишній світ веселим, іронічним поглядом душевно здорових людей. Але особливо я люблю ті книги, які дарують одну з найприємніших для людини насолод – здоровий веселий сміх.

Тут слід додати, що ніколи не розумів висловів “книга, яка перевернула мій світ”, чи “книга усього мого життя”. В мене таких книг, на щастя, не було, ба більше – на різних етапах життя подобалися різні книги. Й те, від чого я був у захваті підлітком, у зрілому віці викликало хіба що позіхання. І навпаки – під старість я щиро насолоджуюся книгами, які “не пішли” мені в студентські роки. Людина з віком змінюється, змінюється й навколишній світ і разом із ним і наше ставлення до деяких книг. Так, наприклад, років з десять тому я кардинально переглянув своє ставлення до творчості Ільфа і Петрова. При тому, що належу до покоління, яке і “12 стільців”, і “Золоте теля” знало практично на пам’ять. Але з плином часу я сильно до цих книг охолонув і вже не назву серед своїх улюблених. Так теж буває.

Однак, мене просять розповісти про 10 книг, які мені все ж таки зараз подобаються. Тож, пробігши очима по полицях домашньої бібліотеки, наважуся їх назвати:

Переоцінити значення цієї книги для усієї європейської літератури мабуть просто неможливо. Рабле по суті – батько розумного гумору. Цілі покоління його послідовників у критичні моменти, якими так багата історія Європи, рятували душевне здоров’я своїх сучасників вдаючись до «раблезіанства» і хтозна якою б була європейська цивілізація, якби Франсуа Рабле не набрався якось сміливості і не написав простонародним старофранцузьким суржиком веселі історії про двох велетнів. В яких крізь гущавину грубуватих жартів і зрозумілих навіть невибагливому тогочасному читачу дотепів чітко й ясно вимальовуються прогресивні ідеї гуманізму, які з часом докорінно змінили Європу у кращий бік. Зрозуміло, що ця книга у бібліотеці Свирида Опанасовича стоїть почесному місці. 

Насмілюся висловити припущення, що цю знамениту й відому практично кожній людині в світі книгу уважно прочитали далеко не всі. Але й прочитавши, найвірогідніше пропустили чимало важливих пластів, тому є сенс рекомендувати її до уважного і вдумливого перечитування. Бо перед нами твір, який писався не зовсім Сервантесом. Вірніше, перо тримала рука Сервантеса, але за свідченням авторитетних літературознавців, цей вояка і сам не усвідомлював того, якої гігантської ваги твір надиктовує йому провидіння. Яке й водило його пером і вочевидь хотіло нам щось сказати.

Одна з моїх найулюбленіших книг, справжні глибину і цінність якої я осягнув не в школі. А вже після одруження, коли доля «подарувала» мені кілька років життя у приймах. Жили ми тоді з дружиною у її батьків, у типовій українській родині, в центральній Україні, ще й неподалік від тих місць, про які йдеться у цьому творі. Веселий сміх, а часом і регіт від описаних у книзі сцен та образів без перебільшення допомогли мені і в моїх непростих родинних обставинах зберегти душевну рівновагу, за що я нашому славетному Іванові Семеновичу досі персонально вдячний. Книгу цю ми проходимо ще в школі, але потім успішно про неї забуваємо, і даремно. Читати її корисніше якраз у дорослому віці. Дуже рекомендую мати в сімейній бібліотеці та час від часу перечитувати. Особливо коли на обрії вашого щасливого родинного життя з’являються темні хмарки.

Не зайве буде, мабуть додати, що читаємо ми зараз твори Нечуя-Левицького не зовсім легально. Бо все своє літературне життя Іван Семенович послідовно боровся з літерою «ї» і тому, наприклад, замість «їх» принципово писав «йих» А перед смертю навіть заборонив «на віки вічні» видавати свої твори, якщо в них буде літера «ї». Нащадки волі автора не виконали. І, думаю, правильно вчинили. 

Один з найсмішніших в українській літературі творів. Котрий спіткало те ж лихо, що й «Кайдашеву сім’ю» – він також включений до шкільної програми. А значить дорослі читачі дуже рідко до нього звертаються і позбавляють себе таким чином чистої насолоди. Навіть зараз, пишучи ці рядки й уявляючи вирази облич Микити Уласовича Забрьохи та Прокопа Ригоровича Пістряка, мене розбирає веселий сміх. Дуже рекомендую мати цю книгу в своїй бібліотеці.

Наш український геній-самородок. Ювелірна точність виразів, фантастичний і нев’янучий з плином часу гумор, вбивча афористичність та щирий український патріотизм ялтинського лікаря – ось перші слова, які спадають мені на думку, коли мова заходить про Степана Васильовича Руданського. В радянські часи його твори друкувалися вибірково та фрагментарно і лише років з десять тому в Україні нарешті вийшов том із повним зібранням його творів. Котрий повинен бути в усіх родинах, де шанують дотепний український гумор.

Подорожні записки видатного етнографа і фольклориста Олександра Афанасьєва-Чужбинського, який приятелював із Тарасом Шевченком, відкривають для нас картини життя й побуту етнічно строкатого населення південно-західної України в середині XIX століття. Це та Україна, якої вже немає, але описана вона спостережливим автором настільки точно й атмосферно, що «Нариси Дністра» цілком можуть вважатися не лише літературним твором, але й цінним історичним документом. Двотомник, виданий подвижництвом дослідниці наукової спадщини Афанасьєва Чужбинського Олени Крушинської, яка також здійснила його блискучий переклад українською, читається навдивовиж легко. 

Чи не єдина книга, захоплене ставлення до якої в мене не змінювалося з підліткового віку й до сьогодні. Блискучий, якщо не сказати геніальний, переклад Степана Володимировича Масляка ще в радянські часи був предметом особливої гордості українських шанувальників Швейка. Оскільки всі російськомовні переклади явно слабкіші і навіть близько не передають атмосфери цісарської Австрії так, як це українською зумів передати галичанин Масляк.

Культова книга, яка окремого представлення не потребує, але мати її у своїй бібліотеці мусить кожна інтелігентна людина Європи.

Титан гумористичної літератури ХХ століття, якого доля послала українцям в найстрашніші за всю багатовікову історію України часи. Хтозна скільки душевного здоров’я врятував Вишня своїми творами людям і скільки ран своїми усмішками загоїв у роки, коли від усіх жахіть можна було збожеволіти. 

Наступний, 2019 рік – рік 130-річчя Остапа Вишні. Найкраща пам’ять про нього – читати його твори.

Террі Пратчетт – класик сучасної європейської сатири й гумору, продовжувач традицій розумного сміху й тонкої іронії, до читання якого слід підійти відповідально. І не очікувати, що одразу з першої ж сторінки буде смішно. Спочатку варто дати автору шанс занурити читача у вигаданий ним плаский світ, познайомити з головними персонажами  й так поступово звикнути до авторського стилю. І якщо занурення відбудеться успішно, то в подальшому щирий веселий сміх практично гарантований. Але читати Пратчетта, на мою думку, слід все ж таки дозовано, бо іноді здається, що смішного у його творах стільки, що вже й не смішно. Хоча це моя суб’єктивна думка, бо є цілі армії фанатів Пратчетта, які читають його запоями. То дійсно мегапопулярний автор, його книги розходяться по світу багатомільйонними накладами і такий успіх цілком заслужений.

І наостанок, хоч і не в останню чергу, про книгу молодої української письменниці Ірини Жураковської «По той бік війни». Сюжет книги розгортається на тлі Першої світової війни, хоча ризикну зауважити, що це книга взагалі про війну. І про людей під час війни, тому вона особливо зрозуміла й актуальна у наш час. В центрі роману історія кохання француженки й німця, які… втім, переповідати зміст роману справа невдячна, краще, ніж це зробила письменниця в мене все-одно не вийде. Однак зауважу, що для мене поява такої книги свідчить про тектонічні зміни, які намітилися у вітчизняній літературі. Адже авторка – представниця нового, молодого покоління українців, які вже почуваються у Європі, як удома, вільно володіють європейськими мовами і мислять категоріями, для українського письменництва попередніх поколінь не дуже притаманними. У будь-якому разі деб’ют молодої української письменниці, випускниці Лозанського університету у Швейцарії, Ірини Жураковської можна сміливо вважати вдалим і я щиро бажаю їй натхнення та успіхів у подальшій літературній праці.

На завершення мушу зізнатися, що до згаданих тут книг можна додати ще чимало не менш для мене важливих та знакових, ту ж «Енеїду» Івана Петровича Котляревського, наприклад. Або «Легенду про Уленшпігеля» Шарля де Костера. І твори Марка Твена й Шолом Алейхема на книжкових полицях Свирида Опанасовича також стоять на почесних місцях, як пам’ятники здоровому ставленню до життя. І водночас наочне свідчення вірності знаменитої приказки, що світ вцілів, тому, що сміявся.

(Visited 5 242 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)